6 трав. 2010

Китай ІІ пол. хх ст.

Китай у ІІ пол. ХХ ст. – на поч. ХХІ ст.
План:
Вступ
1.Наслідки Другої світової війни.
2. Встановлення тоталітарного режиму КПК. Мао Цзедун.
2.1Зростання ролі КПК в період антияпонських змагань 1937-1945 рр.
2.2 Розправа з Гоміньданом і прихід до влади КПК.
2.3 Утворення Китайської Народної Республіки і початок соціально-економічних експериментів.
2.4 “Великий стрибок” та його наслідки для китайської економіки.
2.5 Радянсько-китайські відносини.
2.6 “Велика китайська Культурна революція” 1965 – 1976 рр.
2.7 Наслідки правління Мао Цзедуна.
3. Прагматики при владі.
3.1 Реформи Ден Сяопіна.
3.2 Проблема тибетського населення Китаю.
3.3 Зростання руху опору існуючій системі.
3.4 Вибух невдоволення і його придушення.
3.5 Зовнішня політика Ден Сяопіна.
4. КНР в 90-х рр. Політика Цзянь Цземіня.
5.Китай на початку ХХІ ст.
5.1 Прихід партійців “четвертого покоління”. Ху Цзіньтао.
5.2 Досягнення “соціалізму з китайською специфікою”:
5.3 Негативні риси комуністичного способу життя.
5.4 Економічні проблеми в Китаї:
6. КНР на міжнародній арені
6.1 Етапи формування геополітичної концепції КНР
6.2 Радянсько-китайські відносини.
6.3 Відносини: Китай – Російська Федерація.
6.4 Китайсько-українські відносини.
6.5 Відносини Китаю з європейськими країнами.
6.6 Відносини з Тайванем.
6.7 Китайсько-американські відносини.
6.8 Китайсько-японські відносини.
6.9 Відносини Китаю із іншими азіатськими країнами та безпосередніми сусідами.
6.10 Співробітництво з країнами, що розвиваються.
6.11 Китай та міжнародні організації.
6. 12 Зміна геополітичної стратегії Китаю.
Висновки.


Вступ
Китайська Народна Республіка (КНР) була офіційно утворена 1 жовтня 1949 року.
Площа території — 9,6 млн. кв. км, третє місце в світі після Росії і Канади.
Більш ніж 4000-літня істоpія
Винайдені залишки пітекантропа, яким близько 1,7 млн. років
Одне з перших місць у світі: за загальною площею орних земель, пасовищ, лісів
ІІІ місце у світі за кількістю корисних копалин
Населення на 2003 рік – 1280 млрд. осіб ( приблизно 1/5 населення планети)
Середня щільність населення — 134 особи на 1 кв. км.
Коефіцієнт народжуваності - 12,41%
56 національностей, 53 національні мови та 27 писемностей
Вищі органи влади: - ВЗНП і голова КНР (сьогодні - Ху Цзіньтао)
- Державна рада (уряд);
- Центральна військова рада;
- Державні судові органи і Державні органи нагляду.
ВВП у 2005 р. становив 9,9%, у 2010 р. займе І місце в світі
І місце в світі за виробництвом сталі, вугілля, цементу, хімічних добрив і телевізорів
ІІ місце в світі за потужністю енергоблоків і виробництву електроенергії
КНР установила дипломатичні стосунки з більш як 160 країн світу, член ВТО
Армія – 2 млн.чол.
1 долар = 8,28 юанів ( дійсний курс мав би бути: 1 юань = 1,2- 1,5 доларів)
Середня зарплата – 100 дол./міс.
Іноземні інвестори: Motorola, Philips, General Electric, General Motors (GM), Volkswagen AG, Toyota Motor Corp. і Ford Motor Co та ще понад 400 з 500 найвідоміших корпорацій.
60,7% міських жителів ходять у тренажерні зали
Правляча партія – КПК
Ідеологія – “марксизм-ленінізм, ідеї Мао і Ден Сяопіна
8 спомагаючих “демократичних партій”

Китайська цивілізація це єдина, унікальна цивілізація. За всім законами, середній термін існування цивілізації - дві тисячі років. Китайська цивілізація існує п'ять тисяч років. Вона гинула і відроджувалася. Населення Китаю з 400 мільйонів скорочувалося до 40 і навіть до 30 мільйонів і потім знову злітало.
Де б ні жив китаєць - на Північному полюсі, на Південному полюсі, на Вогнянній Землі, на Новій Землі, - він залишається китайцем незалежно від того, який паспорт у нього - американський, бельгійський і так далі, - він китаєць. І для нього визнання на батьківщині - це головне. 35-40 мільйонів китайців, що живуть за межами Китаю, контролюють від одного до півтора трильйонів доларів чистого капіталу – тобто до 70% всіх інвестицій.
Економічний підйом у Китаї став одним з найбільш важливих подій у світі наприкінці минулого століття. За останні два десятиліття китайська економіка зросла в п'ять разів, а доходи населення в чотири рази. Валовий національний продукт цієї країни досяг американського рівня і, по підрахунках Світового банку, у 2010 р. вийде на перше місце у світі, а до 2020 року частка Китаю досягне показника 20% світового ВВП. Приріст виробництва не опускається нижче 7% у рік. Торік Китай одержав такий врожай рису, що був змушений значну частину перетворити в спирт і паливо для ракет.
Разом з економічними досягненнями Пекін з 2000 року вийшов на перше місце у світі як найбільший імпортер зброї. Він володіє найбільшою у світі армією, що, незважаючи на скорочення, яке проводиться, буде перевищувати рівень у два мільйони військовослужбовців.
Завдяки населенню, що відповідно до перепису 2001 року досягло 1280 мільйонів чоловік, економіці, що набирає силу, величезній тязі населення до знань і своїй древній культурі, ця азіатська держава має всі підстави розглядатися як потенційна супердержава ХХІ століття.
Крах соціалістичного блоку услід за крахом Радянського Союзу на початку 1990-х відзначив провал комунізму через майже сторіччя з дня його виникнення. Однак КПК зненацька вижила й усе ще керує Китаєм - нацією, що складає одну п'яту населення Землі. Постає неминуче питання: чи залишається КПК сьогодні дійсно комуністичною? Адже КПК тепер визнала приватну власність і навіть має фондову біржу. Вона чекає іноземних інвестицій, щоб створити нові підприємства, експлуатуючи робітників і селян настільки, наскільки це можливо. З іншого боку, КПК підтримує деспотичний контроль над населенням Китаю. Конституція 2004 року усе ще твердо заявляє, що "китайський народ різної етнічної приналежності продовжує дотримуватись народної демократичної диктатури і соціалістичного шляху на чолі з Комуністичною Партією Китаю і керівництвом марксизму-ленінізму, ідеологією Мао Цзедуна, теорією Ден Сяопіна і важливими ідеями "Трьох уявлень".
В останні роки з'являється велика кількість проектів, присвячених різним сценаріям розвитку Китаю. Причому одні з них розглядають цю азіатську країну як нову супердержаву ХХІ століття. Інші вважають, що Китай чекає економічна дестабілізація, розчленовування країни на окремі регіони, етнічні війни. Величезний діапазон в оцінці майбутнього Китаю говорить про те, що події, що відбуваються в цій країні, настільки неоднозначні і суперечливі, що дають ґрунт для всіляких прогнозів. Цілком можливо, що знайомство з основними тенденціями в економічному і політичному житті Китаю дозволить краще зрозуміти вектори розвитку цієї найбільшої азіатської держави.

1.Наслідки Другої світової війни.
Китайський народ під час війни з японськими агресорами (1937—1945) зазнав величезних людських та матеріальних втрат. Загинули численні культурні цінності, було зруйновано міста, країна фактично розпалась на самостійні райони. У Китайській Республіці запанували голод, епідемії, злидні.
На завершальному етапі Другої світової війни війська СРСР провели успішні операції, розгромивши японців на суходолі. Величезна територія Північно-Східного Китаю — Маньчжурія — з населенням понад 40 млн чол. стала зоною тимчасової окупації радянської армії. У сталінських планах побудови «соціалістичного табору» Китаю відводилась важлива роль. Радянська військова адміністрація перетворила Маньчжурію на зону, закриту для представників законного уряду і лідера партії Гоміньдан (Національної партії) Чан Кайші. Це було розцінено урядом Китайської Республіки як втручання СРСР у внутрішні справи країни, спрямоване на провокування громадянської війни, як грубе порушення Договору про дружбу і союз між Радянським Союзом та Китаєм, укладеного у серпні 1945 р.

2. Встановлення тоталітарного режиму КПК. Мао Цзедун.
2.1 Зростання ролі КПК в період антияпонських змагань 1937-1945 рр.
У Китаї діяли дві впливові сили - Гоміньдан і КПК. Вже понад 20 років (з 1927 по 1949 рр.) вони вели між собою непримиренну боротьбу, у тому числі збройну. КПК, яку у 1935 році очолив Мао Цзедун, навіть під час Другої світової війни не залишала своєї ключової ідеї - здійснення соціалістичної революції.
Після початку антияпонської війни ЦК КПК, очолюваний Мао Цзедуном, додержувався принципу незалежності й ініціативи в рамках єдиного фронту, продовжуючи докладати зусиль для мобілізації мас на партизанську боротьбу в тилу ворога і на створення ряду великих антияпонських баз. Більшість цих баз бути розташовано в гірських районах і порівняно невелика частина - на рівнині. Після того як у жовтні 1938 р. японці зайняли Ухань, у війні наступив період рівноваги сил. У той час як японська армія поступово стала направляти свої головні удари проти антияпонських баз, контрольованих КПК, вкрай праві сили в Гоміньдані також підсилили економічну блокаду цих баз. У результаті в 1941 р. вони зазнали серйозних економічних труднощів. Для того, щоб втримати позиції, Мао Цзедун і ЦК призвали армію і населення комуністичних баз власними силами забезпечувати себе необхідним продовольством і одягом, фактично стимулюючи зростання виробництва. Таким шляхом в антияпонських базах розвивалася економіка, забезпечувалося їхнє постачання і долалися серйозні економічні і фінансові труднощі.
У березні 1943 р. Мао Цзедун був обраний головою Політбюро ЦК КПК.
На I пленумі ЦК КПК 7-го скликання Мао Цзедун був обраний головою ЦК КПК, він переобирався на цю посаду і на всіх наступних з'їздах партії до своєї смерті в 1976 р.
У квітні - червні 1945 р. він головував на VII з'їзді КПК і виступив на ньому з доповіддю "Про коаліційний уряд", узагальнив досвід антияпонської війни і сформулював політичний курс на широку мобілізацію мас, нарощування народних сил, розгром під керівництвом КПК японських агресорів, звільнення народу всієї країни і будівництво нового демократичного Китаю. Він виклав основні положення політики КПК і три найважливіших компоненти стилю роботи партії: з'єднання теорії і практики, тісний зв'язок з народними масами, самокритика. На з'їзді ідеї Мао Цзедуна, що сполучили основні принципи марксизму-ленінізму зі справжньою реальністю китайської революції, були проголошені керівною ідеологією КПК.
КПК, у якій до початку воєнних дій нараховувалося 40000 членів, у 1945 р. коли вона вийшла з війни, мала у своїх рядах 1 200 000 чоловік.


2.2 Розправа з Гоміньданом і прихід до влади КПК.
Після закінчення Другої світової війни в серпні 1945 р. розпочалися переговори у Чунципі між КПК і Гоміньданом. 10 жовтня була підписана Угода про мир і національне відродження. Однак влітку 1946 р. її було порушено і почалась громадянська війна, до якої готувалися довгий час.
Коли гоміньданівські війська під командуванням Ху Цзуньнаня в березні 1947 р. захопили Яньань, Мао Цзедун разом із Чжоу Еньлаєм і Жень Біши, а також частиною членів ЦК і центрального командування Народно-визвольної армії Китаю (НВАК) перебазувалися в північну Шеньсі, звідки продовжували керувати національно-визвольною війною. У цей період НВАК під командуванням Пен Дехуея й інших воєначальників одержала ряд великих перемог на північно-західному театрі воєнних дій і поступово перейшла від оборони до наступу.
Після року запеклих боїв НВАК зупинила стратегічний наступ Гоміньдановских військ і почала свій стратегічний наступ. У грудні 1947 р. Мао Цзедун відзначив, що революційна війна китайського народу вступила у вирішальний етап, були висунуті задачі партії в політичній, економічній і військовій областях, а також сформульовані відомі десять військових принципів Мао Цзедуна. У завершальних стратегічних битвах народно-визвольної війни Мао намітив загалом принцип проведення ряду великих кампаній. Разом із Чжоу Еньлаєм і Чжу Де він командував різними польовими арміями НВАК, сполучаючи стратегічне оточення з боями по розгрому ворожих сил вроздріб, великомасштабні позиційні дії із широкими партизанськими, захоплення великих і середніх міст із розгромом великих ворожих сил, воєнні дії з політичними акціями. Комуністи пішли по революційному шляху з китайською специфікою до переможного захоплення політичної влади в країні, оточуючи міста сільськими районами, а потім захоплюючи міста. Мао вів роботу по здійсненню земельної реформи і економічному будівництву в захоплених районах, забезпечуючи в такий спосіб живою силою і ресурсами триваючі воєнні дії. У вересні 1948 р.- січні 1949 р. НВАК здобула перемогу в трьох найважливіших битвах: Ляоси-Шеньянській, Хуайхайській і Бейпін-Тяньцзинській, розтрощивши основні сили Гоміньдана, комуністи оволоділи майже всією Маньчжурією.
Незважаючи на допомогу, яка надійшла від США у квітні 1948 р. у розмірі 570 млн доларів, центральний уряд продовжував здавати позиції, і у жовтні 1948 р, війська Гоміньдану були повністю витиснуті з Маньчжурії.
Напередодні падіння гоміньданівського режиму Мао Цзедун головував на II пленумі ЦК КПК 7-го скликання. Він висунув політичні установки, що прискорювали перемогу революції в загалькитайському масштабі і сприяли цій перемозі, сформулював рішення про перенесення центра ваги роботи партії із сільської місцевості в міста, а також основні установки, що повинні були проводитися в життя після повної перемоги.
На початку 1949 р. Чан Кайші розпочав переговори про мир, однак Мао Цзедун у своїй відповіді висунув вимоги, що означали б встановлення контролю над усією територією Китаю. У першій половині 1949 р. комуністи захопили Пекін, Шанхай, Нанкін, Гуаньчжоу. Війська Гоміньдану було розгромлено.
З 21 по 30 вересня 1949 р. у Пекіні відбувалася Перша пленарна сесія Народної політичної консультативної ради Китаю (НПКРК) – китайського парламенту. Перебравши на себе функції Всекитайських зборів народних представників (ВЗНП), сесія ухвалила Загальну програму, яка відіграла роль тимчасової конституції КНР.
На сесії було обрано Центральну народну урядову раду, головою якої став Мао Цзедун. Ця рада призначила Чжоу Еньлая прем'єром Державної адміністративної ради (главою уряду) і одночасно міністром закордонних справ КНР.


2.3 Утворення Китайської Народної Республіки і початок соціально-економічних експериментів 1953-1957 рр.
1 жовтня 1949 р. на центральній площі Пекіна Тяньаньмень у відбулася урочиста церемонія проголошення Китайської Народної Республіки. Після створення КНР Мао Цзедун разом з Лю Шаоци, Чжоу Еньлаєм, Чжу Де, Чень Юнем, Ден Сяопіном і іншими керував китайським народом у справі будівництві нового Китаю. Так у континентальному Китаї почав утверджуватися комуністичний тоталітарний режим.
Чан Кайші 28 лютого 1950 року поновив за собою титул президента Китайської Республіки. Разом з більшістю членів уряду Чан Кайші відлетів літаком на острів Тайвань, де до того часу зібралися тисячі його прихильників. На карті світу з'явилася ще одна китайська держава — Китайська Республіка.
У вересні 1954 р. у перший раз були скликані Всекитайські збори народних представників (ВЗНП). Вони прийняли Конституцію КНР і обрали Мао Цзедуна першим Головою КНР. Цю посаду він займав до 1959 р.

За пропозицією Мао Цзедуна в 1953 р. ЦК КПК висунув “генеральну лінію” на перехідний період, почавши в такий спосіб соціалістичну індустріалізацію країни і соціалістичне перетворення приватної власності на засоби виробництва.
В Китаї почало здійснюватися широкомасштабне економічне будівництво, Мао Цзедун почав звертати більше уваги на вивчення економічної теорії, економічної політики й економічної ситуації. Він призвав усі партійні кадри, особливо вищої ланки, вивчати проблеми економіки і техніки і прикласти максимум зусиль, щоб стати фахівцями в області політики й економіки відповідно до потреб економічного будівництва.
Події другої половини 50-х років у СРСР позначились і на розвитку Китаю. Гасла М.Хрущова «Наздогнати й перегнати США в галузі економіки», «Нинішнє покоління радянських людей буде жити за комунізму» втілились у ще більш авантюрному курсі Мао Цзедуна. Він закликав побудувати комунізм у Китаї за дві-три п'ятирічки. Китайські комуністи за радянським зразком швидкими темпами проводили індустріалізацію, колективізацію сільського господарства, докорінну перебудову в галузі культури та освіти.
У 1953 р. був прийнятий перший п'ятирічний план. Він передбачав:
- розвиток важкої промисловості;
- одержавлення приватного сектора промисловості та торгівлі;
- суцільне кооперування сільського господарства (здійснено за 8-9 міс. у 1956 р.);
- масові репресії.

2.4 Курс “Трьох червоних знамен” 1958 р.
На другій сесії VIII з'їзду КПК у травні 1958 ухвалено авантюрний Другий п‘ятирічний план розвитку економіки, що отримав назву "курс трьох червоних знамен". Під ними розумілися: "великий стрибок", "народні комуни" і генеральна лінія на побудову комунізму.
"Великий стрибок" повинен був перетворити Китай протягом дуже короткого періоду часу на одну з найбільш економічно розвинутих країн світу. Перед суспільством було поставлено нездійсненні завдання збільшення виплавки чавуну і сталі, видобутку вугілля. Якщо у початковому варіанті другого п'ятирічного плану передбачалося виплавити до кінця п'ятирічки, тобто у 1962 р., 10-12 млн т сталі, то у затвердженому 1958 р. плані цифра ця сягала до 100 млн т. У країні почалося масове спорудження примітивних доменних печей на подвір‘ї кожного будинку мільйони китайців кустарним способом виплавляли крихкий, непридатний для промислового використання чавун. У цій авантюрі була задіяна праця 100 млн чоловік.
Для економічного мислення Мао Цзедуна була характерна стратегія "людського моря" — використання великих мас працездатного населення, йому ж належала ідея істотного збільшення народонаселення Китаю. Він вважав, що виживання в ядерний вік може забезпечити лише величезна кількість жителів, стратегія "людського моря" застосовувалась ним і в зовнішній політиці. При цьому тоталітарний режим використовував створені ним же, шляхом потужною психологічного впливу, ентузіазм і віру народу у міфічні комуністичні ідеали.
КПК робить виставку "героїчних" прикладів, щоб заохотити людей жертвувати собою задля партії. У ті скажені роки, "сміливі слова" на зразок: "Не бійся ні труднощів, ні смерті" і "Гірка жертва підсилює сміливе рішення; ми змусимо сонце і місяць сяяти в нових небесах" дало грунт для поривів при надзвичайній нестачі матеріальних ресурсів. У цей час з'явилося гасло “Три роки наполегливої праці — 10 тисяч років щастя!".
У той же час в країні були введені аграрні реформи, що супроводжувалися стратами колишніх землевласників і заможних селян. Земля, віддана селянам відповідно до земельної реформи, була віднята назад у процесі створення колективних господарств – “народних комун”. З серпня 1958 р. протягом кількох місяців 740 тис. сільських кооперативів було перетворено на 23,6 тис. "народних комун", які за земельною площею і кількістю робочих рук у 20-30 разів переважали кооперативи. У власність комун перейшли всі засоби виробництва з усуспільненням навіть домашньої птиці, посуду і начиння.
Ще однією характерною рисою була воєнізація праці, створення «трудових армій». Працю було організовано на основі військової дисципліни. Селяни, об'єднані у роти, батальйони, полки, на світанку солдатським кроком вирушали на польові роботи, а повертались у домівки після заходу сонця. Платнею за роботу була миска рису. Безплатний розподіл продовольства здійснювався без урахування кількості і якості праці, було знищено ринки у містах і селах, введено безплатне харчування. По заклику компартії було організоване загальне полювання на горобців для підвищення врожайності зернових...
Багато дурниць зробили тоді китайці під керівництвом комуністів, натхненні ідеєю Мао про те, що "тільки улаштувавши велику смуту в Піднебесній, можна згодом створити там порядок".
На економічні експерименти Цзедуна чекав повний провал. Уже на кінець 1958 р. почали з'являтися ознаки того, що політика "великого стрибка" і "комунізації села" заходить у тупик. Мао, проте, завзято продовжував намічений курс. Прорахунки і помилки "великого стрибка" з'явилися причиною важкого стану народного господарства КНР. Виникли серйозні диспропорції в промисловості, підсилилася інфляція, різко упав рівень життя населення. Наприкінці 1960 р. обсяг сільськогосподарського і промислового виробництва став різко скорочуватися. У країні не вистачало зерна. Усе це в сполученні з адміністративним хаосом і поганими природними умовами викликало загальний голод після неврожаїв 1959-1960 рр., різко погіршився рівень життя трудящих. "Великий стрибок" коштував Китаю 100 млрд юанів.
Політика "великого стрибка" наштовхнулася не тільки на народний опір, але і на різку критику з боку видатних діячів КПК Пен Дэхуея, Чжан Веньтаня й ін. Мао зняв із себе обов'язки глави держави і був замінений Лю Шаоці; наприкінці 1950-х - початку 1960 р. Мао дозволив собі пожити в самоті і спокої, але аж ніяк не в бездіяльності; у середині 1960 р. він повернувся до суспільної діяльності і повів ретельно організовану атаку на Лю Шаоці. Основою боротьби стала запропонована Мао "велика пролетарська культурна революція".
Життя вимагало внесення змін в економічну політику КПК. З зими 1960 р. по 1965 р. ЦК КПК і Мао Цзедун вживали заходів по виправленню попередніх помилок. Було оголошено, що не промисловість, а сільське господарство є "основою економіки": селянам повернули присадибні ділянки, дозволили продаж продуктів на ринках, було припинено спорудження кустарних доменних печей. З великими труднощами вдалося стабілізувати промислове виробництво і економіку в цілому, повернути її на шлях відновлення і поступального розвитку. Однак життєвий рівень населення залишався надзвичайно низьким.
Нові неприємоності для народу готувала ідея Мао про необхідність покінчити з класовою боротьбою, що вважалася за головний прояв внутрішнього конфлікту в країні.

2.5 Радянсько-китайські відносини.
Зовнішньополітичний курс КНР варіювався відповідно до перемін, що наставали в СРСР із черговою зміною влади. На початку відносини з СРСР склалися досить дружні. У 1949 р Мао Цзедун відвідував Москву для відзначення ювілею Й.Сталіна. Під час його тривалого візиту в лютому 1950 р. було підписано Договір про дружбу, союз та взаємну допомогу між СРСР та КНР строком на 30 років. У країну прибували радянські фахівці, Китай одержував устаткування, необхідне для відновлення економіки.
У листопаді 1957 р. Мао Цзедун знову очолив китайську делегацію в Радянський Союз, де був присутній на зборах на честь 40-й річниці Жовтневої революції і на Нараді представників комуністичних і робочих партій, підписавши документи, прийняті на них.
Та з 1958 р. почалося погіршення відносин з СРСР. Мао Цзедун виступив проти розвінчання М.Хрущовим культові особи Сталіна. Алі те був тільки привід. Китайський лідер після смерті Сталіна прагнув посісти місце лідера у світовому комуністичному русі. Ідеологічні суперечки радянських і китайських комуністів поступово призвели до згортання економічних, торговельних зв'язків. Усі радянські фахівці були відкликані, програми допомоги припинилися. Згодом це привело до прикордонних збройних сутичок у другій половині 60-х років.


2.6 “Велика китайська Культурна революція” 1965 – 1976 рр.
Щоб протистояти опозиції, Мао пішов сталінським шляхом. Ще у лютому 1957 р. Мао виступив з промовою "Про правильне розв‘язання протиріч усередині народу", в якій підкреслював, що вважає за можливе виникнення протиріч всередині народу, але неприпустимими є протиріччя між ворогом і народом.
Після Х пленуму ЦК КПК 8-го скликання (1962 р.) він почав пропагувати і нав'язувати країні думку про "загострення класової боротьби", висунув положення "про продовження революції при диктатурі пролетаріату". У цьому зв'язку з'явилася і теза про те, що частина членів КПК встала на шлях "ревізіонізму". Причому із самого початку боротьба з "ревізіонізмом" усередині країни стала нерозривно погоджуватися з боротьбою проти "міжнародного ревізіонізму", у це поняття включалися КПРС і ряд інших комуністичних і робітничих партій.
У період приблизно з 1966 по 1969 р. Мао і його третя дружина Цзянь Цін утягнули всю країну в запеклу дискусію з приводу її політичного майбутнього і, після того як Мао знову зайняв посаду голови партії і глави держави, втягнули Китай у стан перманентної революції.
Думку про "появу ревізіонізму в Китаї" Мао Цзедун став особливо підкреслювати з другої половини 1965 р. Він вважав, що в партію, уряд, армію і кола діячів культури проникнуло велике число представників буржуазії і "контрреволюційних ревізіоністів", і, тільки почавши "велику пролетарську культурну революцію", можна відвоювати владу, узурповану "особами, що володіють владою в партії і йдуть капіталістичним шляхом".
Таким чином, "культурна революція", задумана і розв'язана Мао Цзедуном у 1966 р., була націлена на те, щоб усунути з керівних органів партії всіх незгодних з його політикою, нав'язати партії і народові свою схему розвитку Китаю в дусі лівацьких концепцій "казарменого комунізму", прискореного будівництва соціалізму, відмову від методів економічного стимулювання.
Одночасно продовжувалося роздування культу особистості Мао Цзедуна. Постійно порушуючи принципи колективного керівництва в партії, Мао Цзедун поставив себе до цього часу над ЦК КПК, Політбюро ЦК партії, часто не обговорював з останніми прийнятих їм від імені партії рішень. Саме він в обхід партійного керівництва країни розгорнув "Культурну революцію" і керував нею.

Історію "Культурної революції" більшість китайських учених поділяє на три етапи:
Перший етап
(травень 1966 р. - квітень 1969 р.)
Це була найбільш активна і руйнівна фаза "культурної революції", що закінчилася скликанням IX з'їзду КПК. Приводом для початку руху послужила публікація в листопаді 1965 р. у шанхайській газеті статті про п‘єсу, в якій автор-комуніст, мер Пекіну нібито натякав на несправедливість гонінь і розжалування маршала, міністра оборони КНР Пен Дехуея, що дав в 1959 р. негативну оцінку "великому стрибкові" і народним комунам у КНР. П'єса була названа в статті "антисоціалістичною отрутною травою".
Міністр оборони Пен Дехуей, завжди був вірним прихильником Мао. На одному з засідань Мао почав різко нападати на Пен Дехуея і звільнив його з посади лише за те, що він осмілився його критикувати. Усіх лідерів, що були присутніми на цьому засіданні, примусили висловитися з цього приводу, ті деякі, хто насмілився виразити свою думку або ж залишитися при своїй думці, один за іншим були визнані антипартійним угрупованням Пен Дехуея. Це було характерною рисою компартії: якщо хтось потрапляв під критику, то всі решта «посилають камінь вслід людині, що впала в колодязь»; навіть обмовляють і труять один одного, змагаються в пустих дотепах.
Пен Дехуей був вірним Мао, кілька разів врятував йому життя, виходячи під час громадянської війни з 20 тисячами війська проти 200 тисяч ворогів, не претендував на владу, але трішки покритикував Мао за його земельні реформи. Він казав, що Мао Цзедун сам родом із селян і, звичайно, знає, що з ділянки розміром в один му (0.0667 гектара) неможливо зняти 130 тисяч кілограмів зернових. Мао Цзедун не пробачив йому тих слів, викинув вірші «Хто сміє сісти з мечем на коня? Тільки мій генерал Пен» у кошик і рішуче піддав Пена смерті, фактично розтоптав благодіяння і справедливість.
За цим пішли обвинувачення проти керівників Пекінського горкома КПК і відділу пропаганди ЦК КПК. Наприкінці 1965 р. був знятий зі своїх посад заступник міністра оборони КНР Ло Жуйцин, обвинувачуваний у "виступі проти партії" і "узурпації влади в армії".
У травні 1966 р. на розширеному засіданні Політбюро ЦК КПК було прийнято "Повідомлення ЦК КПК від 16 травня", у якому викладалися основні ідеї Мао Цзедуна про "культурну революцію". На засіданні був підданий різкій критиці, а потім і знятий зі своїх посад ряд вищих керівників партії, уряди й армії. Потім була створена Група по справах культурної революції при ЦК КПК (далі ГКР), до якої серед інших увійшли дружина Мао і голова органів держбезпеки. ГКР поступово замінила собою Політбюро і Секретаріат ЦК КПК і перетворилася в "штаб культурної революції".
Першими жертвами репресій стали лідери КПК — голова КНР Лю Шаоці, Генеральний секретар ЦК КПК Ден Сяопін та інші. Надалі усі старі кадри Центрального комітету були "пропрацьовані" Мао, усі вони покірно прийняли все це, бо не насмілювалися заперечити Мао. "Олігархів" у Китаї, на відміну від СРСР, як правило, не розстрілювали, а знімали з посад і посилали трудитися в промисловість і сільське господарство, простими працівникам.
Інтелігентів називають «смердючими Лаоцзю (дев'ятими)». Інтелігентів повинні бути перевиховувати найбідніші селяни, і тільки тоді інтелігента могли визнати за людину. З метою перевиховання викладачів з пекінського університету послали трудитися в провінцію Цзянсі, де від річкової води поширювалася хвороба шистосоматоз. У багатьох з'явилися такі захворювання, як склероз печінки, черевна водянка печінки, багато хто втратив здатність працювати і жити.

Ден Сяопін з 1956 по 1966 рік був Генеральним секретарем ЦК КПК, однак з початком "культурної революції" його направили в провінцію працювати на тракторному заводі, а його син став повним інвалідом у результаті хунвейбінівських катувань.

Лю Шаоці (1898-1969) – голова КНР у 1959-1968 рр, що був у керівництві КП Китаю з 1931 року, у 1954-1959 рр. був головою Постійного комітету Всекитайських зборів народних представників. У 1968 виключений з Китайської комуністичної партії (КПК) і знятий із усіх посад. У 1980 посмертно реабілітований.

Досить сказати, що у вищому керівництві КПК не було жодної(!) людини, що не була би репресована, не випробувала знущання хунвейбінів, не ходила у колодках по вулицях, одягнена у дурний ковпак, одержуючи плювки й удари людської череди, що сказилася. Багато членів керівництва КНР потрапили на свої посади прямо з «таборів перевиховання», або навіть - як Ян Шанкунь - через тюремні ґрати.
В листопаді 1965 р. гнів Мао обернувся проти творчої інтелігенції, викладачів вищої школи. Ціль переслідування інтелігенції полягала в тому, щоб кліщами затиснути їй рота і контролювати мислення. Для придушення опозиційних сил у партії Мао Цзедун і його прихильники використовували політично незрілу молодь, з якої формувалися штурмові загони хунвейбінів - "червоних охоронців" (перші хунвейбіни з'явилися наприкінці травня 1966 р. у середній школі при пекінському університеті Цінхуа).
У першому "Маніфесті" хунвейбінів говорилося: "Ми є стражами, що захищають червону владу, ЦК партії. Голова Мао - наша опора. Звільнення всього людства є нашим обов'язком. Ідеї Мао Цзедуна є найвищими вказівками у всіх наших діях. Ми клянемося, що заради захисту ЦК, захисту великого вождя голови Мао ми, не задумуючись, віддамо останню краплю крові, рішуче доведемо до кінця культурну революцію".
Заняття в школах і вузах з ініціативи Мао Цзедуна були припинені, для того щоб учням ніщо не перешкоджало проводити "культурну революцію", почалися переслідування інтелігенції, членів партії, комсомолу. Професорів, шкільних учителів, діячів літератури і мистецтва, а потім і видних партійних і державних працівників виводили на "суд мас" у блазнівських ковпаках, били, знущалися з них нібито за їхній "ревізіоністські дії", а в дійсності - за самостійні судження про положення в країні, за критичні висловлення про внутрішню і зовнішню політику КНР.
Як повідомляли хунвейбінівські листівки, Мао Цзедун наполягав на винесенні смертних вироків багатьом видатним діячам КПК і китайської культури. На вогнищах, розпалених на міських майданах, як у 30-ті роки в Німеччині, палали книга Шекспіра і Драйзера, Пушкіна і Достоєвського.
В 60-і роки в якійсь початковій школі одна вчителька при навчанні школярів незнайомим ієрогліфам необережно поставила слова «соціалізм» і «розпад» поруч. В результаті школярі донесли на неї і після цього вчительку щодня критикували і мучили. Школярі били її по обличчю. Її дочка відмовилася від неї. Коли починався який-небудь комуністичний рух, то її дочка відразу в класі доповідала про те, що робила її мама протягом дня, як про «нові поступи її класової боротьби». Після цього протягом декількох років ця вчителька щодня займалася прибиранням шкільних туалетів.

У 1966 р. учениці зі школи при Пекінському педагогічному університеті надягли вчительці Бянь Чжоуюнь ковпак, облили її чорнилом, били совком і водили по вулицях; повісили на неї чорну дошку, змусили сидіти на колінах, били її ціпками із цвяхами, обливали окропом і т.п. Такими знущаннями вони замучили вчительку до смерті. Школярі зі школи при Пекінському університеті змусили директорку стукати в зламаний таз і кричати «я корова, диявол, змій, бог»; обстригли їй все волосся. Від побоїв з її голови текла кров. Ці школярі повалили її на землю і змусили її плазувати.

Люди, які пройшли «Культурну революцію», не можуть забути Чжан Чжісінь, якові посадили у в'язницю. Міліціонери багато разів роздягали її, сковували її руки за спиною, кидали в чоловічі камери, дозволяли злочинцям групами гвалтувати її, через що вона, зрештою, втратила розум. Голову збожеволівшої жінки перед смертю поклали у в'язниці на цеглу, і без наркозові перерізали їй горло...

КПК пропагувала атеїзм і стверджувала, що релігія - "духовний опіум", що може запаморочити людей. Вона використовувала свою владу, щоб знищити усі релігії в Китаї, і потім обожествити собі і Мао, створити злісний культ КПК. У Культурній революції незліченні храми були зруйновані, ченців водили по вулицях, як злочинців. У Тибеті було зруйновано 90% храмів.
Католицький священик Шанхаю Гон Пінмей), багаторазово відкинувший пропозицію компартії про співпрацю, був заарештований китайською компартією майже на 30 років, і наприкінці 80-іх років виїхав до США. Коли йому було 90 з лишком років, він перед смертю зробив наступний заповіт: «Коли компартія перестані правити Китаєм, прошу перенести мою могилу в Шанхай».

Отже, КПК зруйнувала традиційну культуру. Вона стверджувала, що традиція, мораль і етика - це середньовіччя, марновірство і мракобісся, і знищила їх в ім'я революції. У ході “Великої Культурної Революції” були широко розповсюджені потворні явища, що порушували китайські традиції, наприклад: чоловік і дружина, які обвинувачують один одного, студенти, які б'ють своїх викладачів, батьки і сини, які повстали один на одного, "червоні охоронці", що безжалісно вбивали безневинного, побиття заколотників, руйнування і розбій.
За далеко не повними офіційними даними, з 23 серпня по кінець вересня 1966 р. хунвейбіни лише в Пекіні вбили 1722 осіб, конфіскували майно в 33 695 родин, зробили обшуки і вигнали з Пекіна більше 85 тис. осіб. До 3 жовтня 1966 р. по всій країні з міст було уже вигнано 397400 чоловік, що потрапили в розряд "погані".
КПК пропонувала «забруднити тіло землею, натерти мозолі на руках», «руки повинні бути чорні, на ногах - коров'ячий кал». Тільки в таких людей думки «червоні», тільки вони можуть навчатися у вузах, вступати в компартію, одержувати підвищення в чині, бути «червоними» продовжувачами компартії.

Страти проводилися на стадіонах і носили показовий ритуальний характер.
Мао Цзедун відтворив масові страти за прикладом свого історичного кумира Цінь Шихуана. Тієї страчував одноразово на полі близько 20 тисяч. А отут на стадіонах вибудовували на колінах шеренги людей, звернених головами "усередину коридору", вибудованого з приречених. По "коридору" йшли кати й ударами довгого меча відтинали голови. При цьому вели соціалістичне змагання, хто більше відрубає за один удар. Були передовики, що відрубували зараз п'ять голів.

У ході Великої Культурної революції, коли культ КПК тримав абсолютну владу, було відомо: “Якщо партія захоче Вас убити – Ви не зможете залишитися в живих; якщо партія захоче, щоб Ви жили, то Ви не зможете умерти”. Якби людина зробила самогубство, те її б назвали такою, що "боїться народного покарання за свої злочини", і члени її родини були б також покарані.
Колишній лідер КПК Лі Лісан під час культурної революції був поставлений у безвихідне положення. Йому було 68 років, але кожен місяць його в середньому "обробляли" більш 7 разів. Його дружину Лі Ша назвали шпигункою, "радянським ревізіоністом", кинули у в'язницю, більше про неї нічого не відомо. Він же, знаходячись в абсолютно безвихідному положенні, покінчив життя самогубством, проковтнувши велику кількість снодійного. Перед смертю Лі Лісан написав Мао лист, чим дійсно довів, що члени партії до самої смерті не насмілюються кинути "партійність": "Генеральний секретар, я зараз ступив на шлях самогубства за зраду партії, ніщо не може виправдати мій злочин. Хочу сказати тільки одне, я і моя родина не робили абсолютно ніяких злочинів, не підтримували таємних зв'язків із закордоном. Прошу про одне, щоб Центральний комітет провів ґрунтовну перевірку і зробив висновки, виходячи з реальних фактів. Лі Лісан, 22 червня 1967 року".

У серпні 1966 р. був скликаний XI пленум ЦК КПК 8-го скликання, у роботі якого не брали участь багато членів ЦК, що стали жертвами переслідувань. 5 серпня Мао Цзедун особисто написав і вивісив у залі засідань свою дацзибао "Вогонь по штабах!", він оголосив учасникам пленуму про існування в партії "буржуазного штабу", обвинуватив багатьох партійних керівників у центрі і на місцях у тім, що вони здійснюють "диктатуру буржуазії", і призвав відкрити "вогонь по штабах", припускаючи цілком розгромити або паралізувати керівні партійні органи в центрі і на місцях, народні комітети, масові організації трудящих, а потім створити нові "революційні" органи влади.
Після "реорганізації" партійного керівництва на пленумі з п'яти заступників голови ЦК партії залишився один міністр оборони Лінь Бяо, про якого говорилося як про "спадкоємця" Мао Цзедуна. У результаті загравань Мао Цзедуна з хунвейбінами бешкетування після пленуму отримали ще більші масштаби. Почався розгром органів влади, громадських організацій, парткомів. Хунвейбіни були поставлені, власне кажучи, над партією і державними органами.
Життя в країні була дезорганізоване, економіці нанесена найтяжча шкода, піддалися репресіям сотні тисяч членів КПК, підсилилися переслідування інтелігенції. З 97 членів і 73 кандидатів у члени ЦК КПК 8-го скликання відповідно 60 і 37 були оголошені "спецагентами і зрадниками", "контрреволюційними ревізіоністськими елементами", 60 з 115 членів Постійного комітету ВЗНП 3-го скликання названі як "зрадники", "ревізіоністи", "особи, що підтримують таємні зв'язки з закордоном". Було репресовано більш 30 секретарів горкомов, мерів і їхніх заступників, багато хто з них загинув. Більш 2600 працівників літератури і мистецтва стали жертвами репресій. Загинули такі відомі письменники, як Лао Ше, Чжао Шули і десятки інших. Тільки в 17 провінціях і містах було ошельмовано більш 142 тис. кадрових працівників, зайнятих у сфері освіти, і викладачів. Піддалися репресіям більш 53 тис. чоловік, що працювали в області науки і техніки.
У грудні 1966 р. поряд із загонами хунвейбінів з'явилися загони цзаофанів (бунтарів), у які втягували молодих, звичайно некваліфікованих робітників, учнів, службовців. Вони повинні були перенести "культурну революцію" на підприємства й в установи, перебороти опір робітників хунвейбінам. Але робітники по заклику комітетів КПК, а іноді і стихійно давали відсіч хунвейбінам і цзаофаням, домагалися поліпшення матеріального становища, відправлялися в столицю для пред'явлення своїх претензій, припиняли роботу, оголошували страйки, вступали в бої з погромниками. Проти розгрому органів партії виступили такі видні партійні, державні і військові діячі, як Чжу Де, Хе Місяців, Чень І й інші.
Щоб зломити опір супротивників "культурної революції", була розгорнута кампанія по "захопленню влади". У січні 1967 р. цзаофани Шанхаю захопили партійну й адміністративну владу в місті. Слідом за цим хвиля "захоплення влади" прокотилася по всьому Китаї. У Пекіні в середині січня влада була "захоплена" у 300 відомствах і установах. Парткомам і органам влади пред'являлися обвинувачення в тім, що вони протягом 17 років з підстави КНР прагнули "реставрувати капіталізм", "насаджували ревізіонізм". "Захоплення влади" здійснювався за допомогою армії, що придушувала опір і здійснював контроль над комунікаціями, в'язницями, складами, збереженням і розсиланням секретних документів, банками, центральними архівами. Для підтримки "бунтарів" були виділені спеціальні частини, тому що й в армії мало місце невдоволення бешкетуваннями хунвейбінів і цзаофанів.
Але швидко здійснити план "захоплення влади" не вдалося. Страйки робітників ширилися, повсюдно відбувалися кровопролитні зіткнення з цзаофанами, а також сутички між різними організаціями хунвейбінів і цзаофанів. Як пишуть китайські історики, "Китай перетворився в державу, де панував хаос і правил терор. Партійні й урядові органи на всіх рівнях були паралізовані. Керівні кадри й інтелігенти із знання і досвідом піддавалися гонінням".
Із січня 1967 р. почалося створення нових антиконституційних органів місцевої влади - "ревкомів". Спочатку перевага в них одержали лідери хунвейбінів і цзаофанів, що викликало невдоволення партійних працівників і військових. У центрі і на місцях загострилася політична боротьба, у ряді районів відбувалися зіткнення між військовими частинами й організаціями хунвейбінів і цзаофанів. Наприкінці літа 1967 р. у країні фактично був установлений військовий контроль.
XII пленум ЦК КПК, що відбувся у жовтні 1968 р., і на якому були присутні біля третини складу ЦК, тому що інші були до цього часу репресовані, санкціонував всі акції "культурної революції", "назавжди" виключив з партії на основі сфабрикованих обвинувачень Голову КНР Лю Шаоці і зняв його з усіх посад.
IX з'їзд КПК (квітень 1969 р.), на який делегати не обиралися, а призначалися, схвалив і узаконив всі акції 1966 - 1969 рр. Була висунута установка на продовження чищення партійних організацій і державних установ, почата весною 1968 р. Вся історія партії представлялася як боротьба "лінії Мао Цзедуна" проти різних "уклоністів", у тому числі Ван Міна, Гао Гана, Пен Дехуея, і особливо Лю Шаоці. IX з'їзд схвалив курс на "безперервну революцію", на підготовку до війни. В новому Статуті партії, прийнятому з'їздом, теоретичною основою діяльності КПК були проголошені "ідеї Мао Цзедуна" і призначено Лінь Бяо "спадкоємцем" Мао Цзедуна.

Другий етап "культурної революції" - від IX до Х з'їзду КПК
(травень 1969 р. - серпень 1973 р.)
У 1970-1971 р. відбулися події, що відбили нову кризу усередині китайського керівництва. У березні 1970 р. Мао Цзедун прийняв рішення про перегляд Конституції КНР, висловивши пропозицію про скасування посади Голови КНР. Однак Лінь Бяо і Чень Бода висловилися проти. Мао розпочав кампанію "критики Чень Бода”, було заявлено що він "лжемарксист", "інтриган", "кар'єрист" і "антипартійний елемент".
У 1971 р. сталася "вереснева криза" "Лінь Бяо і його прихильники на II пленумі ЦК спробували перехилити на свій бік суспільну думку, але потерпіли невдачу. Тоді вони розробили план державного перевороту. Однак Мао Цзедун і Чжоу Еньлай розгромили цю змову. Лінь Бяо 13 вересня 1971 р. загинув в авіаційній катастрофі на території МНР, намагаючись після невдалого "перевороту" утекти за кордон. Слідом за цим пройшло нове чищення в армії, у ході якої десятки тисяч офіцерів піддалися репресіям. У країні була розгорнута кампанія "критики Лінь Бяо й упорядкування стилю".
У березні 1973 р. ЦК КПК прийняв рішення про реабілітацію колишнього Генерального секретаря ЦК Ден Сяопіна і відновленні його в посаді заступника прем'єра Держради. Активізувався процес відновлення діяльності комсомолу, профспілок, федерації жінок, початий у 1972 р. Були проведені провінційні з'їзди КСМК.
Х з'їзд КПК (серпень 1973 р.) визнав правильною лінію "культурної революції", орієнтував партію і народ на продовження колишнього політичного курсу, теоретичною основою якого були установки Мао Цзедуна про "продовження революції в умовах диктатури пролетаріату", про "загострення класової боротьби між пролетаріатом і буржуазією".

Третій етап "культурної революції"
від Х з'їзду КПК до розгрому "контрреволюційної" "банди чотирьох"
(вересень 1973 р. - жовтень 1976 р.)
Незважаючи на досягнутий на Х з'їзді компроміс між різними силами в КПК, обстановка в країні продовжувала залишатися нестабільною. На початку 1974 р. за пропозицією Цзян Цін, Ван Хунвеня і їхніх прихильників, схваленою Мао Цзедуном, була розгорнута нова загальнонаціональна політико-ідеологічна кампанія "критики Лінь Бяо і Конфуція".
У січні 1975 р. після 10-літньої перерви була скликана 1-я сесія ВЗНП 4-го скликання, що прийняла нову Конституцію КНР. Конституція являла собою результат компромісу: з одного боку, у неї були включені установки 1966-1969 р. (у тому числі і заклики "готуватися на випадок війни"), з іншого боку - вона закріплювала право членів "комун" на присадибні ділянки, визнавала виробничу бригаду (а не "комуну") основною госпрозрахунковою одиницею, передбачала необхідність поступового підвищення матеріального і культурного рівня життя народу, оплати по праці.
Незабаром після завершення роботи сесії ВЗНП висуванці "культурної революції" почали чергову спробу усталити свої позиції. З цією метою з ініціативи Мао Цзедуна на рубежі 1974-1975 р. була розгорнута кампанія під гаслом боротьби "за вивчення теорії диктатури пролетаріату". Важливою задачею цієї кампанії була боротьба проти тих представників керівництва КПК (Чжоу Еньлай, Чень Юнь, Ден Сяопін), що відстоювали необхідність підвищення уваги до розвитку економіки, застосуванню більш раціональних методів керування народним господарством. Останніх звинувачували у відстоюванні "буржуазних прав", яких необхідно "обмежувати", тобто вводити зрівнялівку. Під прикриттям нової кампанії на багатьох промислових підприємствах і в "комунах" ущемлялися економічні інтереси трудящих. У ряді випадків скасовувалися міри матеріального заохочення, практикувалася робота в понаднормові години, ліквідувалися присадибні ділянки. Усе це викликало масове невдоволення трудящих, страйки робітників, хвилювання селян.
У 1976 р. у Китаї відбулось багато змін. Після важкої хвороби в січні 1976 р. помер прем'єр Держради КНР Чжоу Еньлай. У квітні того ж року під час церемонії, присвяченої його пам'яті, відбулися масові виступи на головній площі Пекіна - Тяньаньмень. Учасники виступів засудили діяльність Цзян Цін і інших членів Групи по справах культурної революції і зажадали їхнього відсторонення.
За короткий час радикально налаштовані партійні кола розгорнули бурхливу кампанію проти його ймовірного спадкоємця Ден Сяопіна, у квітні його змістили з усіх посад. Прем'єром Держради КНР став міністр суспільної безпеки Хуа Гофен. У Китаї розгорнулася нова політична кампанія "боротьби з правоуклоністською пошестю, перегляду правильних висновків культурної революції", вістря якої було спрямовано проти Ден Сяопіна і його прихильників. Почався новий тур боротьби з "особами, обраними владою, що йдуть по капіталістичному шляху".
9 вересня 1976 р. на 83-му році життя помер Мао Цзедун. Ще за останніх років його життя всередині Політбюро склалася опозиція з чотирьох впливових функціонерів, висунутих "культурною революцією" — Цзян Цін (дружина Мао), Чжан Чуньцьяо, Яо Веньюань, Ван Хунвень. Тож із смертю вождя "четвірка" вирішила, що настав час узурпувати верховну владу в партії та державі. Вони сфабрикували заповіт, нібито залишений Мао Цзедуном перед смертю, і спробували за його допомогою виправдати захоплення влади в очах народу.
У жовтні 1976 р. Політбюро ЦК КПК, від імені якого виступив Хуа Гофен, розгромило заколотників. Цією акцією фактично було довершено десятирічний період "культурної революції". «Банду чотирьох» звинуватили в проведенні руйнівної «великої культурної революції». Тим самим було розчищено шлях до влади новому угрупованню в китайському керівництві. Судовий процес над ними засвідчив причетність Мао до масових репресій, які торкнулися близько 100 млн осіб. Процес фактично вилився в засудження хибної практики періоду "Культурної революції”, уперше пролунала критика на адресу Мао.

2.7 Наслідки правління Мао Цзедуна.
Попри усю свою специфіку, соціально-економічні експерименти, що вилились у "культурну революцію", відбивали нездатність тоталітарного режиму цивілізованими засобами вирішувати численні проблеми китайського суспільства. Більш того, вони із дзеркальною точністю повторювали відомі етапи розвитку СРСР і країн Східної Європи, засвідчивши, що репресії та переслідування стають закономірними явищами під час правління антидемократичних режимів. КПК навчала своїх людей обходитись з ворогом "по-зимовому холодно". Малося на увазі, що червоний прапор "пофарбований кров'ю мучеників". Партія поклонялася червоному кольору через свою пристрасть до крові й вбивств. Навіть гарних людей вона перетворювала в інструменти для свого використання і за допомогою партійності в максимальному ступені стримувала і навіть знищувала добру природу людини.
В роки "культурної революції", говорилося в обвинувальному вироку в справі "четвірки" (1981 р.), переслідуванням, цькуванню і знищенню піддалося "велике число керівників відділу ЦК КПК по організаційній роботі, органів суспільної безпеки різних ступіней, прокуратури, суду, армії, органів пропаганди". Жертвами "четвірки" і Лінь Бяо, відповідно до документа, стало в цілому більш 727 тис. чоловік, з яких понад 34 тис. були "доведені до смерті". За офіційними китайськими даними, число потерпілих у ході "культурної революції" склало близько 100 млн чоловік.
Дотепер достовірно не відомо, скільки ж насправді людей загинуло в ході кампанії по виправленню інтелігенції. У цілому, лише на початку Культурної революції (1965-1970) загинуло від 20 до 96 мільйонів, але це майже ніяк не позначилося на загальній тенденції росту населення. Так як наукової демографії в Китаї ніколи не було і немає зараз, сама влада знає чисельність населення з точністю плюс-мінус 150 млн., отже, збиток 100 млн. чоловік просто міг бути не помічений владою.
Китай кінця 70-х рр. являв собою країну, підірвану утопічним «Великим стрибком» і безглуздою, руйнівною культурною революцією. Країну, де 80 % населення жило на межі голоду, де лише третина дорослих уміла писати і читати, де промисловість відставала від Заходу на десятки років, а основним транспортним засобом був велосипед.
Китай зіпсував відносини майже з усіма сусідами - від могутнього СРСР і Індії, до духовно близької КНДР. Союзники вичерпувалися Албанією та Пакистаном. У число постійних членів Ради Безпеки ООН КНР потрапила тільки в 1973 році – колись це місце займали представники Тайваню. Деякі американські політики серйозно розмірковували про «необхідність» повернення Чан Кайші в Пекін.
Наука, культура, освіта КНР були майже начисто знищені в ході культурної революції. І єдине, що робило його хоча б злегка схожим на велику державу не за назвою, а по суті – це атомні бомби, запаси яких, утім, були навіть непорівнянні з північним сусідом.
Китай не мав колосальних запасів сировини, що дозволяли б країні розвивати промисловість за рахунок власних ресурсів, і що давали їй невичерпне джерело валюти. У КНР не було великої кількості родючих земель, ні лісового багатства. Зате в Китаї був мільярд людей, яких треба було хоча б нагодувати досита. Саме з 1979 у двох найбільших провінціях КНР - Сичуані й Аньхой, мав місце довголітній голод. Селяни просили милостині на дорогах, цілими селищами знімалися з місця і бродили по країні. Очевидці передають несамовиті подробиці про дітей, що вмирали на руках матерів і випадки канібалізму. І якщо в СРСР дефіцитом були дублянки і дорогі гарнітури, а за автомобілями, що коштували божевільних по тім годинник грошів стояли черги, те в Китаї дефіцитом був рис і борошно, а черги стояли за сіллю і сірниками.

3. Прихід прагматиків до влади 1976 р.
3.1 Ден Сяопін. “Соціалізм із китайською специфікою”.
Процес над «бандою чотирьох» тимчасово примирив молодих висуванців «культурної революції» на чолі з Хуа Гофеном, який після смерті Мао монополізував усі керівні посади в партії та державі і стару гвардію, очолену Ден Сяопіном. Та у липні 1977 р. відбувся III пленум ЦК КПК десятого скликання, на якому виступив Ден Сяопін. Двічі репресований у 1966 р. і 1976 р., він повернувся на всі партійні та державні посади й фактично став лідером у партії та в країні. Поступово партійна номенклатура з оточення Ден Сяопіна витіснила Хуа Гофена.
Вчені пророкували Китаю розвал, апокаліптичні прогнози майбутнього країни народжувалися один страшніше за інший. Алі Ден Сяопін, що прийшов на зміну Мао Цзедуну, швидко спростував найпохмуріші картини, ставши автором і батьком китайських економічних реформ, що по своїй суті означали відхід від марксизму-ленінізму і плавний перехід до соціал-демократичного шляху розвитку.
Мудрий Ден розумів, що населенню і товаришам по партії потрібна обережна, поступова заміна марксистських догм, що привели країну на край національної катастрофи. У той момент він пояснював китайцям зміст проведених ним змін наступною фразою: "... Біла кішка, чорна кішка... головне, щоб вона ловила пацюків". На практиці Ден Сяопін став реалізовувати політику відходу від марксистських принципів централізованої планової економіки, вбачаючи в цьому єдиний шанс виживання Китаю.
Однак, навіть маючи величезний авторитет, Ден Сяопіну було не просто переконати товаришів по партії почати цей експеримент. Ще в середині 60-х років Ден Сяопін висунув ідею «чотирьох модернізацій» Китаю: у промисловості, сільському господарстві, науці й обороні. Ідею не було схвалено у вищих ешелонах влади, однак курс «чотирьох модернізацій» підтримали дисиденти, та керівництво КПК не вступило в діалог з опозицією. Навпаки, репресії посилились.
У 1978 р. для комуністичних лідерів Китаю стає очевидним, що марксистсько-ленінський погляд на економіку та його втілення в життя заводять у безвихідь. На з'їзді КПК 1978 році було проголошене гасло про необхідність послідовної демократизації. У Китаї набагато раніше "перебудови" у СРСР та реформ у Східній Європі вдалися до спроб реформування економічної системи у світлі сучасних тенденцій розвитку світової економіки. Не відмовляючись від соціалістичних догм і комуністичної ідеології, враховуючи історичні традиції китайського народу і специфіку нових розумів, реформатори на чолі з Ден Сяопіном почали здійснювати глибокі перетворення в країні. Це відбувалося на тлі оцінки "Культурної революції" як національного лиха. Дії Мао було визнано "повністю помилковими", однак його, як і раніше, називали "великим марксистом, стратегом і теоретиком".
У грудні 1978 року Третій пленум ЦК КПК одинадцятого скликання ухвалив взяти за основу економічне будівництво і запропонував курс на реформи й відкритість. Одночасно в країні почалася політична реформа: в 1979-му році були реабілітовані майже 3 мільйони репресованих Культурною революцією. У 1978 р. була прийнята нова конституція (замість цзедунівської конституції 1975-го р.), а у 1982 р. прийняли ще одну конституцію.
У 1979 р. Ден Сяопін сформулював «чотири принципи», які згодом увійшли до цієї оновленої Конституції 1982 р.:
1. дотримуватися соціалістичного шляху;
2. дотримуватися диктатури пролетаріату;
3. дотримуватися керівної ролі Компартії;
4. дотримуватися марксизму-ленінізму та ідей Мао Цзедуна.
Ден Сяопін не випадково використав концепцію "соціалізму з китайською специфікою". Саме пріоритетний характер національної специфіки перетворень, особлива схильність китайського суспільства до своєї культурної традиції надали реформам виваженості й послідовності в досягненні позитивного результату. Посилання на особливі умови Китаю дозволило йому виправдати значне число теоретичних та практичних настанов, несумісних з марксизмом, а саме:
• ідею інтеліґенції як частини робочого класу;
• право селян на користування землею;
• визнання приватної власності рівноправною юридичною формою власності;
• створення змішаних (з іноземним капіталом) підприємств та спеціальних економічних зон.
Першим кроком реформ, що почалися 1979 року, повинен був стати розвиток сільського господарства і дрібної промисловості. На зміну "народним комунам" прийшов сімейний підряд: земля за договором передавалася селянам у довгострокову оренду. Селяни продавали основну частку врожаю за вільними цінами і лише певну частину здавали на держзамовлення. Прибутки селян зросли. Держава поновила ринки, підвищила закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, розвивала багатогалузеву систему господарства в сільській місцевості. Різко зросли матеріальні стимули, що зумовило швидке зростання матеріального виробництва.
Перші три роки реформи оголошувались роками реконструкції, а планові завдання на ці роки було знято або переглянуто. Різко зменшувались асигнування на воєнні потреби, помітно скорочувалась армія, не кажучи вже про те, що військові частини і воєнна промисловість були зобов'язані всебічно сприяти перебудові економіки країни. Разом з тим, уряд не відважився на закриття збиткових підприємств.
Результати реформ 1979-1981 рр. виявилися так швидко, що це здивувало весь світ:
• різко збільшилося виробництво продовольства: до 1984 р. країна вийшла на рівень виробництва 400 млн т. зерна на рік, чого цілком достатньо для забезпечення її величезного населення необхідним мінімумом харчування;
• більш як у чотири рази збільшився валовий національний продукт;
• різке піднесення добробуту: за роки після реформи середній життєвий рівень зріс (якщо враховувати прибуток на душу населення) удвічі-втричі.

1 вересня 1982 року на 12-х Всекитайських зборах народних представників Ден Сяопін уточнив наукове поняття «соціалізм із китайською специфікою”. Він підкреслив: «Наше сучасне будівництво має базуватися на китайській дійсності. Попри революцію чи будівництво, необхідно вчитися і переймати досвід інших країн. Та, копіюючи досвід і моделі інших країн, ніколи не досягнеш успіху. З цієї сфери ми засвоїли чимало уроків. Ми пов’язали загальну істину марксизму з конкретною практикою нашої країни, пішли власним шляхом, побудували соціалізм із китайською специфікою. Це висновок, якого ми дійшли, узагальнюючи довгий історичний шлях».
Заможність уже не вважалася злочином. Закликаючи до збагачення, Ден переконував: «Бідність — не соціалізм», не може бути багатої і сильної держави, де народ живе бідно. “Соціалізм з китайським обличчям" у своїх виступах керівники країни як би жартома його пояснювали так: "Під керівництвом комуністичної партії ми будуємо капіталізм".

Другий період реформ (Друга революція) у країні розпочався в жовтні 1984 р. III Пленумом ЦК КПК дванадцятого скликання. Тепер центр уваги було перенесено на перетворення в промисловості і системі управління. Підприємства отримали більші права, було встановлено раціональну систему ціноутворення, за якої ціни на товари стали більше відповідати їхній реальній вартості. Було істотно обмежено права і повноваження адміністративних органів, включаючи й партійні комітети; став здійснюватись розподіл за працею. Стара економічна структура з притаманним їй жорстким контролем поступалася місцем ринковим відносинам.
Жодне починання, яку могло мати стратегічні наслідки, за часів Ден Сяопіна не здійснювалося без експериментальної апробації. Реформаторський задум втілювався на обмеженій території (переважливо однієї або кількох провінцій) при обов'язковій персональній відповідальності керівника, який мав бути прихильником реформ. Тобто сам підхід ґрунтувався на принципі: "у фактах знаходити істину".
Ще з 1979 р. китайські комуністи приступили до пошуків нетрадиційних для них шляхів економічного розвитку. Розпочався експеримент зі створення спільних підприємств із змішаним капіталом. Для заохочення іноземних вкладень на китайському узбережжі створювали спеціальні економічні зони. Найбільшою з них стала Тяньцзінська. Там збудовано 40 важливих промислових об'єктів. Такі зони мають суворий прикордонний контроль, робота в них надається на конкурсній основі. У 1980 р. було створено чотири особливих економічних райони — у Шеньчжені, Чжухаї, Шаньтоу і Сімяні, де організовувалися спільні підприємства для постійного припливу іноземного капіталу. 1984 р. китайський уряд зробив наступний крок у 14 прибережних містах, куди поринули капітали перш за всі із Сянгану (Гонконгу) і Тайваню. У цей період Китай ухвалив близько 200 законів і постанов, які повністю або частково стосувалися іноземних капіталовкладень. З 1979 по 1985 рр. китайський уряд дозволив створення понад 2300 спільних підприємств. Уперше 1980 р. було дано дозвіл на створення підприємств з винятково іноземним капіталом; до 1985 р. 120 проектів таких підприємств було схвалено китайською владою. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років ця тенденція набула подальшого розвитку.
Друга революція охопила всю країну, торкнувшись всіх сфер життя нації. У березні 1985 р. Китай прийняв рішення провести реформу в галузі освіти, науки і техніки, що включала такі заходи:
- якнайшвидша модернізація відповідно до вимог науково-технічної революції;
- передача відповідальності за початкову освіту місцевій владі;
- сприяння розвиткові професійно-технічної освіти;
- введення 9-річного обов'язкового навчання;
- збільшення фінансування освіти;
- розширення самостійності вузів.
Результати економічних реформ 1979 – 1980-х рр.:
- різко зросли темпи економічного зростання і ВВП;
- наявність ядерної зброї, довгострокової космічної програми, власних супутників;
- зібрані рекордні урожаї і ліквідувано загрозу голоду;
- принципово змінився спосіб життя людей (з‘явилася ініціатива, заповзятість).
Труднощі і недоліки в проведенні реформ:
- опір партійного апарату, що звик до влади;
- негативні явища, покликані до життя ринковим господарством (корупція, контрабанда, інфляція, соціальна напруженість);
- непевне становище інших верств населення, крім селян, дрібних підприємців, торгівців;
- у перерахунку ВНП на душу населення Китай не увійшов навіть до числа перших 50 країн світу.
Основна проблема: введення радикальних реформ і ринкових відносин відбувалося в країні, де при владі перебуває комуністичний режим. Формула Ден Сяопіна «соціалізм із китайською специфікою» майже не торкнулася партійної системи. Партійний контроль і надалі пронизував усі сфери суспільства, систематично порушувалися права людини, нестримно зростав, незважаючи на спроби скорочення, партійний апарат.
Отже, Ден Сяопін розробив основні принципи сучасного "китайського шляху до соціалізму", яких дотримується і нинішнє китайське керівництво. Вони сформульовані наступним чином:
а) орієнтація на національні традиції та особливості Китаю при побудові соціалізму;
б) боротьба з догматизмом: практика - критерій істини;
в) першочергова увага до розвитку науки та техніки;
г) орієнтація на тривалий характер суспільних реформ;
д) особливий акцент на розвитку економіки та виробничих сил;
е) використання ринкової економіки зі збереженням загальних соціалістичних принципів управління;
є) створення спеціальних економічних зон як засобу заохочення іноземного капіталу та передових технологій;
ж) принцип відкритості для зовнішнього світу.
Говорячи про незвичайність практики КНР, не можна забувати досвід радянського, ленінського Непу, у якому також перепліталися політична диктатура комуністичної партії з ринковим господарством. Відмінність, однак, полягає в тому, що експеримент у СРСР із Непом продовжувався усього ледве більш п'яти років (з 1921 до 1927-1928 р.), після чого в Радянському Союзі установився тоталітарний комуністичний режим як у політиці, так і в економіці. Китай у ці роки розвивався зовсім іншим шляхом. Можна сказати, що він узяв за основу ленінський Неп, розвинув його, усіляко підтримуючи ринкові відносини і приватну власність. Для того, щоб оцінити висловлювання китайських комуністів у більш широкому масштабі, згадаємо, що Маркс, Енгельс, Ленін і Сталін ринкову економіку трактували як антисоціалістичну, а соціалізм як безринкове господарство. У цьому плані китайські комуністи надають марксизму зовсім інше значення.
На початку 1992 року Ден Сяопін оглянув Шеньчжень, Шанхай та інші південні міста і виступив із важливою промовою. Люди часто називають цю промову «Південною промовою». Цінність промови полягає в тому, що, по-перше, було особливо яскраво підкреслено питання вивільнення і розвитку продуктивних сил у ході революції та наступних реформ. По-друге, наголошуючи на ідеї вивільнення, спираючись на дійсність, Ден Сяопін закликав сміливіше проводити політику реформ і відкритості. Поступово брати за основу «три користі», а саме: користь розвитку соціалістичних продуктивних сил, користь підвищення та зміцнення комплексу соціалістичної державної могутності, користь підвищення життєвого рівня народу. По-третє, було уточнено, що планова економіка не еквівалентна соціалізму, а ринкова — не еквівалентна капіталізму. Ден Сяопін зазначив: «Більше планової чи більше ринкової, неістотна різниця між соціалізмом і капіталізмом». Генеральна лінія розвитку Китаю, за його задумом і втіленням, ближче усього до соціал-демократичного шляху, а відтак повинна проходити через удосконалення ринкових інститутів.

3.2 Проблема тибетського населення Китаю.
У 1949 році Народна визвольна армія Китаю вторглась у Тибет – країну, що мала всі атрибути незалежної держави, визнані міжнародним законодавством. 7 жовтня 1950 року 40 000 китайських солдатів атакували столицю Східного Тибету, Чамдо, і розгромили маленьку тибетську армію і взяли в полон її уряд. Більше 4000 тибетських бійців були убиті.
Делегацію від тибетського уряду, послану на переговори з новими китайськими лідерами, 23 травня 1951 року змусили підписати так званий "Договір із сімнадцяти пунктів про мирне звільнення Тибету”. Підписаний внаслідок примусу, “Договір” не може бути визнаний дійсним, та це не засмутило китайських комуністів, які у 1951-1959 рр. силою взяли контроль над Тибетом. Це привело до повномасштабного народного повстання. У Лхасі, столиці Тибету, повстання було жорстоко придушене китайськими військами, що привело до смерті більш 87 тисяч тибетців.
Китайська агресія викликала різкі протести в Індії, США і Великій Британії та деяких інших країнах. Далай-лама з прихильниками, перейшовши через Гімалаї, знайшов притулок в Індії. Разом з ним в Індію, Непал і Бутан втекли 80000 тибетців. Не визнавши нав‘язаного договору, Далай-лама заснував уряд у вигнанні, який досі функціонує як дійсний уряд, визнаний всіма тибетцями та багатьма країнами. Далай-лама організував ефективний рух ненасильницького опору китайській окупації Тибету, прихильники якого є зараз в усьому світі.
З вересня 1987 року до середини 1995 року в Тибеті пройшло більш 200 народних демонстрацій проти китайського правління. Під час цих демонстрацій загинули тисячі тибетців. Безліч інших були кинуті у в'язниці і позбавлені зв'язку з зовнішнім світом.
Організація Об'єднаних Націй тричі випускала резолюції по Тибету (у 1959, 1961 і 1965), у яких вона закликала припинити дії, що тягнуть за собою порушення фундаментальних прав і свобод тибетського народу, включаючи право на самовизначення.
У 1979-1980 рр. за наполяганням Далай-лами кілька делегацій вигнаних тибетців відвідали батьківщину і зробили висновки про жалюгідне становище, в якому знаходиться північно-східний Тибет. Звернувшись у 1987 р. у Комісію з прав людини Конгресу США, Далай-лама представляє свій «Мирний план по Тибету з п'яти пунктів», вимагаючи «початку серйозних переговорів про майбутній статус Тибету». Основні пункти плану:
1. перетворення усього Тибету в зону миру;
2. відмова Китаю від політики переміщення населення, що загрожує самому існуванню тибетців як нації;
3. повага основних прав людини і демократичних воль для тибетського народу;
4. відновлення й охорона природного навколишнього середовища і відмова Китаю від використання Тибету для виробництва ядерної зброї і як смітника ядерних відходів;
5. проведення відкритих переговорів про майбутній статус Тибету і про зв'язки між тибетським і китайським народами.
У відповідь китайська влада критикує «Мирний план» і обвинувачує Далай-ламу в провокуванні безладь у Лхасі. 1 жовтня 1987 року під час святкування річниці утворення КНР, у Лхасі спалахнув справжній бунт під гаслами: «Китайські собаки, забирайтеся геть з Тибету!» «Ату китайців і їхніх собак!» тощо, пролилася кров.
Виступаючи у Європейському парламенті у Стразбурзі в червні 1988 р., Далай-лама пропонує встановити «демократичне політичне самоврядування» усіх трьох провінцій Тибету. Це єдине політичне утворення, говорить Далай-лама, буде «зв'язано з Китайською Народною Республікою», а китайський уряд продовжив би визначати зовнішню політику Тибету і керувати обмеженим контингентом військ, розміщених у Тибеті в оборонних цілях. Спочатку Пекін погоджується йти на переговори, а невдовзі відмовляється від будь-яких компромісів і затягує початок переговорів.
За період 1949-1979 р. більше 1,2 мільйонів тибетців вбиті, більше 6000 монастирів знищені, тисячі тибетців все ще знаходяться в тюремному ув'язненні за те, що намагалися здійснити свої фундаментальні права. З 6259 чоловічих і жіночих монастирів Тибету до 1976 року залишилося лише вісім. З 592558 ченців і черниць більш 110000 піддані катуванням і убиті, і більш 250000 під примусом відмовилися від чернечих обітниць. У 1979 році Китай створив у Тибеті якусь подобу свободи релігії, але спеціальні укази обмежують і контролюють духовну практику тибетців і дають великі повноваження китайській владі.
У кожному монастирі китайці запровадили "Комітет демократичного управління" (КДУ); члени цього комітету живуть у монастирях і проводять у життя релігійну політику китайського уряду. Хоча монастирі повинні господарювати і забезпечувати себе самі, КДУ контролює їхні фінансові справи. У монастирях проводиться політичне перенавчання, і в тих випадках, коли існують підозри про можливі антикитайські акції, слідчі комітети проводять у монастирях розслідування.
У 1996 році Китай влаштував чищення, покликане видалити з будинків тибетців усі релігійні символи. Зображення Його Святості Далай-лами були оголошені незаконними, вилучалися і спалювалися.
Тверде придушення релігії в Тибеті стало частиною нової китайської кампанії "Твердий удар" ("Тверде придушення злочинів"). Ця кампанія 1996 -1998 рр. охопила весь Китай і Тибет. Офіційна мета цієї кампанії - знизити загальний рівень злочинності і корупції. У Тибеті основними цілями цієї кампанії стали тибетці, віддані Його Святості Далай-ламі, а також борці за незалежність Тибету. Ченці і черниці були піддані нескінченному "патріотичному перенавчанню", проведеному китайськими Робочими групами, їх змушували відрікатися від Далай-лами і від будь-яких проявів тибетського націоналізму. Тих, хто відмовлявся, піддавали суворим покаранням. У результаті проведення цієї кампанії в грудні 1998 року з монастирів було вигнано 9977 ченців і черниць, а 492 були кинуті у в'язницю. Кампанія "Твердий удар" охопила 1780 з 1787 монастирів і храмів Тибету.
25 листопада 2005 р. відбулася масова акція протесту монахів монастиря Дрепунг в Лхасі. Протестуючі відмовилися виконати наказ “викрити” Далай-ламу і визнати “Тибет частиною Китаю.” Їх повстання придушила збройна поліція. В останні місяці в Тибеті спостерігається хвиля посилення репресій у сфері релігії. Пекін вбачає зв'язок між буддизмом і ростом патріотичних настроїв серед тибетців, тому намагається поставити релігію під свій контроль за допомогою кампаній по «патріотичному перевихованню», арештів, катувань і тюремному ув'язненню. Цього року кампанія «патріотичного виховання» у різних монастирях Тибету привела до регулярних арештів і вигнань монахів. Придушення мирного протесту ченців відбулося через кілька днів після того, як глава пекінської влади Ху Цзіньтао завірив президента США Джорджа Буша під час візиту останнього в Китай з 19 по 21 листопада 2005 у поліпшенні ситуації з правами людини в країні.
На сьогоднішній день Східні провінції Тибету, Кхам і Амдо, включені до складу китайських провінцій Цинхай, Ганьсу, Юньнань і Сичуань. Китайських переселенців заздалегідь вважають "кваліфікованими працівниками", а тибетців - чорноробами. Китай з усіх сил прагне зробити Тибет привабливим для китайських іммігрантів. В усіх великих Тибетських містах панують китайці, що монополізували економічну, соціальну і політичну владу. Через упереджену економічну політику левову частку бізнесу захопили китайські переселенці. Лише деякі тибетці з "правильними політичними поглядами" і зв'язками з успіхом займаються бізнесом, а в цей час положення більшості тибетців погіршується. Вони не тільки страждають від побічних ефектів ринкової економіки, що розвивається, але і втрачають свою землю, будинки і нагромадження. Усе це переходить до китайських переселенців-бізнесменів.
Природне середовище Тибету по-варварськи знищується. Лісові і мінеральні ресурси нещадно експлуатуються, оскільки цього вимагає китайська індустрія. Щоб нагодувати зростаюче китайське населення в Тибету, влада перетворює пасовища в поля. Землі від цього висихають і перетворюються в пустелю. Погіршення природного середовища Тибету впливає на атмосферну циркуляцію і породжує вихрові потоки над Азією, з якими, на думку вчених, може бути зв'язана дестабілізація погодних умов у всій північній півкулі.
Велику частину "фінансової допомоги Тибету" Китай пустив саме на видобуток корисних копалин. Однак усі мінеральні ресурси, видобуті в Тибеті, відправляються прямо в Китай.
У Північно-східному Тибеті китайці побудували величезну греблю на Лонгянг Шіа, а зараз будують гідроелектростанцію в Ямдрок Цо. Обидва проекти зовсім не беруть до уваги екологічну обстановку і релігійні почуття тибетців. Корінних жителів переселяють з їхніх будинків і з земель їхніх предків, щоб забезпечити місця тисячам китайських робітників, зайнятих на будівництві.
Окупаційні війська Китаю допомагають Пекіну зберегти контроль над Тибетським народом і сприяють стратегічним цілям Китаю в цьому регіоні. Мілітаризація Тибетського плато дуже сильно впливає на геополітичний баланс цього регіону і викликає серйозну міжнародну напругу.
Є повідомлення, що крім основних військових баз в Амдо і Кхаме, Китай помістив у Тибеті приблизно 90 ядерних боєголовок, також Тибет дотепер залишається найважливішим джерелом розробки ядерної зброї. В Тибеті виявлені найбільші у світі запаси урану. Саме там були розроблені в середині 70-х років усі китайські ядерні бомби. Але найбільш серйозну небезпеку для тибетської екології представляє поховання ядерних відходів.
Його Святість Далай-лама вже багато років закликає Китай погодитися на проведення референдуму під міжнародним контролем з метою довідатися бажання тибетського народу щодо його самовизначення, це право підтвердили ООН, ЄС та багатьох країнах.

3.3 Зростання руху опору існуючій системі в ІІ пол. 80-х рр.
Вслід за радянською перебудовою, почалась лібералізація в КНР. Вона відразу принесла свої плоди. Збіги між подіями, що відбулися в СРСР та КНР не можуть не вражати! Була і “гласність”, іменована по-китайськи - «прозорість». Вона проявила себе у значній мірі валом викривальних публікацій про корупцію, розкладання, і зловживання влади. Так, у 1985 році прогриміла відома «хайнанська справа» у якій було замішано близько двох тисяч високопоставлених чиновників, яка тривала три роки.
Узяти національне питання – і тут збіги практично один до одного. Саме в другій половині 80-х років на окраїнах КНР прокотилася хвиля масових безладь на національному ґрунті. 1 жовтня 1987 року (за чотири місяці до карабаської трагедії у СРСР) під час святкування річниці утворення КНР, у Лхасі спалахнув справжній бунт.
Нарешті, група китайських інтелігентів, як і в СРСР, оприлюднила програму радикальних політичних реформ. Пропонувалося переглянути конституцію, виключивши з неї згадування про КПК, передати реальну владу парламенту, проголосити поділ влади, зняти все обмеження на створення політичних партій і “привести законодавство у відповідність до Загальної декларації прав людини”. І гасла ці не залишилися надбанням якоїсь вузької групи дисидентів - вони стали для значної частини молоді можна сказати, новою релігією.
Якщо в СРСР молодь років “перебудови” воліла витрачати енергію на рок-концертах, у бійках напівбандитських угруповань і за допомогою наркотиків, то в КНР, навпроти, її політизація перевершувала всі можливі межі. Вже в 1986 році в країні пройшли студентські хвилювання. На мітингах і ходах чулися вимоги, що стали кілька років пізніше тривіальними для аналогічних демонстрацій у СРСР - про волю, демократію, політичну реформу. Безладдя придушили, треба віддати належне, без пролиття крові. Наслідком цих подій стала публікація ряду статей в центральній комуністичній пресі, що вимагали змін, а також те, що друга людина в КПК Ху Яобан, один з найактивніших «демократизаторів», позбавився посади генерального секретаря, хоча залишився в числі вищих керівників держави.
Треба підкреслити - саму по собі необхідність політичних реформ не заперечував ніхто. Навіть найстарший член ЦК КПК Ся Ян, заявляв, що в області ідеології СРСР обігнав КНР, і Китаю потрібно терміново надолужити цей недогляд. Низи теж не дрімали. З 1988 року почався небачений раніше рух цивільного протесту. Тільки в першій половині року було подано порядку 1000 заявок на проведення маніфестацій, на промислових підприємствах пройшло майже п'ять десятків незаконних страйків. Вже в 1987 році згідно до соціологічних опитувань, більше половини пекінців молодші за 35 років виразили недовіру урядові. Майже три чверті опитаних говорили про «недостатність демократичних свобод у країні».
Улітку того ж 1988 року по Центральному телебаченню Китаю в прайм-тайм був показаний шестисерійний документальний фільм «Елегія про Жовту ріку», це все одно, якби ЦТ у тому ж році показало багатосерійну постановку по «Архіпелагу ГУЛАГу». Щоб стати частиною сучасного світу, країна, на думку авторів, повинна була відкинути свою тисячолітню спадщину «недоречну в сучасному світі», терміново ввівши вільнодумство, багатопартійність і свободу слова і, зрозуміло, відсторонивши КПК від влади. Що характерно, керівництво КПК, примудрилося не помітити цього фільму - його повторили ще кілька разів.
Отже – підрахуємо: у наявності був могутній рух за тотальну лібералізацію усього і вся, криваві національні конфлікти, розчарування значної частини суспільства в існуючому ладі, і економічні проблеми, включаючи дефіцит товарів (і це в ринковій економіці).
Підвівши підсумок – СРСР і КНР йшли рівнобіжними курсами, і КНР якщо і відставала від СРСР, то ненабагато. І підсумок з цих передумов, мабуть, випливав той же, що й у СРСР. Але історія як це і буває, зненацька зробила різкий поворот.

3.4 Трагедія на площі Тяньаньмень 1989 р.
15 квітня 1989 року раптово вмирає Ху Яобан. А 18 квітня 1989 р. перша студентська маніфестація відбулася на площі Тяньаньмень. Була вона невелика - близько 1000 чоловік. І одним з головних їхніх вимог було... скасування «несправедливої» постанови про зняття покійного з посади генсека КПК (свого роду, посмертна його реабілітація) і проведення його гідного похорону. Утім, первісні вимоги були швидко забуті, у міру блискавичного росту числа демонстрантів.
Уже 20 квітня на площі зібралися більше ста тисяч чоловік, і у влади залишилася два виходи – або застосувати масштабне насильство, або почати переговори. Але уряд не зробив ні того ні іншого, виявляючи відверту нерішучість, що помалу переходила у розгубленість.
ЦК і Політбюро розкололися. Одні, на чолі з діючим генсеком Чжао Цзияном стояли за діалог і поступки, «стара гвардія» вимагала рішучих дій, багато хто, включаючи прем'єр-міністра (голову Держради) Лі Пена - третьої людини у владній ієрархії, коливалися. А тим часом ситуація ускладнювалася з кожним днем.
26 квітня центральний орган КПК «Женьмінь Жибао» оголосила події, що відбуваються «відвертим замаху на владу», «змовою», «порушенням суспільного порядку». Стверджувалося, що «купка людей» прагнуть кинути Китай у хаос, і «під демократичними гаслами зневажає закони демократії». На тлі людського моря на площі, стаття виглядала відвертим знущанням. Це стало мабуть найбільшою помилкою влади -- наступного дня на Тянаньмынь зібралося вже більш півмільйона людей.
Розкол у верхах тільки загострився. Чжао Цзиян у бесіді з представником Азіатського банку розвитку, повідомив, що необхідно розпочати переговори з демонстрантами, і більш того – що студенти вимагають того ж, що і сам уряд - боротьби з корупцією і демократизації. Фактично, Чжао Цзиян заявив про претензії на одноособову владу, і відсторонення колишнього керівництва. Він же віддав наказ про те, щоб інформація про демонстрації з'явилася на Китайському ЦТ.
Тим часом на головній площі Пекіна збільшувалась і збільшувалася кількість людей. Співчуття демонстрантам захоплювало всі нові прошарки суспільства. Син одного з членів політбюро, прогулявши на площу, після повернення заявив батькові: «Це - революція». Нагадаємо – на дворі рік оксамитних революцій у Східній Європі, і Китай мав усі шанси виявитися першим у цьому ланцюжку.
До кінця квітня число демонстрантів перевищило всі показники епохи Мао. Учні, що затіяли все це відтепер виявилися в меншості (більш того - цілий ряд пекінських вузів на сходках прийняв рішення відкликати своїх студентів із площі). У юрбі переважали люди, тією чи іншою мірою співчуваючим гаслам, робітники, службовці, навіть селяни з приміської зони та біля мільйона молодих безробітних.
Під впливом подій у Пекіні, почалися демонстрації в інших містах: насамперед, як не дивно в Шанхаї - найбільш багатому і заможньому півдні, Нанкіні, інших містах. Стало зрозуміло – якщо влади не втрутяться зараз, те перспектива падіння КПК і всього існуючого режиму стає майже неминучою. Нарешті, керівництво на щось зважилося.
29 і 30 травня влада спробувала витіснити людей із площі, але маси людей просто зупинили колони бронетехніки своїми тілами. І тоді було прийняте рішення - вдарити по заколотниках усіма наявними силами.
4 червня 1989 р. 27-й корпус так званої Народної визвольної армії вивів танки на площу Тяньаньмень. Як тільки війська почали висування, на їхньому шляху почали негайно зводитися барикади з автобусів, приватних легковиків і таксі, а хаотичні юрби миттєво зорганізовались, готові закрити шлях танкам, ставши живим щитом. Однак танки на максимальній швидкості пройшли крізь юрбу, навіть не помітивши її, а барикади були розстріляні з далеких дистанцій. І тоді спалахнув дійсний бій. Свідки говорять про стрілянину із сотень і тисяч автоматів, викрадених з армійських складів, про те, що танки і бронемашини закидали не тільки пляшками з «коктейлем Молотова» але і протитанковими гранатами. Говорять також про безліч убитих солдатів і поліцейських, чиї тіла носили сліди жорстоких катувань, про вулиці, буквально забитих палаючою бронетехнікою. Стрілянина в різних ділянках міста - включаючи й артилерійський вогонь продовжувалася ще кілька днів. В цих боях, тільки за офіційною версією, було убито близько трьохсот військовослужбовців. Отже, мабуть, мало місце гарне організоване, підготовлене повстання, сценарій готувався задовго до офіційного початку подій.
Потім був надзвичайний стан у Пекіні, що протривав сім місяців, наведення порядку (безкровне) у Шанхаї й інших містах, нейтралізація Чжао Цзияна і його оточення, зачищення опозиції, і ще багато чого іншого. Відтоді курси, якими йшли наші країни, остаточно розійшлися.
Події квітня—червня 1989 р. засвідчили, що Ден Сяопін, бувши фактично керівником Китаю – його верховним вождем і реформатором економіки, виявився політичним консерватором, схильним до диктатури і репресій. Якщо в 1979-му році Ден Сяопін, борючись з Хуа Гофеном, стверджував, що демократії “занадто мало”, то вже у 1983-му він уже говорив про про духовне забруднення, яке спричиняють ті, хто говорить про цінності людини і гуманізм, пропагує абстрактну демократію і протиставляє її партійному керівництву, виступає проти азбучних ідей марксизму і заплутує молодь. У 1989 році Сяопін дозволив численні арешти та розстріли на місці.
Влада схарактеризувала народний рух 1989 року як "кілька дрібних контрреволюційних змов". "Порядок" було поновлено. Це змусило китайців цілком утратити надію на політичне майбутнє Китаю. З тих пір весь народ сконцентрувався на зароблянні грошей. Найгіршим в цій ситуації було те, що китайці, позбавлені свободи думки, настільки сильно були зомбовані комуністичним навчанням і партійною культурою, що не могли собі уявити можливості існування іншої ідеології. Наприклад, коли на площі Тяньаньмень відкрили вогонь проти студентів, дуже багато людей інстинктивно відразу кинулися рятуватися. Та коли ситуація заспокоїлася, вони всі, як один, вийшли зі своїх притулків і стали сміливо і голосно співати "Інтернаціонал". Вони знали лише ідеологію комунізму, отже, крім "Інтернаціоналу" й інших пісень, що вихваляють партію, їм більше нічого було заспівати.

3.5 Зовнішня політика Ден Сяопіна.
Ден Сяопін сказав: "Ми не маємо права висуватися. Ми не повинні нічого очолювати, ми не повинні ні в чому бути першими, крім модернізації власної країни, крім вивчення досвіду інших країн. Ми повинні терпляче усі виносити, проводячи самостійну незалежну політику". Стратегія китайців: “Китай сидить на горі і дивиться, як борють тигри в долині”. І Ден Сяопін це чітко позначив: "Ми - комуністична партія, але ми принципово відрізняємося від Комуністичної партії Радянського Союзу, що розпалася, тому що в нас інше розуміння соціалізму. Для КПРС головна задача була, щоб побудувати соціалізм в Анголі, Афганістані, Нікарагуа і ще десь, забувши про те, що в ста кілометрах від Москви люди живуть ще в ХІХ столітті. А для нас важливо те, як живуть люди в ста кілометрах від Пекіна. А як живуть в Анголі, це нехай ангольці самі вирішують”.

4. КНР в 90-х рр. Цзянь Цземінь.
Відповідно до правила, яке встановлено було Ден Сяопіном, після сьомого десятка керівник не повинен претендувати на продовження своєї політичної кар’єри (пенсійний вік установлено також для нижчої і середньої ланки партійних і державних керівників.) Сам Ден Сяопін, котрий переміг соратників Мао в тривалій боротьбі за владу і добровільно відійшов від «кормила», вирішив, що для Китаю краще, коли він сам визначить собі наступника. Ним став керівник із Шанхая Цзян Цземінь. Хоча усі пророкували, що наступником стане колишній тоді глава Держради Лі Пен.
Цзян Цземінь, що керував комуністами Шанхая, користувався великою прихильністю Ден Сяопіна і під його заступництвом став генеральним секретарем КПК, президентом Китаю і зміцнив свої позиції усередині партії й у країні. Старий Ден Сяопін шукав вірну і не занадто амбіційну людину, що не мала прямого відношення до кривавої розправи на площі Тяньаньмень. Довгий час Цзян Цземінь вважався маріонеткою Ден Сяопіна. Справді, аж до самої кончини патріарха китайських реформ у лютому 1997 року Цзян Цземінь досить переконливо відігравав роль верховного лідера Китаю, не зробивши при цьому жодного самостійного кроку й одержав за це образливе прізвисько Порожня ваза.
Цзян Цземінь народився в 1926 р. в місті Янчжоу провінції Цзянсу. Закінчив електротехнічний факультет Політехнічного інституту в Шанхаї. Працював на харчовій фабриці, на миловарному заводі, у міністерстві машинобудування, у Шанхайському науково-дослідному інституті електроапаратури. З 1946-го року член компартії. У 1982-м став членом Центрального комітету КПК. Через рік призначений міністром електронної промисловості. З 1985р. – мер Шанхая.
У жовтні 1992 р. Цзян Цземінь посів посаду Генерального секретаря КПК, у березні 1993 р. він став Головою КНР. У 1998 р. очолив Центральну військову раду КНР.
Усередині країни Цзян Цземін проводив надзвичайно обережний курс, намагаючись примирити "старі кадри" з реформаторами. Однак в наступні роки він став активно підтримувати прем'єр-міністра Китаю Чжу Ронгі. Чжу мало вписувався в стиль життя китайських "кадрів". Усі відзначили його зібраність, рішучість у прийнятті рішень і непідкупність. Його називають "економічним царем" Китаю, саме Чжу став найактивнішим прихильником ринкових реформ.
Керівництво КПК зробило певні висновки зі змін, що відбувались у країнах Східної Європи. Воно почало рішучіше вивільняти економіку з-під контролю держави. XIV з'їзд КПК (жовтень 1992 р.) підтвердив орієнтацію партії і суспільства на створення "соціалістичної ринкової економіки".
Цзян Цземінь на чолі ЦК КПК запропонував як новий грандіозний план стратегію «трьох кроків». Відповідно до неї, завдання наступних десяти років — подальше поглиблення реформ, до 2010 року потрібно, порівняно з 2000 роком, удвічі, тобто до 2 трильйонів доларів США, збільшити валовий внутрішній продукт, підвищити середній рівень добробуту народу, сформувати досконалу систему соціалістичної ринкової економіки. Ще через десять років, до 100-річчя з дня утворення Компартії Китаю, розвинути національну економіку, вдосконалити всі системи. До середини цього століття, коли КНР відзначатиме свій 100-річний ювілей, здійснити капітальну модернізацію, побудувати сучасну соціалістичну державу з могутньою та квітучою демократичною системою.
З приходом до влади Цзян Цземіня була інтенсифікована приватизація, що почалася на початку 90-х рр. При цьому офіційні особи старанно уникали самого слова "приватизація", називаючи це явище "трансформація власності". Крім того, постійно нагадувалося про концепцію "Міцно тримати в головному, послабити хватку в подробицях".
Наприкінці 1993 р. нові реформи консолідували і зміцнили національну валюту, поліпшили податкову систему, яка почала давати більше прибутку, посилили повноваження центрального банку й водночас передбачили велику кількість заходів, що зміцнювали права корпорацій і громадян, право власності.
1995 р. економічне зростання стало на одному з найвищих рівнів у світі – 10,2%, було зібрано рекордний урожай — 460 млн тонн. Життєвий рівень практично всіх верств населення підвищився. Хоча державні підприємства, особливо збиткові, залишалися хронічною проблемою і навіть найбільшою перешкодою для подальшого етапу розвитку реформ, у цій галузі також було досягнуто прогресу. Деякі галузі (автотранспортні компанії, виробництво споживчих товарів) стали працювати ефективніше під тиском сильної конкуренції і більш суворих вимог. Велика кількість неефективних підприємств зливалася з більш ефективними. Робітники багатьох державних підприємств отримують істотну частину свого прибутку, працюючи за сумісництвом у приватному секторі.
19 лютого 1997 р. на 93-му році життя помер Ден Сяопін. На відміну від обстановки, що склалася після смерті Мао, не розпочалася боротьба у вищих ешелонах влади. У сьогоднішньому Китаї зберігається стабільність і далі проводиться курс реформ, започаткований Ден Сяопіном.
У доповіді на XV з'їзді Компартії Китаю (вересень 1997 року) голова КНР Цзян Цземінь заявив, що здійснення соціальної й економічної модернізації зажадає, щонайменше, сто років. Цзян Цземінь підкреслив, що саме цей курс, теорія Ден Сяопіна являють собою дійсний марксизм сучасного Китаю, новий ступінь розвитку марксизму в цілому. З'їзд підтвердив єдність вищого партійного керівництва. Цзян Цземінь закликав дотримуватися ідей марксизму-ленінізму, ідей Мао Цзедуна і теоретичної спадщини Ден Сяопіна.
В жовтні 2002 р. відбувся XVI з'їзд КПК, на якому китайські комуністи заявили світові про те, що, тоді як «світовий соціалізм зробив серйозний зигзаг», ЦК КПК відстояв велику справу соціалізму з китайською специфікою, а ставши на шлях розвитку ринкової економіки в умовах соціалізму, китайські комуністи зробили історичний внесок у розвиток марксизму.
Генеральний секретар КПК Цзян Цземінь проголосив основну задачу соціально-економічного будівництва на перші 20 років нинішнього століття - розгорнути всебічне будівництво суспільства «сяокан» - середньозаможного суспільства більш високого рівня: "до середини XXI століття в основному закінчити модернізацію економіки і перетворити Китай у багату, могутню, демократичну і цивілізовану соціалістичну державу". Розкриваючи конкретні установки в рамках цієї задачі, генсекретар насамперед відзначив необхідність збільшити до 2020-го року валовий внутрішній продукт країни в 4 рази, довести частку ВВП на душу населення - трохи більше 2000 дол. США.
Керуючи державою, сказав Цзян, важливо насамперед стежити за партією, притому особливо суворо зміцнювати її імунітет проти розкладання і переродження, оскільки, «як і раніше, ріжуть око... деякі явища» в цьому дусі: окремі керівні працівники з-поміж членів партії досить серйозно заражені стилем формалізму і бюрократизму, досить серйозною мірою займаються окозамилюванням, розкошуванням і марнотратством. Але партія не збирається миритися з таким станом речей: «розгорнуті вглиб побудова непідкупного чесного апарату і боротьба з корупцією та розкладанням дали нові помітні результати». Цзян Цземінь промовив: «усіх виродженців без винятку слід виводити на чисту воду і суворо карати, без будь-яких поблажок».
Компартія КНР зобов’язана виконувати три великі історичні завдання:
1. просування вперед модернізації,
2. завершення об’єднання батьківщини,
3. захист миру в усьому світі, що в сукупності означає «велике відродження китайської нації на шляху соціалізму з китайською специфікою».
ХVI з'їзд КПК приєднав Цзяна до сонму незаперечних авторитетів партії (поряд із класиками марксизму-ленінізму, Мао і Деном). А його ідея "трьох представництв була включена в статут КПК. Теорія "трьох представництв" полягає в тому, що в партію необхідно приймати всі прошарки населення, у тому числі представників бізнесу й інтелігенції. Адже після перемоги комуністів у Китаї 1949 року влада презентувала лише два прошарки — простий люд та партійних активістів, та проведення економічних реформ кабінетом Ден Сяопіна призвело до виникнення третього стану — підприємців, котрі також потребують представництва у владі.
Цзян зумів правильно втілити в життя ідею «одна країна — дві системи» щодо Гонконгу та Макао, підкресливши на нинішньому з’їзді: така формула оптимальна і для об’єднання двох берегів Тайванської протоки. Заявивши, що Тайвань після об’єднання може зберегти незмінним свій суспільний лад і автономію, генсек одночасно наголосив: Пекін «аж ніяк не може обіцяти відмову від застосування сили», хоча спрямована вона буде не проти тайванських співвітчизників, а проти задумів іноземних сил втручатися у велику справу об’єднання.
Говорячи про завдання КНР на міжнародній арені, Цзян Цземінь заявив, що Китай непохитно дотримувався «правильного» зовнішньополітичного курсу і політики. Він зазначив: КНР незмінно проводитиме незалежну і самостійну мирну зовнішню політику, хоч би як змінювалася міжнародна ситуація.

5.Китай на початку ХХІ ст.
5.1 Прихід партійців “четвертого покоління”. Ху Цзіньтао.
До списку найвидатніших політиків світу 2004 р. за версією американського тижневика “Тайм” потрапив поряд з Віктором Ющенко теперішній керівник Китаю Ху Дзіньтао. Передача влади більш молодому поколінню китайських партпрацівників почалася в 2002 році – на ХVІ з‘їзді партії в листопаді 78-річний Цзян Цземінь передав 59-річному Ху Цзіньтао посаду генерального секретаря КПК, а в 2003 році – президента країни. У березні 2005 Ху Цзіньтао отримав останню важливу посаду – глави Центральної військової комісії КНР.
За фахом він інженерів-гідравлік. У 80-і роки Ху Цзіньтао був наймолодшим губернатором провінції Чухей, а на початку 90-х років - головою адміністрації Тибету, де придушував антикитайські виступи місцевого населення. Ху став першим провінційним лідером, котрий не забарився висловити підтримку центру після подій на площі Тяньаньмень. У 1992 р. став членом Політбюро. З березня 1998 року обіймав посаду віце-президента КНР, із вересня 1999-го — заступник голови центральної військової ради, член ПК політбюро ЦК КПК і член його секретаріату 15-го скликання, президент партшколи КПК. Обирався членом ПК національного політичного консультативного комітету і депутатом ВРНП (парламенту) 7-го, 8-го та 9-го скликань.
Наступника і протеже Цзян Цземіня на всіх його постах помітили уже тоді, коли останній фактично зробив Ху своїм заступником у березні 1998-го. Тоді багатьом упала в очі стрімка комсомольсько-партійна кар’єра Ху Цзіньтао, рівної якій, мабуть, не було в партійній історії Китаю. Старші товариші бачили в ньому грамотного, інтелігентного, динамічного, а найголовніше — лояльного і політично коректного функціонера. Хоча такого стрімкого злету людини, котра воліє здебільшого залишатися в тіні, мало хто очікував. За майже п’ять років перебування на посадах другої особи в державі і партії Ху встиг набути міжнародного досвіду.
На особу Ху Цзіньтао вказав ще на початку 90-х «Патріарх Ден», таким чином визначивши спадкоємність на «два покоління» уперед. Традиційність, повага не лише до начальника, а й до старшого, не дозволяють Цзян Цземіню не виконати заповіти Дена. В 2002 р. на з'їзді КПК змінилося майже все покоління партійного керівництва, у зв'язку з тим, що його члени не можуть залишатися на своїх посадах більш двох термінів. Китайське керівництво у 1997 р. прийняло досить нестандартне рішення: кожен член політбюро повинний підготувати собі заміну. До складу партійного ядра — Постійного комітету політбюро ЦК КПК — не ввійшли сам генсек, 76-річний Цзян Цземінь, 74-літні Лі Пен і Чжу Жунцзи, 68-річний Лі Жуйхуань, 71-річний Вей Цзяньсін і 70-річний Лі Ланьцин. Таким чином, із семи попередніх членів політбюро лише 59-річний Ху Цзіньтао ввійшов до складу ЦК КПК нового скликання. Також до складу Постійного комітету Політбюро ЦК КПК 16-го скликання ввійшло ще 8 партійців: 60-річний У Банго, 59-річний Вень Цзябао, 62-річні Цзя Цинлінь та Цзен Цинхун, 63-річні Хуан Цзюй і У Гуаньчжен, 58-річний Лі Чанчунь і 66-річний Ло Гань. Крім того, делегати обрали 198 членів і 158 кандидатів у члени ЦК КПК, серед яких 180, тобто більше половини — новообрані. Середній вік нових членів — 55,4 роки. З обранням нового складу ЦК КПК можна говорити, що до влади прийшли партійці четвертого (після Мао, Дена і Цзяна) покоління.
З огляду на стиль китайської політики, навряд чи можна сказати, що "старі" цілком і швидко віддадуть своїм "молодим" протеже кермо правління. Попри проведену політику омолодження керівних кадрів, спеціально обумовлюється необхідність присутності у вищому ешелоні керівництва Китаю «невеликого числа старих, досвідчених революціонерів». Офіційно не обіймаючи жодних посад і постів ветерани партії можуть скласти дуже солідну протекцію для політика навіть на найвищій посаді. Так кажуть, що за діяльністю Ху Цзіньтао стежить старий соратник Дена — Сун Пін, який формально вже давно відійшов від справ. Але можна з упевненістю сказати, що нове покоління китайських лідерів буде в першу чергу технократами і прагматиками, і в меншому ступені, марксистськими ідеологами. Вони безсумнівно будуть активно підтримувати націоналістичні настрої і конфуціанські цінності. Націоналізм починає заміняти комуністичні догми і стає основною ідеологічною базою нового режиму в Китаї. Причому варто підкреслити, що націоналізм найбільше всего властивий молодому поколінню китайців, до якого звичайно апелюють американці, пропагуючи західні демократичні цінності.
Щоб підготуватися до непопулярних мір, зв'язаних із вступом Китаю у ВТО, китайські реформатори у жовтні 2003 р. на черговому пленумі ЦК Компартії прийняли важливі рішення про приватизацію значної частини державних підприємств і створення акціонерного ринку, а також дозволити іноземному капіталові володіти контрольним пакетом їхніх акцій, хоча стратегічні підприємства, від яких залежить обороноздатність і економіка Китаю, залишаться в руках держави. Саме приватний сектор з його більш ніж мільйоном приватних фірм стає основним локомотивом економічного розвитку Китаю, він дає 20% ВНП і мільйони робочих місць.
Дуже важливим чинником забезпечення успіху в економіці виступає послідовна соціальна орієнтованість реформ, що узгоджується з конфуціанським "людинолюбством". Дію цього чинника тою чи іншою мірою на собі відчуває кожен китаєць, що і робить його активним прихильником реформ.
Характерною рисою курсу китайських перетворень є зваженість у підходах, обачність, поступовість, неквапливість, запобігання всіляким надмірностям, загостренням, інтенсифікації процесу здійснення накреслених планів і т.ін. У містах на людних перехрестях висять гасла, які багато про що говорять китайцям: "Спочатку зачекай, озирнися довкола і лише після цього крокуй". Тобто взявшись за будь-яку справу, розрахуй свої можливості і переконайся, що твої починання не заподіють лиха твоїм співгромадянам. Такий підхід є унаочненням реалізації конфуціанської ідеї "золотої середини", і саме у цьому життєвість програми чотирьох модернізацій, що охопила основні сфери національного буття.
Hеобходимость же для держави бути "керівною і направляючою силою" у всіх інших областях на даному історичному етапі більш не є актуальною.
В березні 2006 р. прем‘єр-міністр Вень Цзябао Китаю запропонував до уваги китайців 11-й п'ятирічний план на 2006-2010 роки, що відтепер буде називатися програмою, щоб відійти від асоціацій із плановою економікою. Програма верхівки КПК – перетворення Китаю в наддержаву. Прем‘єр-міністр заявив, що уряд планує сповільнити темпи економічного росту Китаю – він зробить усе можливе для зниження приросту ВВП Китаю до 7,5 % у рік проти нинішніх 10%, а засоби, що звільняться, вирішено пустити на вирішення пріорітетних задач.
Планується розбудова нового соціалістичного села, введення загальнодержавної ресурсозбережуючої системи, значна увага буде приділена захисту навколишнього середовища. Буде цілком скасувано сільськогосподарський податок, що китайські селяни платили протягом 2600 років. Пекін планує також виділити додатково кошти на фінансування сільських шкіл, лікарень і на субсидії фермерам. До 2007 року уряд має намір цілком скасувати для селянських дітей плату за початкову дев'ятикласну освіту. Це має ліквідувати розрив між рівнем життя 300 млн городян і майже 900 млн селян.
Ху Цзіньтао підкреслив важливість енергозберігаючих і природоохоронних технологій, а також необхідність науково-технічних досягнень в інформаційній, виробничій і сільськогосподарській областях. При цьому, за його словами, основне зусилля Китаю повинне бути зосереджене на розвитку тих напрямків науки, що зв'язані з економічною і соціальною сферами. Фінансові бюджетні витрати КНР на розвиток науки і техніки на 2006 р. збільшені на 20% порівняно з попереднім роком.
Військовий бюджет КНР виросте 2006 року на 14,7% і складе 284 млрд юанів ($35,5 млрд), хоча, Пекін, імовірно, витрачає на армію в кілька разів більше оголошених сум.
Китайці здійснюють будівництво технологічно розвитої країни, плануючи, що прорив в науці і техніці повинні забезпечити не тільки цивільні вчені і дослідники, але і військові.
Щодо зовнішньої політики, то Китай протистоятиме “усім силам, що перешкоджають мирному возз'єднанню Китаю", і підійшов до моменту, коли "настав час грати більш активну роль у вирішенні міжнародних і регіональних питань". КНР заявив, що має намір "активно стимулювати розвиток міжнародного порядку в напрямку справедливості і розумності", як йдеться і в декларації країн ШОС.
Головними незадоволеними з політики Ху Цзіньтао є партійна верхівка розвинутих східних провінцій, за рахунок яких Пекін збирається вирішувати селянське питання. Більшість регіональних лідерів мислять у рамках своїх провінцій, а проголошувані головою Ху загалькитайські інтереси їх не дуже хвилюють. Очолити верству незадоволених може недобитий шанхайський клан екс-голови Цзян Цземіня. Тож нові керівники країни Ху Цзіньтао і Вень Цзябао сприяють викриттю політичних й економічних злочинів діячів, наближених до Цзян Цземіня, наприклад, хабарництво, видача незабезпечених кредитів на мільйони доларів. Цзян Цземіню загрожує вища міра покарання, якщо процес проти нього виграють постраждалі переслідуваної релігійної секти Фалуньгун, адже він був головним організатором безжалісних репресій сотень тисяч людей. 10 вересня 2005 року Сіднейський Міжнародний Трибунал видав ордер на арешт Цзян Цземіня, Ло Ганя, Чжоу Юнкана та Лю Ціня.
Ху Цзіньтао погоджується з “ідеєю трьох представництв”, адже партія повинна представляти інтереси різних прошарків населення, у тому числі і капіталістів. Можна вважати, йде трансформація "революційної" партії в "державну". КПК уже нараховує 130 тисяч капіталістів, а тепер у неї влиються сотні тисяч, а, бути може, мільйони представників ділових кіл. Не рахуватися з думкою нового класу підприємців у нинішньому Китаї неможливо. Після економічних реформ Ден Сяопіна, розпочатих у 80-ті роки, клас бізнесменів зріс не лише кількісно, а й якісно. Теперішній китайський підприємець — не просто дрібний ринковий торгівець, що продає товари широкого вжитку. Наприкінці 2004 року стало відомо про трьох китайських мільярдерів — легальних бізнесменів.
Тема мирного співіснування з мільйонерами сьогодні є провідною у китайській пресі. Справа не лише у концепції трьох представництв і традиційній оцінці заможності. Схвалення підприємництва з високої партійної трибуни не завжди означає однозначне ставлення комуністів до нового соціального прошарку. У 80-х роках найуспішніші китайські підприємці зазнавали неабияких утисків з боку влади: від банального бюрократичного саботажу до відвертих репресій, що часом закінчувалися розстрілами. Ув’язнення мільйонера — не геть яка надзвичайна подія для КНР і сьогодні.
Один з останніх «мільйонерських» скандалів у Китаї — засудження на 18 років позбавлення волі одного з найзаможніших підприємців Піднебесної Ян Біня. Коли бізнесмен 2003 року потрапив на гачок до китайських слідчих, він мав статки близько $900 млн. Ян Бінь мав подвійне китайсько-нідерландське громадянство і більше часу проводив у Європі. Офіційно головним підрозділом його бізнес-імперії було підприємство з вирощування та продажу тюльпанів та рідкісних видів орхідей. Проте за версією слідства, свій капітал Ян Бінь заробив на незаконних оборудках з нерухомістю. Китайська Феміда висунула бізнесменові цілий букет звинувачень: хабарництво, використання фальшивих документів і незаконне захоплення землі. Щоб притягнути Ян Біня до кримінальної відповідальності на території КНР, мільйонера було офіційно запрошено до Пекіна начебто для того, щоб доручити йому очолити першу на території Північної Кореї вільну економічну зону. Ян Бінь сприйняв таке запрошення за честь і охоче вирушив експортувати китайське економічне диво до найбільш ортодоксальної комуністичної держави. Натомість опинився за гратами. Апеляцію Ян Біня китайські суди задовольнити відмовилися.
Для нинішнього китайського мільйонера замало бути рядовим членом партії. Багато хто з підприємців, що контролюють значні активи, прагнуть обійняти провідні посади в уряді та Національних зборах. Сьогодні у китайській компартії зростає питома вага бізнесменів. Зокрема, й на керівних посадах. Влада у КНР, по суті, формується двома елітами — бізнесовою та партійно-номенклатурною. І не виключено, що коли представники старої партійної номенклатури відчують серйозну конкуренцію з боку підприємців, що прагнуть влади, то проти бізнесменів можуть бути застосовані репресії. Гасло боротьби з корупцією, котре висуває нинішній китайський лідер Ху Цзіньтао, може стати грізною зброєю в руках партійних функціонерів проти амбітних підприємців. Однак нинішні взаємини партійних чиновників та бізнесу виглядають доволі мирними. Підприємці поки що успішно лобіюють свої інтереси на регіональному рівні. Та й на рівні центральної влади КНР бізнес останнім часом також отримав значні поступки: як зазначають аналітики, саме під впливом підприємців, котрі обіймають провідні партійні посади, до китайської конституції було внесено правки, відповідно до яких у КНР визнано недоторканною приватну власність. Поки що китайські олігархи сплять спокійно.

5.2 Досягнення “соціалізму з китайською специфікою”.
1) Китай планує наздогнати ВВП США до 2015 року.
2) Дешевша робоча сила сприяла припливу 61,5 млрд доларів чистих інвестицій тільки торік. Зараз іноземні капіталовкладення перевищують 300 мільярдів дол. Причому основна їхня частина - це інвестиції Тайваню, Гонконгу, Макао й етнічних китайців із країн Південно-Східної Азії.
3) Обсяг угод імпорту технологій у Китай у перші два місяці 2006 р. збільшився у півтори рази в порівнянні з аналогічним періодом минулого року. Китай підписав більше як 1500 договорів по залученню технологій до країни. Японія, ЄС і РФ є першими трьома партнерами Китаю в цій сфері.
4) За досвідом Рузвельта вирішили створити загальнонаціональну програму розвитку інфраструктури. Нові хмарочоси й архітектура в Пекіні і Шанхаї не має собі рівних у світі. За три роки побудували 5000-метрову саму високогірну дорогу у світі. З півночі на південь і зі сходу на захід - найсучасніші траси, по шість смуг з кожної сторони, чудові 12-рядові дороги.
5) Спеціальні економічні зони, займаючи 1,5 відсотка території країни з населенням близько 9 відсотків, дають шосту частину національного продукту і приносять у скарбницю 8 млрд доларів валютних надходжень.
6) Вирішується проблема бідності: з понад 300 мільйонів бідних залишилися жити нижче риси бідності 20 мільйонів.
7) Чиновники зробили упор не на приватизацію, а на створення приватного сектора і спеціальних економічних зон, що стали свого роду школою для прилучення китайців до сучасної технології і менеджменту.
8) За останні чверть століття дешеві китайські товари стали завойовувати ринки усього світу і, особливо, США.
9) Серед промислових галузей стрімкими темпами розвивається електроенергетика, що включає теплову, гидро- і атомну енергетику. У даний час Китай займає друге місце у світі за потужністю енергоблоків і виробленням електроенергії.
10) На початку ХХІ століття експорт вугілля перевищив 80 млн. тонн, Китай став другим світовим постачальником вугілля.
11) Створюються передумови для переходу в інформаційне суспільство. Країна сьогодні на першому місці за кількостю мобільних телефонів, за виробництвом всієї електронної техніки. На сьогодні практично всі найбільші, самі передові транснаціональні компанії мають свої штаб-квартири в Китаї.
12) Китайці мають зараз більше можливостей для поїздок за кордон і участі у спільних міжнародних дослідженнях і міжнародних конференціях. Більше 50 тисяч китайських студентів щорічно навчаються в американських коледжах і університетах. Адже гасло з “Програми чотирьох модернізаці”, що звучить як: "Нехай бджоли повертаються з медом до свого вулика", - підтвердили справжній патріотизм китайців, які працюють та навчаються за кордоном. Ці "бджоли" у вигляді багатьох тисяч вчених та інженерів повернулися на батьківщину, створивши "мозковий центр" у галузі ядерної та ракетно-космічної техніки. І вже у квітні 1970 року перший китайський супутник "Дунфакун" був виведений на орбіту китайською ракетою-носієм "Великий похід-1". Сучасна ракета "Великий похід-З" не поступається за технічними характеристиками зарубіжним аналогам, але відрізняється дешевизною. Китай спромігся створити навіть власну термоядерну зброю, якою володіють лише найпередовіші країни Європи та Америки. В жовтні 2003 р. світ взнав про результати космічної програми Китаю, що довшим часом втаємничувалася. Космічний корабель "Шеньчжоу-5" облетів довкола земної кулі. Ті ж “бджоли” внесли мільйони інвестицій у рідну економіку.
13) У Китаї 70% міського населення вважають себе середнім класом – це 1200 доларів доходу на рік, до 2020 р. планується довести середній доход населення трьох тисяч доларів. Хоча у всій східній частині Китаю – його приморських провінціях, дохід уже складає 5-6, а в Шанхаї і Гуанчжоу - від 7 до 8 тисяч доларів у рік на людину.
14) Членство Китаю у ВТО дозволяє різко збільшити іноземні інвестиції в китайську економіку, з'явиться ринок капіталів, китайські підприємства стануть більш конкурентноздатними.
15) З недбалістю, хабарами і корупцією китайське керівництво веде рішучу і безкомпромісну боротьбу. За вироком суду був розстріляний товариш Ху Чандін, віце-губернатор китайської провінції Цзянси, що не зумів довести правосуддю джерела засобів, на які він побудував віллу для своє коханки. У 2004 р. в рамках кампанії з підвищення рівня співробітників міністерства внутрішніх справ в Китаї 44701 поліцейських позбавилися своєї роботи через відсутність належних професійних навичок, хабарництво й інші провини.
16) Незважаючи на те, що керівництво компартії як і раніше не допускає створення яких-небудь опозиційних політичних організацій, у Китаї з'явилося більше можливостей для вираження різних точок зору. Відбуваються гострі дискусії між прихильниками різних концепцій розвитку Китаю, насамперед між "прозахідними лібералами" і так званими пост-модерністами або "новими лівими", що наполягають на стримуванні темпів реформ.
17) КПК вдалося перебороти вузький класовий підхід, і нині вона приймає у свої ряди патріотично налаштованих підприємців, талановитих менеджерів, представників наукової і творчої інтеліґенції.
18) Партія почала спиратися не лише на адміністративний ресурс, а насамперед на моральний авторитет. Партійні керівники навчаються й навчають інших соціальній відповідальності, що дає можливість запобігати усіляким "шокотерапіям" та "обвалам". Усе підпорядковано одній меті - перетворити країну в квітучу, сильну державу. Конфуціанське співвідношення "обов'язку та вигоди", втілене у його максимі: "Шляхетна людина ставить на перше місце обов'язок", - набуває помітних ознак у сучасному Китаї. І владі в процесі трансформаційних перетворень, вдалося діяти таким чином, щоб підтримувати в народі таке прагнення.
19) Сьогодні в програмі КПК місце марксизму ленінізму зайняв патріотизм, а замість соціалістичного шляху говориться про соціально орієнтовану ринкову економіку. Генеральна лінія прогресу країни простежується саме через соціал-демократичні підходи, розвиток і удосконалювання ринкових інститутів. У зв'язку з цим виникає цілком резонне питання: якщо компартія Китаю давно перестало бути комуністичною, те чому не міняється її назва? Відповідь проста: не час. Трагічні події на площі Таньаньмэнь, крах СРСР на рубежі 80-90-х років спонукали китайське керівництво бути гранично обачними при реформуванні політичної системи.
Повертаючи країну від комуністичного тоталітаризму до сучасного соціал-демократичного суспільства, воно чітко додержується завітів видатного діяча європейської соціал-демократії К. Кауцького, що уже на початку XX століття передбачав такий варіант розвитку колишніх комуністичних держав і застерігав: "Перетворювати націоналізовані підприємства одним ударом у капіталістичні так само небезпечно, як і назад, капіталістичні в націоналізовані". "...Стабільність, продуманість і своєчасність – от головні критерії кожного серйозного кроку, як в економіці, так і в політику". Головна проблема КНР на сучасному етапі не зміна назви компартії.

5.3 Негативні риси комуністичного способу життя.
Чимало прихильників комунізму бачать в успіхах комуністичного Китаю останній з аргументів, що залишився, на користь соціалізму. Але китайський народ досяг їх не завдяки, а всупереч його основним положенням і своєю історичною практикою фактично відкидає застарілі догмати. Та дедалі більше китайців нині переконуються у тому, що головною перешкодою на шляху розвитку країни залишається комуністичний режим.

1) З одного боку, КПК передбачає у своїй Конституції: "Уся влада в Китайській Народній Республіці належить народу". Органами, через які народ здійснює керування державою, є Всекитайські Збори Народних Представників (ВЗНП) і місцеві народні збори на різних рівнях. "Ніяка організація або людина не можуть бути вище Конституції і закону". З іншого боку, Статут КПК передбачає, що КПК - ядро китайської соціалістичної ідеї, ВЗНП повинні підкорятися КПК. Відповідно до принципу "демократичного централізму", уся партія повинна коритися Центральному Комітетові партії, а точніше – Генеральному секретарю. Отже, виникає диктатура Генерального секретаря, захищена законодавством.
2) Сьогодні в Китає існує інститут багатопартійного співробітництва під керівництвом Комуністичної партії Китаю. Це означає, що єдиною правлячою партією в КНР є Комуністична партія Китаю, крім того існують ще вісім демократичних партій, які визнають керівну роль КПК і мають статус партій-співучасниць у політичному житті країни, у співробітництві з КПК ці партії беруть участь у керуванні країною. У число демократичних партій-співучасниць входять партії, засновані до 1949 року з метою створення в Китаї буржуазної республіки, і одночасно з цим чітко підтримували Комуністичну партію Китаю в період боротьби за скинення гоміньданівського панування і сьогодні визнають керівну роль КПК.
3) Відповідальність за вирішення глобальних проблем керівники Китаю вирішили розділити з великими власниками, іншими політичними партіями і рухами, озвучивши на останньому з'їзді КПК гасло "У славі і ганьбі разом".
4) З огляду на ту роль, що зіграли неурядові організації в «оксамитових революціях» на Україні й у Грузії, партійна влада зажадала створити «патріотичні» організації. У Пекіні думають, що такі організації, що знаходяться під контролем уряду, допоможуть рядовим китайцям «випустити пару» і в той же час не будуть ставити під сумнів керівну роль КПК.
5) Яким би чином КПК не використовувала міри «для подержання високої суті членів партії», більше 2 мільйонів чоловік на материковому Китаї вирішили вийти з рядів китайської Комуністичної партії, комуністичного Союзу молоді і юних піонерів, повністю розділяючи себе з деспотичним правлінням КПК, і щодня це число швидко зростало. В березні 2005 р. в Китаї було прийнято закон, який забороняє вихід із парторганізацій КПК.
6) Партійні комітети й осередки різних рівнів, володіють усією державною інфраструктурою, як власники витягають засоби безпосередньо з державного бюджету на різних рівнях існування. КПК, як вампір, висмоктала з нації величезні багатства.
7) Людині неможливо жити без постійної обробки доктринами і пропагандою культу КПК, оскільки КПК перетворила цей злий культ у державну релігію
8) КПК починає прищеплювати свої політичні ідеї вже в дитячому садку і початковій школі. Не можна здобути вищу освіту або підвищення на більш високу посаду без проходження політичного іспиту, що не допускає незалежного мислення. Ті, хто складають іспити, зобов'язані заучувати стандартні відповіді, підготовані КПК, щоб успішно скласти. Коли працівників просувають на більш високі посади в уряді, незалежно від того, члени вони КПК чи ні, вони повинні закінчити партійну школу.
9) Групам з відмінними від партії думками не дозволяють існувати. І навіть "демократичні партії", що просто створені КПК як політична ширма, і реформована "Асоціація релігій" повинні формально визнати лідерство КПК. Тривалому переслідуванню піддані прихильники релігійного напряму Фалуньгун та братніх до християнства напрямків.
10) Через партійні комітети й осередки на всіх рівнях КПК утримує абсолютний контроль над суспільством, що цілком знищує індивідуальну волю: волю пересування (реєстраційна система прописки за місцем проживання), волю слова (500 000 "реакціонерів" були репресовані КПК, тому що вони скористалися волею слова), волю думки (Лін Чжао і Чжан Чжисін були вбиті за те, що сумнівалися в КПК), і волю одержання інформації (читання заборонених книг або прослуховування "радіостанцій ворогів " - незаконні; у 21-му столітті Інтернет об'єднав увесь світ, але тільки компартія витрачає багато засобів для блокади інтернет-сайтів і арештів людей, що входять у мережу; це тому, що КПК особливо боїться, що люди зможуть одержувати вільну інформацію.
11) КПК керує своїми послідовниками або протистоїть зовнішньому впливові через насильство. І навіть загальна кількість смертельних випадків, викликаних всіма іншими злими культами в усьому світі, не може зрівнятися з числом людей, убитих КПК. Звірячі вбивства безневинних людей Сталіним, катастрофічна Велика Культурна революція, розпочата Мао Цзедуном, наказ Ден Сяопіна щодо бійні на Тяньаньмень - жахливі результати єретичної диктатури Комуністичної партії.
12) Коли поширення атипової пневмонії загрожувало життю людей на початку 2003 р., КПК охоче прийняла на роботу багато молодих медсестер. КПК посилає молодих людей на найнебезпечнішу лінію фронту, щоб створити "чудову сцену": "Не бійся ні труднощів, ні смерті".
13) Комуністична партія зародилася з наміром у що б то не було зруйнувати старий світ. Та за умов розвалу міжнародного комуністичного союзу та її розкладання, виживання партії стало головною справою комуністичного культу. Для утримання влади вона часто змінює гасла і вивіски, для досягнення своєї великої мети вона готова робити усе, що завгодно.
14) Диявольський культ КПК у своїй суті відкидає небесні принципи і знищує природу людини, в основі партії - безрозсудне самозвеличування, крайній егоїзм і вседозволеність. Вона ніколи не визнає свої злочини, і також ніколи не насмілиться дозволити людям ясно побачити свою природу, зовсім не звертає уваги на мораль і справедливість.
15) Сьогоднішня КПК вже впала до такого ступеня, що стала найбільшою "жадібною і корумпованою партією" у світі. По офіційній китайській статистиці, у всьому Китаї займають посади 20 млн. урядових чиновників-членів КПК, за 20 років уже понад 8 млн. цих чиновників було викрито в корупції і піддалися дисциплінарному або карному покаранню за законами Китаю, до цього ще додаються ті, хто не був викритий в корупції. В дійсності, число корумпованих партійних діячів уже перевищило 2/3, але викрито тільки малу їх частину. Корумповані чиновники у змові з спекулянтами здійснюють обдирання простих людей, що залишило багатьох людей без засобів до існування, втрати житла.
16) У Китаї дуже сильно зруйновані норми етики і моралі. Низькоякісна продукція, проституція, наркоманія, співробітництво чиновників з бандитами, організовані мафіозні угруповання, азартні ігри, хабарництво, корупція і тому подібні небезпечні для суспільства прояви поширюються з дуже великою швидкістю. КПК сильно потурає всьому цьому, до того ж високі чиновники безпосередньо є закулісними заступниками цього і збирають з них гроші за забезпечення їм безпеки.
17) Політика реформ і приватна власність в Китаї з'явилася тільки тоді, коли соціалізм досяг положення, при якому людям не вистачало їжі і народне господарство було на грані краху. КПК повинна була відступити, щоб врятувати себе. Однак, навіть після реформи і відкритості, КПК ніколи не послаблювала свого контролю над людьми. У 90-х роках з'явилися учні Фалуньгун, що вірять у принцип "Істина-Доброта-Терпіння", що привело до репресій, спрямованих на винищування, що почалися в 1999 році і продовжуються донині. Адвокат Гао Чжішена, що розслідував справу переслідування і репресій КПК у відношенні до Фалуньгун, написав відкриту заяву про вихід з рядів Комуністичної партії Китаю (КПК), дізнавшись про "невимовне насильство, заподіяним КПК добрим людям Китаю”.
18) Кількість людей, які звертаються до уряду в спробі владнати несправедливість, різко збільшилася, і соціальний конфлікт підсилився. Великомасштабні протести почастішали, їх люто придушує міліція і збройні сили. Фашистська природа "Республіки" стала очевидною, і суспільство втратило мораль і совість.
19) В КНР відсутня свобода слова: у країні немає приватних теле- і радіостанцій, ведеться жорсткий контроль за ЗМІ і приватним життям.
20) Загострення економічного і соціального стану в Китаї супроводжується посиленням конфронтації всередині КПК, вона йде між реформаторами і консерваторами. До перших зараховують президента Цзян Цземіня і прем'єр-міністра Чжу Ронгі. Найбільш видним представником консервативного табору є колишній прем'єр, нинішній голова Державної Ради Чі Пін. Він користується підтримкою силових структур і провінційних кадрів, вони надзвичайно стурбовані масовим прийомом сотень тисяч "визискувачів" у КПК. Вони заявляють, що якщо капіталісти одержать доступ у партію, у країні почнуться соціальні безладдя й економічна рецесія.
21) Тибету грозить небезпека повного знищення від рук китайських комуністів.
22) Популярний американський журнал "Parade" опублікував щорічний список найбільш жахливих диктаторів згідно думки найбільш відомих західних правозахисних організацій.
У 2005 р. шосте місце з двадцяти посів 63-літній Ху Цзіньтао.
23) У країні, за різними оцінками, нараховується до 250 000 — 300 000 політичних ув'язнених, і ця цифра далеко не кінцева.

5.4 Економічні проблеми сучасного Китая.
Незавершеність і обмеженість реформ стали причиною проблем, складних до розв'язання, що стоять на шляху переходу китайської економіки до реального ринку:
1). Серед 800 млн. сільського населення близько 50 млн. живуть приблизно на 55 дол. у рік (або близько 80 українських копійок у день). При цьому сільське господарство виробляє тільки п’яту частину національного ВВП, хоча в цій галузі задіяно близько половини працездатного населення країни.
2). В містах мешкає близько півмільярда китайців. Серед працездатного міського населення близько 15-20 % — безробітні. У результаті реструктуризації застарілих і збиткових державних промислових виробництв у недалекому майбутньому роботу втратять ще близько 20 млн. чоловік. 3). У Китаї процвітають провінції південно-східного і східного узбережжя завдяки економічним зонам і бідує глибинка, де панує держсектор (розрив в 10-20 разів). Гроші на реформування держпідприємств, більшість з яких є збитковими, давати мало хто хоче, а на них працюють 125 мільйонів чоловік з 170 мільйонів, зайнятих у промисловому виробництві.
4). Корупція, властива особливо адміністративній економіці, роз'їдає всі ешелони влади, незважаючи на страти і тривалі тюремні ув'язнення.
5). Не припиняються в різних регіонах етнічні і соціальні конфлікти. Існує серйозна проблема відчуження земель, коли людей все більше грабують, скуповуючи за безцінь їхню останню надію – земельну ділянку. Більш 100 мільйонів бездомних селян кочують від однієї провінції до іншої в пошуках роботи і їжі, незадоволене селянство 2005 р. влаштувало близько 87 тисяч актів непокори, демонстрацій і протестів. Це на 7 % більше, аніж за попередній рік.
6). Такі галузі, як освіта чи сучасна медицина стають недоступними для більшості китайців.
7). Вступ у ВТО, вигоди від якого будуть носити довгостроковий характер, привело наразі до серйозних труднощів: селяни страждають від зниження мита на сільськогосподарські продукти, а робітники - від конкуренції іноземних фірм і закриття неконкурентоспроможних підприємств.
8). У першому кварталі 2006 р. ВВП зріс на 9,8% у річному обчисленні. Деякі незалежні експерти дають іншу оцінку зростання — 16%. Невдовзі далася взнаки й інфляція. Продуктові ціни при цьому підскочили на 11,8%, а ціни на зерно — на 32,2%.
9). Масштаби кредитування в банківській системі КНР сягають 140% ВВП. У цьому й криється головна виразка китайської економіки. Чотири найбільших китайських банки, на частку яких припадає близько двох третіх усієї банківської системи країни, — фактично неплатоспроможні, адже вони без обмежень довгий час кредитували держпідприємства, які поглинали близько двох третин усіх кредитів, хоча виробляють нині лише третину ВВП країни.
10). Проблеми з надрами: на величезних внутрішніх областях країни, де проживає більше 400 млн чоловік, через дефіцит прісної води на грані вмирання знаходиться сільське господарство. Гострою є недостача цілого ряду найважливіших стратегічних ресурсів. На одного китайця в основних великих містах припадає водопостачання 20% від загальноприйнятих медичних стандартів.
11). В Китаї широко розорюють гори та степи, які не підходять для оранки, засипають ріки, озера і море і засівають пшеницею. Китайська компартія заявила, що врожайність зернових 1952 року перевищила врожаї періоду правління гоміньдану. Однак китайська компартія приховувала, що урожайність зернових, що припадає на одну людину в Китаї далеко відстала від норм династії Цін, і дорівнює тільки одній третині врожайності при династії Сон.
Результат таких дій - це сильне екологічне руйнування природи Китаю, екологічне середовище Китаю дійшло до межі краху. Ріки Хайхе, Хуанхе пересихають, Хуейхе, річка Янцзи забруднені. Степи в провінціях Ганьсу, Цінхай, внутрішній Монголії, Сіньцзян знищені, пісок наступає на територію Китаю. В 50-і роки китайська компартія під керуванням фахівців із СРСР на річці Хуанхе побудувала гідростанцію Саньменься. Вироблена нею електрична енергія дотепер відповідає тільки рівню середньої річки, але у верхів'ях річки з'явилися відкладення з мулу і піску, русло річки піднялося. Навіть невелика повінь може привести до трагічних наслідків, як це вже сталося на берегах річки Вейхе з тієї ж причини.
В 1976 році греблі у провінції Хенань зірвало, і за дві години загинуло 60 тисяч чоловік. Загальна кількість загиблих досягла більше 200 тисяч чоловік. Треба відзначити, що божевільні завоювання природи китайською компартією тривають. Греблі на річці Янцзи, переорієнтація течій рік з півдня на північ - для таких змін КПК має напоготові великі суми грошей. А середні і маленькі об'єкти «боротьби із землею» тим більше беззупинно з'являються. Страшніша за все пропозиція по створенню проходу в Тібетському нагір'ї за допомогою вибуху атомної бомби.
12). Втілення китайських планів щодо подальшої індустріалізації країни веде до зростаючого забруднення навколишнього середовища, а отже – несе в собі ідею сировинного, екологічного, а можливо і територіального конфлікту світового масштабу, що рано або пізно стане неминучим.

6. КНР на міжнародній арені
6.1 Етапи формування геополітичної концепції КНР
І. В геополітичній концепції Мао Цзедуна мова велася не лише про поділ світу на наддержави (СРСР і США) та проміжну зону, до якої входили розвинуті капіталістичні країни та країни, які розвиваються, а й про розповсюдження революційних війн під проводом КПК. Хоча остання доктрина, скоріше, була розрахована більше на самих китайців, ніж на світову спільноту. Проголошуючи високу місію КПК в світі, партійне керівництво тим самим сприяло зміцненню провідної ролі КПК у китайському суспільстві.
ІІ. На рубежі 60 - 70-х років ХХ століття після становлення ядерної китайської держави Мао Цзедуном висунута геополітична концепція "трьох світів", яка трансформувалася в подальшому в концепцію боротьби "світового міста" (усі розвинені країни) зі "світовим селом" (країни, які розвиваються на чолі з Китаєм).
ІІІ. На рубежі 70 - 80-х років ХХ століття зі створенням значних запасів ракетно-ядерної зброї Китай став справді державою глобального рівня, що й спонукало КНР перейти від "оборони" до "наступу" за всіма геостратегічними напрямами з метою становлення країни як провідної світової держави. При цьому геостратегія сучасного Китаю в АТР грунтується на концепції "стратегічних кордонів і життєвого простору", яка обгрунтовує необхідність поступового розширення сфер гарантованого політичного, економічного та військового впливу КНР в АТР. Ця концепція не виключає використання військової сили або загрози її застосування в інтересах Китаю і є продовженням геополітичних програм Мао Цзедуна.
ІV. Ден Сяопін висунув концепцію "миру й розвитку", в якій визначені головні світові проблеми - проблема миру (проблема Схід - Захід) та економічні проблеми (проблема розвитку Північ - Південь). Згідно з цією концепцією, головною зовнішньо-політичною метою сучасного Китаю є боротьба за створення сприятливих міжнародних умов для вирішення завдань модернізації КНР. Ця політика отримала назву "незалежність і самостійність" і, як вже зазначалось, є реалізацією принципу опори на власні сили.
З початку 80-х років на зовнішньополітичний курс КНР почали здійснювати дедалі значніший вплив внутрішньополітичні та соціально-економічні переміни, спрямовані на виконання завдань так званих «чотирьох модернізацій», а також на формування реалістичного підходу китайського керівництва до проблем миру та роззброєння, інших глобальних проблем сучасності.
V. У зовнішньополітичну концепцію КНР суттєві корективи вніс XII з'їзд КПК, що відбувся у вересні 1982 р.: були переставлені деякі акценти, з'явилися нові моменти у формулюванні зовнішньополітичних цілей та пріоритетів. У рішеннях з'їзду зроблено виразний наголос на самостійності зовншньополітичного курсу КНР: «Китай у жодному випадку не спирається ні на будь-яку велику державу чи групу держав і ніяким чином не підкоряється тискові будь-яких великих держав».
Положення про незалежність та самостійність зовнішньої політики було зафіксоване і в новій конституції КНР, прийнятій 4 грудня 1982 р.
Основоположними моментами зовнішньої політики Китаю проголошені такі:
• Китай незалежно та самостійно виробляє свою політичну позицію і політичний курс з усіх міжнародних питань; він не вступає ні в які союзи і не встановлює жодних стратегічних відносин з великими державами чи блоками країн, виступає проти гегемонізму і політики сили;
• метою зовнішньої політики Китаю є захист миру в усьому світі та створення мирної міжнародної обстановки, яка би сприяла модернізації країни;
• Китай бажає розвивати відносини з усіма країнами на основі п'яти принципів мирного співіснування, а саме: взаємної поваги суверенітету і територіальної цілісності, взаємного ненападу, невтручання у внутрішні справи одне одного, рівності та взаємної вигоди, мирного співіснування;
• зміцнення солідарності та співробітництва з країнами «третього світу», що розвиваються, розвиток добросусідських дружніх відносин з прикордонними країнами — такий наріжний камінь зовнішньої політики Китаю;
• Китай виступає за створення системи міжнародних відносин та нового міжнародного політичного та економічного устрою на основі п'яти принципів мирного співіснування.
П'ять принципів мирного співіснування увійшли в Конституцію КНР 1982 р. і стали основоположними установками, якими керується Китай, встановлюючи та розвиваючи дружні взаємини з усіма країнами світу. На основі цих принципів на 1995 р. Китай установив дипломатичні відносини з 159 країнами.
На сьогодні можливість вступу Китаю в будь-які воєнно-політичні союзи з провідними державами світу офіційно не передбачається.

6.2 Радянсько-китайські відносини.
За роки комуністичного режиму зовнішньополітичний курс КНР зазнав істотних змін. Від дружби і братерства із СРСР лідери Китаю перейшли до ворогування і збройних конфліктів.
У перше десятиріччя комуністичної влади Китай свою зовнішню політику будував з оглядом на Москву, яка міцно тримала важелі економічної і військової допомоги Пекіну. Лідери обох комуністичних партій були одностайними щодо головної мети своєї діяльності — поширення комуністичних ідей у світі, що у практичній площині означало насаджування комуністичних режимів на Сході.
Восени 1958 р. пекінське керівництво за підтримки СРСР спробувало збройним шляхом вирішити проблему «двох Китаїв» — возз'єднати Тайвань з КНР. США виступали гарантом незалежного розвитку острівної республіки, а за спиною Пекіна стояв Радянський Союз. Тому зміцнювалось радянсько-китайське співробітництво, особливо у військовій галузі. СРСР передав Китаю десятки базових підприємств оборонної промисловості, технологію виготовлення сучасної зброї. Співпраця військових дійшла навіть до обговорення проекту створення спільного радянсько-китайського тихоокеанського флоту.
З початку 1960-х років аж до 1991 головною турботою Китаю в сфері зовнішньої політики було зростаюче суперництво з Радянським Союзом. Перші незгоди у радянсько-китайських відносинах виникли у зв'язку з відмовою Москви передати КНР атомну зброю. Колись тісні союзники, дві країни поступово відійшли одне від одного наприкінці 1950-х років, коли Мао Цзедун оголосив Хрущева «великодержавним шовіністом», заклопотаним лише проблемами зміцнення міці і впливу власної країни. Мао Цзедун прийшов до висновку, що Хрущев був більше зацікавлений у мирному співіснуванні з Заходом, чим у підтримці «національно-визвольних» рухів.
Розкол між двома комуністичними гігантами загострився після 1960, коли СРСР припинив надання Китаю економічної допомоги і відкликав технічних фахівців. До 1966 китайські лідери засуджували СРСР за «псевдокоммунізм», «сучасний ревізіонізм» і «реставрацію капіталізму». У відповідь радянські лідери обвинуватили Китай у «догматизмі» і «авантюризмі». У 1968 протистояння ще більш ускладнилося в зв'язку з різким осудом Китаєм вторгнення країн Варшавського договору в Чехословаччину. Навесні 1969 ворожі відносини вилилися в прямий військовий конфлікт на ділянці границі, що проходить по р.Уссурі в північно-східній Маньчжурії.
З початком «Культурної революції» пекінське керівництво оголосило «смертельними ворогами» Китаю СРСР і США. У середині 60-х років у пекінського керівництва склалася зовнішньо-стратегічна концепція, суть якої, за словами Мао Цзедуна, полягала у тому, щоб підштовхнути до смертельної сутички двох «тигрів» — СРСР та США, а «мудрій мавпі», Китаю, залишити роль спостерігача двобою. Із появою у Китаї ядерної зброї (1964) така концепція загрожувала світовою катастрофою.
Конфронтація поміж колишніми союзниками, СРСР і КНР, призвела до збройних сутичок між ними 14-15 березня 1969 р. на острові Данайський на р.Уссурі. 70-ті роки були позначені небаченим накопиченням збройних сил на радянсько-китайському кордоні.
Наприкінці 1970-х років нове китайське керівництво, що згуртувалося навколо Ден Сяопіна, виразило побажання поліпшення відносин між двома країнами. Однак у 1970–1980-і роки взаємний антагонізм знову загострився спочатку через підтримку Радянським Союзом в'єтнамської окупації Кампучії (Камбоджі), а потім через військове вторгнення в Афганістан. Китайське керівництво, розглядаючи подібні дії в геополітичному плані, оцінювало їх як «оточення» Китаю. У відповідь Китай почав надавати військову допомогу камбоджійській армії й афганським моджахедам. У лютому 1979 р. вперше у світовій історії розпочалася війна між соціалістичними державами - Китаєм та Соціалістичною Республікою В'єтнам.
Протягом 1980-х років китайські лідери підкреслювали, що китайсько-радянська прикордонна суперечка і конфлікти в Афганістані і Камбоджі є основними факторами, що заважають нормалізації китайсько-радянських відносин. Нормалізація відносин між СРСР і Китаєм сталася тільки після 1985 р. При цьому Китай висунув низку попередніх вимог: виведення радянських військ з Афганістану, в'єтнамських — з Кампучії, послаблення радянського воєнного потенціалу на кордоні з КНР, виведення радянських військ з Монголії. Після візиту М.С.Горбачова до Китаю 1989 р. у радянсько-китайських відносинах відбувся злам: до початку 1990-х років усі три вищезгадані проблеми були в значній мірі вирішені.

6.3 Відносини: Китай – Російська Федерація.
У 2000 році безупинно поглиблювалися китайсько-російські відносини стратегічного партнерства, продовжувала міцніти гармонія двох країн у міжнародних справах. Голова Цзян Цземінь і Президент Путин підписали Пекінську декларацію - спільну заяву щодо протиракетного питання й інші важливі документи, намітили первісний проект про загальний розвиток китайсько-російських відносин у новому столітті, а у 2001 році підписали Договір про добросусідство, дружбу і співробітництво терміном на 20 років.
Росія змогла разом з Китаєм ініціювати 15 червня 2001 року створення Шанхайської організації співробітництва (ШОС).
До сучасних російсько-китайських протиріч можна віднести: підтримувану урядом КНР поступову економіко-демографічну експансію китайців у Сибір, а також небезпеку неконтрольованої з боку влади Китаю масової "катастрофічної" міграції китайців в Росію. Зокрема, не викликає сумнівів, що сучасне потепління клімату Землі може призвести до засухи у межиріччі Янцзи і Хуанхе і викликати масовий голод, спровокувавши несанкціоноване масове переселення китайців у північні райони. Окремо стоїть питання про кордон: спірною територією давно вважалися російські строви Тарабаров і Великий Уссурійський. Ця територія стала чимось начебто далекосхідної Тузли: китайці біля острова зі своєї сторони топили судна і баржі з піском — щоб осушити протоку і приєднати спірні острови до своєї території. Уже багато років на острові Великий Усурійський знаходяться російські прикордонні застави. Там же — 16 тисяч дачних ділянок, багаті сінокісні угіддя, куди хабаровські фермери переганяють по мосту пастися худобу. Згідно з угодою, укладеною Путіним і Ху Цзіньтао, новий кордон розділить острів Великий Уссурійський навпіл, а о.Тарабаров цілком віддадуть Китаю. Усього китайцям дістанеться приблизно 337 кв. кілометрів російської землі.
Вперше в історії російсько-китайських відносин границя на всьому її протязі буде юридично оформлена і встановлена на місцевості. Це відкриває широкі можливості для більш тісного співробітництва в розвитку судноплавства, природокористування, охорони навколишнього середовища і господарської діяльності. І це добре позначиться на розвитку міждержавних зв'язків і на житті громадян, що проживають у прикордонних регіонах двох держав.
У пошуках вирішення проблеми дефіциту енергоносіїв Пекін довго «упадав» біля Москви, намагаючись запустити проект будівництва трубопроводу для постачання сибірських нафти й газу. Головною причиною відмови Кремля від такого співробітництва, на думку деяких спостерігачів, було небажання російського керівництва допомагати становленню нової супердержави.
Найперспективнішими областями російсько-китайської взаємодії вважаються високотехнологічні області, паливно-енергетичний комплекс, наука, атомна енергетика, освоєння космосу і створення передових технологій. Китайці запропонували інвестувати в Росію протягом наступних 15 років 16 млрд доларів США. Китайський президент Ху Цзіньтао навіть офіційно підтримав заявку Москви на вступ у Всесвітню торговельну організацію, що для російських політиків є критично важливим економічним і дипломатичним пріоритетом.

6.4 Китайсько-українські відносини.
Динамічно розвиваються китайсько-українські відносини. 4 січня 1992 р. КНР оголосила про дипломатичне визнання української держави. Президент Л. Кучма перебував з офіційним візитом у КНР в грудні 1995 р., було визначено конкретні галузі, де існують цілком реальні резерви розширення зв'язків: металургія, хімія, енергетичне машинобудування, судно- і авіабудівна, текстильна промисловість, космічна сфера, сільське господарство. За обсягами торгівлі Китай став другим після Росії торговельним партнером України. В умовах, коли 2/3 нашого ВВП формується за рахунок експортних надходжень, в т.ч. з Китаю, наша країна опиняється в прямій залежності від рівня розвитку економіки в Китаї.
На підставі сказаного можна визначити наявність відчутної різниці у підходах до трансформацій в КНР та Україні. У нашій країні політичні трансформації полягали в кардинальній зміні ідеологічних орієнтирів, у стрімкому переході від соціалістичної ідеології до ліберальної, капіталістичної. Суттєву відмінність можна побачити й у виборі підступів до розробки стратегії реформ. Китайцями був обраний класичний підхід покрокового просування до мети. Метод поступовості у процесі вироблення стратегічних рішень в умовах ситуації непевності, як засвідчила історія різних країн світу, є найоптимальнішим. До того ж він нерідко призводив до несподіваних, у позитивному розумінні, досягнень.Вітаючи соціал-демократичний вибір комуністів Китаю, хотілися б їхні успіхи застосувати і до новітньої історії Української держави.

6.5 Відносини Китаю з європейськими країнами.
Було досягнуто великого прогресу у відносинах Китаю з країнами Західної Європи. У травні-червні 1984 р. прем'єр Держради Чжао Цзіян відвідав Францію, Бельгію, штаб-квартиру ЄЕС, Швецію, Данію, Норвегію та Італію, під час візитів було підписано важливі документи.
У 2000 році виповнилося два з половиною року встановлення офіційних відносин Китаю з Європейським Союзом. Почастішали взаємні візити на високому рівні, безупинно розширюються відносини взаємного співробітництва в різних областях.
Європейській автомобілебудівній галузі, яка переживає не найкращі часи, загрожує новий серйозний конкурент: автомобіль виробництва КНР ( виробник Jiangling Motor), ціни на китайський Landwind, точнісіньку копію однієї з європейських моделей вдвічі менші, ніж європейські, а їхні потужні двигуни зібрані на заводах General Motors Mitsubishi.

6.6 Відносини з Тайванем.
Однією з ключових проблем для КНР є відносини з Тайванем. Приблизно півтора мільйона китайців прибули на острів, коли до влади прийшов Мао Цзедун. Лідери комуністичного Китаю й острівної Республіки Китаю (Тайваню) хотіли представляти китайський народ на міжнародній арені. Але міжнародне співтовариство, за невеликим винятком визнало комуністичний Китай. У 1971 році партія Гомыньдан втратила місце в ООН.
Коли Чан Кайши помер у 1979 році, до влади встав його син Цзян Цзінго, тайваньці вперше заговорили про династію і почали критикувати однопартійну систему. У 1986 році була сформована опозиційна Демократична Прогресивна Партія, що змогла одержати місця в законодавчому органі. Цзінго продовжив провадити стосовно до КНР політику "трьох ні", розпочату батьком: жодних компромісів, жодних переговорів, жодних контактів.
Лідер КНР Ден Сяопін висунув у червні 1983 р. концепцію мирного об'єднання континентального Китаю і Тайваню. Він запропонував, щоб об'єднання здійснювалося шляхом створення Тайванського особливого адміністративного району на основі концепції "одна держава — два устрої". "Після об'єднання батьківщини з Тайванем, — вів далі він, — Тайваньський особливий район збереже свою незалежність".
На зламі 80-90-х років між КНР і Тайванем почали встановлюватись зв'язки, а тайваньські бізнесмени стали вкладати свої капітали в економіку КНР. Гонконг (Сянган), орендований Великою Британією у Китаю, належить поряд з Тайванем, Республікою Корея та Сінгапуром до чотирьох "драконів", тобто до найбільш розвинутих держав Східної Азії. За угодою з Великою Британією (1984 р.) Гонконг з 1 липня 1997 р. перейшов під суверенітет КНР, але збереже свій уряд і економічну систему ще протягом 50 років. 1999 р. до складу КНР увійшла колишня португальська колонія Макао.
У березні 2000 року президентом Тайваню став Шень Шуйб‘єн, кандидат від тайваньской Демократичної Прогресивної Партії, що виступає за незалежність острова. Ці зміни сильно стурбували Китай, що як і раніше вважає Тайвань заколотною провінцією.
Восени 2002 р. Цзян Цземінь призвав владу Тайваню "якомога швидше відновити діалог і переговори сторін, розділених Тайванською протокою". Він покритикував спроби створити "незалежний Тайвань", виступати з позицій "одного Тайваню й одного Китаю". За словами Цзян Цземіня, Китай і Тайвань - "це і є єдиний Китай, а суверенітет і територіальна цілісність єдиної держави не можуть бути поділені". Генеральний секретар ЦК КПК заявив про необхідність якнайшвидшого встановлення прямого поштового зв'язку між островом Тайвань і континентальним Китаєм, авіаційного і морського зв‘язку, прямих торговельних зв'язків між континентом і островом і заявив про готовність вести політичний діалог з будь-якою політичною партією Тайваню, із представниками будь-яких суспільних кіл острова. Пекін з повагою відноситься до "стилю життя цих політичних і суспільних кіл і їхньому бажанню бути хазями країни", - підкреслив Цзян Цземінь, відзначивши, що китайський народ "рішуче захистить свій державний суверенітет і територіальну цілісність і ніколи не дозволить кому-небудь відокремити тим або іншим способом Тайвань від Китаю".
Нинішній лідер Гоміньдана виступає затятим прихильником нормалізації відносин з материком. З іншого боку, перший, народжений на Тайвані президент Чи Тенгхуі, відкрито заявив про можливості відмови від ідеї “повернення” і перетворення острова в нормальну незалежну державу. Сьогоднішній президент Тайваню Чен Шуйб‘єн, що говорить японською та англійською мовами набагато краще, ніж китайською, взагалі оголосив про готовність відмовитися від назви “Китайська Республіка” на користь “Республіка Тайвань”.

6.7 Китайсько-американські відносини.
Найсерйознішою перешкодою на цьому шляху стала проблема Тайваню. У 1958 р. США виступали гарантом незалежного розвитку острівної республіки Тайвань, тож уряд КНР погрожував Сполученим Штатам війною, оголошуючи «суворе і останнє попередження» за порушення американськими літаками і човнами повітряного та водного просторів Китаю, куди відносили й територію та акваторію Тайваню.
Після збройних прикордонних конфліктів між Китаєм і СРСР у 1969 американські і китайські лідери почали перші обережні кроки назустріч один одному. Патрулювання Тайванської протоки кораблями військово-морських сил США в 1969 було знято, а ще через два роки США припинили протидію вступу КНР в ООН. У 1971 на змагання в Китай була запрошена американська команда по настільному тенісу. З тих пір наступила ера т.зв. «пінг-понгової дипломатії», а надалі – нормалізації китайсько-американських відносин.
Коли в лютому 1972 р. президент Р.Никсон наніс візит у Китай, він підписав т.зв. Шанхайське комюніке, у якому відзначалося, що Тайвань є частиною Китаю і що проблема Тайваню повинна вирішуватися самими китайцями мирним шляхом. США і КНР у 1973 обмінялися дипломатичними місіями високого рангу («місії зв'язку»). Стрімко збільшився обсяг китайсько-американської торгівлі, активізувався взаємний культурний обмін. Нарешті, у 1979 президент США Дж.Картер оголосив про формальне дипломатичне визнання КНР, припинив дипломатичні відносини з гоміньданівським урядом і заявив про намір призупинити дію американо-тайваньского (гоміньданівського) договору про взаємну оборону. У відповідь китайський уряд у Пекіні погодився не перешкоджати розвитку неформальних торговельних і культурних зв'язків між США і Тайванем, а також обмеженому продажу озброєнь Тайваню.
Вслід за цим припинилося широке економічне й інше співробітництво між США і Тайванем, але американсько-тайванські відносини набули «неофіційного характеру». Прийнятий американцями закон передбачав, що збройне зазіхання Пекіна на Тайвань «викличе серйозне занепокоєння США», і це фактично припускає можливість здійснення США воєнних заходів щодо КНР. Тому китайська сторона вказує на те, що у взаєминах між КНР і США «постійно існує темна тінь». Надавши КНР режим найбільшого сприяння, США стали одним з її головних торговельних партнерів та інвесторів. Оскільки американський напрямок посідає одне з найважливіших (якщо не найважливіше) місце в ієрархії зовнішньополітичних орієнтирів КНР, між двома країнами з 1979 р. налагодилися широкі політичні зв'язки, відбувається інтенсивний обмін делегаціями, у тому числі на найвищому рівні.
У серпні 1982 р. було підписане спільне комюніке КНР і США про позицію обох країн щодо Тайваню. Слід зазначити і те, що всі наступні заяви американських офіційних осіб зводилися до того, що Пекін представляє «єдино законний уряд Китаю» і що США зацікавлені у мирному вирішенні проблеми між Пекіном і Тайбеєм. Проте протягом більше 10 років ця проблема перебуває в замороженому стані.
Ситуація загострилася влітку 1995 р., коли Президент «Республіки Китай на Тайвані» Лі Денхуей здійснив неофіційний візит до США. Пролунали взаємні звинувачення в надто різкій формі. Американську позицію визначала поведінка Конгресу, в якому домінували республіканці. Вони й виступили на захист Тайваню аж до розриву дипломатичних відносин з КНР. І незважаючи на те, що адміністрація Б.Клінтона поводила себе більш стримано в цих подіях і навіть намагалася згладити поведінку конгресменів, насправді у своїй стратегії і уряд, і Конгрес єдині: перешкодити об'єднанню Тайваню з КНР. Погіршення американсько-китайських відносин тривало протягом року, але Вашингтон змушений був відступити. На форумі АТЕС у Манілі в листопаді 1996 р. під час зустрічі президентів Цзян Цземіня і Б.Клінтона відбулося примирення між двома країнами. Утім і в майбутньому тайванська проблема буде постійно випливати на поверхню у відносинах між КНР і США, як і проблема прав людини в Китаї, яка постійно мусується Вашингтоном як привід для втручання у внутрішні справи цієї країни.
У 2000 році, незважаючи на всіх труднощі, зберігалася тенденція стабільного розвитку в китайсько-американських відносинах. Конгрес США прийняв проект про надання Китаю нормального торговельного статусу, розпорядився виділити 28 млн. доларів на відшкодування збитку, нанесеного в результаті бомбардування Америкою посольства Китаю в Союзній Республіці Югославії.
2001 року новий Президент США Буш підкреслив, що новий уряд США й особисто він сам приділяють велику увагу китайсько-американським відносинам і хочуть прикласти зусилля надалі стимулювати відносини двох країн. З 18 по 24 березня 2001 року заступник прем'єра Цянь Цічень побував з тижневим офіційним візитом у США.
1 квітня 2001 року американський військовий літак-розвідник ЕР-3 діяв у повітряному просторі над південно-східними морськими акваторіями острова Хайнань Китаю. Крилом він зачепив один з двох літаків китайської сторони, що здійснювали контрольний політ поряд з ним. В результаті китайський літак звалився, пілот китайської сторони Ван Вей пропав, і до сьогоднішнього дня вже немає надій на те, що він живий. Після події американський літак без дозволу китайської сторони ввійшов у повітряний простір Китаю й у 9 годин 33 хвилини приземлився на Ліншуйскому аеродромі острова Хайнань. Після наполегливих вимог китайської сторони уряд США приніс вибачення Китаю.
На сьогодні важливими є три спільних комюніке, підписаних Китаєм і США, серед яких є рішення обачно ставиться до питання про продаж Тайваню зброї. Американська сторона заявила, що уряд Буша буде і далі проводити політику одного Китаю, що протягом багатьох років проводили всі уряди США.
Співробітництво з США в галузі навчання та бізнесу приносить китайцям впевненість в необхідності збереження конфуціанських цінностей і моралі, які важливіші за одержання прибутку. Саме репатріанти з США стали авторами антиамериканських бестселерів: “Китайська жінка в Манхеттені" і "Людина з Пекіна в Нью-Йорку", перейнятих ідеями про непорядність і крайню меркантильність американського суспільства.
У Штатах за чимало традиційно вироблених у Китаї товарів американські покупці платять сьогодні значно менше, ніж ще чотири роки тому. З 1998 року середній телевізор дешевшав щороку на 9%, спортивне обладнання — на 3%, слюсарні інструменти — на 1%. При цьому обсяги імпорту всіх цих товарів із Китаю зросли не менш ніж на 13%. На запити Китаю припала одна п’ята зростання експорту Сполучених Штатів і ЄС. А 2003 р. Пекін став одним із головних кредиторів Вашингтона. Купівлі американських держоблігацій азіатськими центральними банками, за обсягами яких Народний банк Китаю поступився лише Банку Японії, допомогли порівняно дешево задовольнити апетит Білого дому на позики, що різко зріс. Саме купівлі центробанків азіатських країн не тільки допомогли стримати девальвацію курсу долара й інфляцію у США, а й не дали зрости відсотковим ставкам за облігаціями казначейства. А отже — знизили вартість довгострокових позик у США. Втім, американці дешевизну позик із лихвою компенсували їхніми обсягами. Приваблені дешевизною позик і готовністю іноземних інвесторів їх фінансувати, американський уряд і прості споживачі ще глибше залізли в борги.
Поява нової супердержави в Азії розглядається багатьма політиками і політологами як виклик і погроза американським інтересам в азійсько-тихоокеанському регіоні. В останні роки в США було опубліковано кілька книг, що стали бестселерами, сюжет яких заснований на гіпотетичній війні з Китаєм, нібито спровокованою китайською агресією проти Тайваню. З іншого боку, усе більшу силу набирає точка зору, відповідно до якої Вашингтон повинен підтримувати ті сили в Китаї, що домагаються трансформації комуністичного режиму і залучення Китаю до світового політичного й економічного співтовариства. Позитивна реакція китайського керівництва на заклик президента Буша про необхідність спільної боротьби з тероризмом свідчить про те, що зроблено важливий крок у пошуках взаєморозуміння між двома супердержавами.
У вересні 2005 Президент Китаю Ху Цзінтао здійснив свій перший візит до США, американські правозахисники закликають його звільнити з в'язниць всіх католицьких священиків і світських віруючих та реабілітувати багато інших китайських католиків, які були кинуті до в'язниць чи які загинули за свою віру під час комуністичного режиму і “до цих пір вважаються злочинцями, тому що злочинні звинувачення проти них не зняті”. У зв'язку з цим, правозахисники закликали Ху Цзінтао “офіційно й посмертно зняти так звані звинувачення”.

6.8 Китайсько-японські відносини.
Японія є другим, а в деякому сенсі і першим за значенням партнером Китаю серед розвинутих країн. Відносини між КНР і Японією набули динамічного розвитку, охоплюючи дедалі нові галузі після підписання у серпні 1978 р. китайсько-японського Договору про мир і дружбу. Серед спонукальних чинників на перше місце тут висувалося те, що Японія, яка добилася вражаючих успіхів у своєму економічному розвої, піднялася на висоти сучасної технології і техніки, привертала Пекін можливостями співробітництва з нею в інтересах здійснення програми «чотирьох модернізацій» країни. Для цього були і об'єктивні передумови: порівняна географічна близькість Японії та Китаю; велика зацікавленість Японії у деяких китайських товарах, передусім у вугіллі; давні традиції двосторонніх торговельно-економічних відносин. До того ж Китай, який став достатньо могутньою військовою державою, вже не виявляв гострого занепокоєння з приводу японської загрози.
Після відмови Японії від прийнятого 1977 р. принципу обмеження військових витрат одним відсотком від валового національного продукту в КНР виникло занепокоєння. Невдоволення Пекіна викликала і непослідовна, на його погляд, позиція Японії з питання Тайваню, яка підтримує з Тайванем широкі економічні зв'язки. Прем'єр-міністр Я.Накасоне публічно запевнив, що Японія не проводить політику визнання «двох Китаїв»; він стверджував також, що немає причин для занепокоєння відносно перетворення Японії на мілітаристську державу. У китайсько-японських відносинах продовжує зберігатися тенденція розвитку. У травні 2000 року Китай відвідала з візитом небачена по масштабах (більш 5000 чоловік) місія для налагодження культурних і дружніх зв'язків між Японією і Китаєм.
Поряд з цим гострими залишаються питання про історію: Китай досить заклопотаний різними тенденціями усередині Японії в прикрашенні історії й у питанні про японські шкільні підручники, зміст яких заперечує факт японської агресії.
Японії доводиться дорого платити за економічне співробітництво з Китаєм, адже вироблені в Китаї недорогі товари вже стають однією з рушійних сил, які визначають роздрібні ціни в самій Японії. Їй неохідно боротися зі зниженням цін, щоб залишатися на плаву. Багато японців уже звикли купувати не тільки телевізори та відеомагнітофони, а й автомобілі власних марок, вироблені в Китаї. Та з іншого боку, за деякими оцінками, на експорт у КНР й капітальні інвестиції, пов’язані зі зростанням промисловості цієї країни, торік припала третина зростання ВВП Японії (4,5%). Тобто багато в чому саме завдяки зростанню китайських запитів японська економіка вперше за багато років зуміла вийти зі стану багаторічної стагнації.


6.9 Відносини Китаю із іншими азіатськими країнами та безпосередніми сусідами.
У лютому 1979 р. вперше у світовій історії розпочалася війна між соціалістичними державами - Китаєм та Соціалістичною Республікою В'єтнам. Наприкінці 1970-х В’єтнам послав війська і скинув режим "червоних кхмерів" в Камбоджі, що був створений там за посередництва КПК і здійснював огидні злочини проти місцевого населення. Натхненна і ознайомлена з вченням Мао Цзедуна, кампучійська компартія під керівництвом Пол Пота за три роки і вісім місяців свого панування вирізала два мільйони чоловік - приблизно чверть населення цієї маленької країни - щоб "знищити систему приватної власності".
Через відсутність спільного китайсько-камбоджійського кордону КПК не могла послати війська на підтримку "червоних кхмерів”. Тож, начебто для "самозахисту", КПК почала війну проти В’єтнаму, але зі значними втратами війська КНР відступили.
На сьогодні безупинно поглиблюється взаємовигідне співробітництво Китаю з країнами Південно-Східної Азії у всіх областях. Китай у 2000 році вже підписав або опублікував проектні документи про зміцнення двостороннього співробітництва з 10 країнами АСЕАН.
У 2000 році Китай рішуче підтримав самостійне і мирне об'єднання півострова Корея. Обидві сторони одноголосно погодилися просунути партнерське співробітництво між Китаєм і Республікою Корея на новий етап всебічного співробітництва.
Продовжують розвиватися відносини Китаю з країнами Південної Азії. Відновилися і помітно покращилися китайсько-індійські відносини, ускладнені питанням Тібету, ще більше зміцнилася традиційна китайсько-пакистанська дружба. КПК хоче перешкодити вторгненню Індії через Тибет.
Розширюється регіональне співробітництво Китаю із сусідніми країнами Середньої Азії на основі зустрічі глав п'яти країн у Шанхаї. На зустрічі глав Китаю, Росії, Казахстану, Киргизстану і Таджикистану було підписано Душанбінську заяву, що проголошує, що п'ять країн спільно виступають проти національного розкольництва, міжнародного тероризму і релігійного екстремізму, за встановлення відносин на основі добросусідства і мирного співробітництва. Механізм співробітництва «шанхайської п'ятірки» (нині-ШОС) грає все більш важливу роль у збереженні регіональної безпеки і стимулюванні стабільності і розвитку в регіоні.
Розуміючи, що США як світова держава мріє встановити контроль над Євразією, Китай проводить економічну та демографічну експансію в Південно-Східну Азію і пострадянський простір. Озброюючи новими видами зброї і надаючи ракетно-ядерні технології Ірану та іншим країнам, які виступають проти позиції США на Близькому Сході, Китай настирно виштовхує Сполучені Штати з Азії. В такий спосіб КНР сприяє формуванню багатополярності сучасного світу, що є, на думку китайського керівництва, однією з передумов досягнення стратегічної мети - стати провідною державою світу. Також аналітики стверджують про існування між Китаєм, Пакистаном та Іраном неофіційного геополітичного союзу, що впливає на баланс сил не лише в регіоні, а й у світі загалом.
Таким чином, можна припустити, що в наступні десятиліття підйом Азії та ісламу призведе до гігантських зрушень на геополітичній карті світу в ХХІ столітті, які будуть визначатися новими расовими й культурними силами.

6.10 Співробітництво з країнами, що розвиваються.
З ініціативи і при сприянні Китаю у 2000 році успішно пройшла Пекінська нарада на рівні міністрів "Трибуна китайсько-африканського співробітництва". На неї приїхали глави чотирьох країн – Того, Алжиру, Замбії і Танзанії, генеральний секретар Організації африканської єдності, міністри 45 африканських країн і відповідальні особи відповідних міжнародних і регіональних організацій. Ця нарада стала не тільки новою відправною крапкою всебічного розвитку в новому столітті китайсько-африканських відносин, але і поряд з цим заклала міцний фундамент для зміцнення співробітництва Південь-Південь і просування створення справедливого і раціонального нового міжнародного порядку.

6.11 Китай та міжнародні організації.
В співпраці з міжнародними організаціями КНР приділяє велику увагу питанням глобалізації світового розвитку та її вплив. На нараді керівників Організації азіатсько-тихоокеанського економічного співробітництва він відзначив необхідність скорочення прірви між бідними і багатими, щоб від глобалізації змогли одержати користь усі члени міжнародного співтовариства, він відзначив також необхідність зміцнення взаємовигідного співробітництва, надання можливостей у розвитку і здійснення загального розквіту.
У 2000 році відбувся Самміт тисячоріччя глав держав ООН. Голова Цзян Цземінь освітив принципи і пропозиції щодо створення міжнародного політичного й економічного нового порядку.
Китай є постійним членом Ради Безпеки ООН. Суть зовнішньої політики КНР можна сформулювати так: Китай хоче бути не просто регіональним лідером, але й учасником глобальних процесів, учасником переговорів, що зараз починаються між ведучими країнами світу по формуванню нового світового порядку, нової системи безпеки і співробітництва. Від 1990 року більше ніж 4100 китайських військовослужбовців брали участь у миротворчих місіях ООН. В даний час у відповідних "гарячих точках" знаходяться 853 китайських миротворця. Китайці були або тепер знаходяться у Конго, Кот-д'івуарі, Гаїті, Судані, Ліберії та ін. країнах із миротворчою місією ООН.
Китай активно підтримує процес роззброювання у світі, зберігає міжнародний стратегічний баланс. На 55-й сесії ООН, а також у Комісії з роззброєння і Комісії міжнародної безпеки ООН знову був прийнятий проект резолюції про «збереження і дотримання протиракетного договору», висунутий спільно Китаєм, Росією, Білорусією і Киргизією, що повною мірою відбило волю і рішучість міжнародного співтовариства в збереженні балансу і стабільності в глобальній стратегії.
На засіданнях Комісії з прав людини в ООН США неодноразово піднімали питання про порушення прав людини в Китаї, у відповідь представники Китаю заявили, що їх уряд рішуче виступає проти того, щоб США через питання про права людини втручалися у внутрішні справи Китаю, це може оцінити лише китайський народ.

6. 12 Зміна геополітичної стратегії Китаю.
Сьогодні основним засобом геополітичної боротьби Китаю є в сучасних умовах "мирна" геополітична експансія - демографічна. Цей факт набуває особливої ваги, враховуючи не тільки колосальні темпи й масштаби природного приросту китайського населення, а й спеціальну політику Пекіну по відношенню до "хуацяо" (китайської діаспори в багатьох країнах світу). Через вичерпаність китайських ресурсів надлишкове населення буде вимушене залишати країну. Таким чином, можлива агресія Китаю буде спрямована проти безпосередніх та близьких сусідів.
Виходячи із сучасної стратегічної ситуації, Китай змінив воєнну стратегію, переорієнтувавши свої збройні сили з північного напрямку на південний. При цьому акцент розвитку зроблено на військово-морських та військово-повітряних силах, а також здійснюється цілеспрямована стратегія освоєння цілого набору наукоємних технологій в ракетно-космічній та ядерній галузях за допомогою Росії, а в галузі інформаційних технологій - за участю США.
В 1987 році КНР підняла питання про права на великий архіпелаг з малих островів Спратлі, повторюючи тезу про тисячолітнє володіння цими островами Китаєм. В 1988 році китайські сили окупували острів Хайкань, перетворивши його в особливу економічну зону і створивши на ньому військово-морську базу. В 1992 році був прийнятий "Закон Китайської Народної Республіки про внутрішнє море і суміжну зону", створивши свого роду легальну базу для зазіхань на острови Південно-Китайського моря. Приєднавшись в 1996 році до Конвенції ООН з морського права, Пекін семикратно - на два з половиною мільйони квадратних кілометрів - розширив економічну зону в Південно-Китайському морі.
Китайські військові теоретики, припускають, що на початку ХХІ століття Китай у випадку наявності ускладнень стратегічного характеру на шляху забезпечення його "законних прав та інтересів в АТР" може вступати в різні локальні війни та збройні конфлікти по периметру своїх кордонів, причинами яких, на наш погляд, можуть бути:
1) загострення проблеми незалежності Тайваню, що може призвести до серйозної військової конфронтації між КНР і США;
2) cоюз Росії з Європою та США, спрямований проти безпеки Китаю;
3) реакція Китаю на спроби російської влади зупинити силою китаїзацію Далекого Сходу.






Висновки.
Комуністична партія Китаю під зовнішньою оболонкою "заради людей" ввела в оману дуже багатьох людей, та вона не є політичною партією в звичайному сенсі цього слова, а є "футі" (одержима злим духом), єретичним культом, що завдає шкоди людям. Вожді компартії, хоч навіть вони і були лідерами культу, вони усього лише були виразниками і слугами злого духу партії. Коли їхні наміри і цілі йшли по одній лінії з партією і коли це можна було використовувати для партії, то їх вибирали як проводирів. Але коли вони не задовольняли потреби партії, то їх жорстоко скидали. Механізм партійної боротьби гарантує, що лише тільки найпідступніший, найбільш злісний, найбільш твердий зможе втриматись на посаді лідера культу компартії.
КПК панує в Китаї 50 із зайвим років, усюди вчиняючи зло. Але чому в китайських людей не вистачає розуміння сутності цього злісного культу? Китайці - одна з мудрих націй у світі, і до того ж мають більш ніж п'ятитисячолітні давні традиції, та вони аж до сьогоднішнього дня усе ще живуть під пануванням компартії і не насмілюються висловити їй своє невдоволення через те, що злий дух компартії наскрізь пронизав мислення китайців. Вони не мають свободи слова та думки, не можуть відкрито обговорювати переваги і недоліки компартії, тож не можуть розпізнати злісну природу партії і звільнити себе від цього єретичного культу.
Комунізм зазнав поразки в усьому світі, сам Цзян Цземінь заявив у 2002 році, що не вважаю, що “комунізм незабаром наступить, як це вважав у молодості», тепер дуже мало таких, хто дійсно вірить у комунізм. Комунізм неминуче програє, оскільки він порушує закони Всесвіту, діє всупереч Небу. Хоча китайська компартія раз за разом змінює обличчя, КПК вже показала свою дійсну природу: жадібність, жорстокість, безсоромність, хуліганство і протест проти Всесвіту.
Пройшовши жорстку школу природнього добору, здається дивним, що китайці здатні досягнути таких успіхів в самих різних областях. Серед них багато видатних математиків і фізиків, лауреатів нобелівської премії. Правда, живуть вони в США. І ще одне диво: китайці, поряд з японцями й іншими південно-азіатськими народами мають найвищий IK.
Аналіз зовнішньої політики КНР за останні два десятиліття показує, що китайському керівництву усе менш властиво домагатися посилення ролі країни на міжнародній арені військово-силовими методами або шляхом створення спрямованих проти кого-небудь військових або політичних альянсів. При одному важливому виправленні - якщо Китай до цього не провокувати.



Використані джерела та література:
1. Молодякова Э.В„ Маркарьянц С.Б. Опыт столетней модернизации Японии. // Восток №2, 1993.
2. Мао Цзэдун - "великий кормчий" Китая (часть 1). М.: Всемирная история в лицах. - 2002.
3. Буров В.Г. Модернизация тайваньского общества. - М.: ИФ РАН, 1998.
4. Криштапович Л. Феномен китайской цивилизации // Белорусская нива , 01.10.2002.
5. Васильев Л.С. История Религий Востока. - М.: Высшая школа, 1983.
6. Історія китайської філософії. - М.: Прогрес, 1989.
7. Сидихменов В.Я. Китай: страницы прошлого. - М.: Наука, 1987.
8. Ланьков А. Модернізація по-конфуціанськи // "РЖ" 5.04. 2002.
9. Див.: Алексеев В.М. В старом Китае. - М., 1958.
10. Уткин А.И. Американская стратегия для ХХІ века. - М.: Изд. Корпорация "Логос". 2000.
11. Ланьков А. Конфуцианские традиции и ментальность современного южнокорейского горожанина // Восток. - № 1. - 1996.
12. Соловьев В. Собр. соч. - Том V-VІ, фототипич. издание. - Брюссель, 1966, (1886-1894).
13. Васильев Л. История религий востока. М., 1988.
14. Василенко И.А. Политическая глобалистика: Учебное пособие для вузов. - М.: Логос, 2000.
15. Китайская философия и современная цивилизация. - М.: Восточная литература, 1997.
16. Сеа Л. Философия американской истории. - М., 1991.
17. Шпенглер О. Закат Європы. - Т. І. - М., 1992.
18. Бзежинский З. Великая шахматная доска. - М.: Международные отношения, 2000.
19. Фрэнсис Фукуяма. Конфуцианство и демократия // Русский журнал. 25.12.1997.
20. http://www.zn.kiev.ua/ie/show/419/36790/
21. В.Н. Усов. "Культурная революция в Китае". Китай: история в личностях и событиях. М., 1991
22. "По дорогах Китаю 1937-1945", укладач і автор приміток В.Я. Чудодіїв. - Видавництво "Наука", Головна редакція східної літератури, М. 1989

Немає коментарів:

Дописати коментар