26 квіт. 2010

ЗУНР, Українсько-Польська війна

Зміст:
1. Створення Української Національної Ради.
2. Проголошення української державності у Галичині.
3. Повстання у Львові.
4. Вищі органи влади і управління ЗУНР.
5. Початок польсько-української війни.
6. Окупація Буковини і Закарпаття.
7. Злука ЗУНР і УНР.
8. Державотворча діяльність ЗУНР.
9. Зовнішня політика ЗУНР. Українське питання на Паризькій мирній конференції.
10. Становище на фронті. Окупація Галичини.

1.Створення Української Національної Ради.
Напередодні поразки Австро-Угорщини у світовій війні активізувався національно-визвольний рух у західноукраїнських землях. У червні 1917 р. один із авторитетних депутатів від Галичини Кость Левицький заявив в австрійському парламенті, що українці домагаються “... нових національної і територіальної автономії по їх з’єднаних національних територіях Австро-Угорщини”. Питання про західноукраїнські землі було одним з головних на переговорах у Бресті. Делегація Центральної Ради їхала з наміром добитися включення до складу УНР усіх західних українських земель – Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини та Підляшшя. Переговори завершилися зобов’язанням Австро-Угорщини і Німеччини передати більшу частину Холмщини та Підляшшя УНР, а іншим західноукраїнським землям надати автономію, перетворивши їх в окремий коронний край.
Тривалий час цісарський уряд відмовлявся виконувати це зобов’язання, і лише 16 жовтня 1918 р. коли імперія вже була приречена, з’явився маніфест імператора “До моїх вірних австрійських народів”, який обіцяв федеративну перебудову держави. Згідно з положеннями цього документу, 18 жовтня 1918 р. українські парламентарії з Галичини і Буковини, керівники політичних партій і церковні ієрархи з‘їхались у Львов на збори провідних діячів Галичини та Буковини. Збори обрали Українську Національну Раду як політичного представника українського народу в Австро-Угорщині з повноваженням парламенту.
До неї ввійшли 33 українських посли до австрійського парламенту, 34 депутати до галицького та 16 до буковинського краєвих сеймів і по 3 представники від національно-демократичної, радикальної, соціал-демократичної і християнсько-суспільної партій та від університетської молоді (всього 150 чоловік).
Серед членів Ради були професори, священики, адвокати, селяни, робітники – представники всіх верств народу, в тому числі і такі відомі політичні, культурні, церковні діячі, як митрополити А.Шептицький, станіславський єпископ Г.Хомишин, віце-президент австрійського парламенту Ю.Романчук, К.Левицький, В.Стефаник, І.Горбачевський, О.Колесса та ін. Головою національної Ради було обрано Є.Петрушевича.

2. Проголошення української державності у Галичині.
19 жовтня 1918 р. в історії народу став днем відновлення в Галичині після майже 600-літньої перерви української державності. Цього дня на всенародних зборах делегатів від Галичини і Буковини, які відбулися у великому театральному залі "народного дому", Є. Петрушевич проголосив утворення на західноукраїнських землях Австро-Угорщини Української держави. В зачитаній на зборах постанові Національної Ради зазначалось: "Українська національна територія уконституйовується оцим як Українська держава. Визнаються всі національні меншості на цій українській області – при цьому жидів признається за окрему національність – щоб уконституйовувалися і негайно вислали своїх представників до Української Національної Ради в кількості, відповідаючій їх числу населення. УНРада виготовить конституцію для створення цим способом держави на основах загального, рівного, тайного і безпосереднього права голосування з пропорційним заступництвом і правом національно-культурної автономії та правом заступництва при правительстві для національних меншостей".
В рішенні Національної Ради було записано: 1) всі українські землі під орудою Австрії становлять єдину етнографічну цільність; 2) тепер вони представляють окрему Українську державу; 3) всі національні меншини мають вислати до Української Національної Ради своїх делегатів; 4) Українська Національна Рада прийме найближчим часом конституцію нової держави; 5) Українська Національна Рада приймає рішення, що на майбутній мирній конференції українсь¬кий народ презентуватимуть його власні представницькі органи, оскільки австрійська влада не має права говорити від імені незале¬жної України.
До порядку денного нарад Української Національної Ради було включене питання про злуку галицьких земель з Наддніпрян¬ською Україною. Соціал-демократи, частина радикалів і націонал-демократів висловились за негайне об’єднання українських земель Австро-Угорщини з наддніпрянської Україною. Соціал-демократ Микола Ганкевич вже на всенародньому зїзді чергового дня зложив заяву такого змісту: «У великій історичній хвилині, коли валяться основи старого світу, а на його руїнах росте нове життя вольних, самостійних народів, що самі рішають свою долю й майбутність, Національне Зібрання українців австро-угорської держави проголошує торжественно перед цілим світом, що домаганням і метою всіх українців є з‘єдинення всіх українських земель, між іншими українських земель австро-угорської держави, в одну державу, що цілею наших національних змагань є — з‘єдинена, вільна, самостійна Українська Республика».
Але на той час перемогла думка, що з цією справою слід зачекати, бо, по-перше, не знали, як поставиться до України Антанта і чи визнає вона мир з німцями в Бресті. По-друге, державний уряд Наддніпрянщини в усьому слухався німецької та австрійської окупаційної влади. По-третє, політичні тенденції тоді¬шнього гетьманського уряду в Наддніпрянщині, спрямовані на федерацію з Москвою, суперечили українським національним інте¬ресам. Отож, питання щодо об’єднання всіх українських земель залишалось відкритим.
Комітет по злуці українських земель вирішив направити до Києва своїх представників. Гетьман Скоропадський із задоволен¬ням сприйняв проголошення ЗУНР та її прагнення з'єднатися з Наддніпрянською Україною. Але Український національний союз, що готував повстання проти гетьмана, повідомив Львів, що негайна злука Галичини й Буковини з гетьманською державою небажана, бо вона піднесе престиж гетьмана в очах народу і закріпить його режим, який союз мав намір повалити.

3. Повстання у Львові.
Керівництво ЗУНР розуміло, що для новоствореної держави потрібні збройні сили, тому першою акцією Української Націона¬льної Ради було якнайшвидше перебазування до Львова легіону Українських січових стрільців, який перебував тоді в Чернівцях. Січові стрільці підтримали зусилля Української Національної Ради. 24 жовтня 1918 p. збори старшин Українських січових стрільців схвалили від'їзд до Львова, але водночас прийняли резолюцію, якою висловлювались за негайну злуку Львова і Києва.
31 жовтня 1918 p. Рада Міністрів Австрії теоретично визнала право українського народу на самостійність, але жадання Українсь¬кої Національної Ради не було задоволене, бо ніхто з міністрів не погодився з демаркацією кордонів територій, що мали увійти до складу новоствореної держави.
Тим часом політична ситуація складалась загрозливо. Небезпека полягала в тому, що польський політичний провід у Галичині виступив за приєднання до Польщі українських земель, під приводом того, що "польська культура здобула собі домінуюче становище".
Поляки не гаяли часу. Для реалізації цієї ідеї 28 жовтня 1918 р. в Кракові з числа польських послів до австрійського парламенту і галицького сейму, представників політичних партій, було утворено Ліквідаційну комісію, яка мала прибути 1 листопада до Львова, щоб іменем польської держави перебрати владу в Галичині. Комісія оголосила, що визнає владу тільки варшавського уряду, й видала наказ, щоб усі державні органи Галичини здійснювали свої функції від імені польської держави. На 1 листопада 1918 p. вона призначила офіційну передачу влади від цісарського намісника у Львові, генерала Гуйна, до польських властей. Одночасно йшла активна підготовка до збройної окупації Галичини. Що стосується доживаючого останні дні австрійського уряду, то найбільше, на що він спромігся, це видати 31 жовтня постанову, згідно якої польсько-українська проблема "розв’язувалась" шляхом призначення на урядові посади в староствах, на залізницях і в судах українців.
Ніякого розмежування української Галичини від польської цісарський уряд у цьому акті не зробив. У Львові на цей час зосередилося багато військовослужбовців-поляків, які утворювали свої організації та формували військові загони з цивільного населення. Баритися далі українцям було не можна, адже всім стало ясно, що будь-які надії на Відень є безпідставні. Український політичний провід у Львові постановив взяти владу в Галичині, Буковині і Закарпатті в свої руки.
Справу підготовки і здійснення національно-демократичної революції взяв на себе Центральний Виконавчий комітет на чолі з сотником УСС Дмитром Вітовським, який 30 жовтня прибув з Чернівців до Львова. Особлива увага зверталась на оволодіння Станіславом, Чернігівцями, Коломиєю, Золочевим, де дислокувалися окремі українські військові підрозділи, які згідно плану, мали швидко захопити ці міста і виїхати при потребі до Львова. Коломийський окружний військовий комітет через сотника Букшованого одержав наказ: "Негайно опанувати місто. Залишити відповідну до місцевих потреб залогу, решту війська вислати негайно до Львова. Оскільки Станіславів потребував би допомоги, слід її уділити". Подібні накази було направлено в усі окружні військові комітети.
В день 31 жовтня делегація Української Національної Ради звернулася до галицького намісника Гуйна і військового коменданта Львова Преффера з вимогою передати владу. Однак останні вимогу відхилили, спираючись на брак відповідних директив від віденського уряду. Українці завагалися що їм робити далі; була думка почекати на директиви з Відня, та тут втрутився в справу Центральний Військовий Комітет, який рішився на негайний виступ українських збройних сил. Після деякого вагання Національна Рада дала розпорядження Центральному військовому Комітету взяти владу в ніч з 31 жовтня на 1 листопада.
В самому Львові обстановка була тривожна. У розпорядженні ЦВК у місті було лише 1410 вояків і 60 старшин УСС. Оволодіння містом з 200 тис. населенням з невідомим числом польських військових організацій вимагало рішучих і швидких дій. Незважаючи на це, нарада старшин, скликана ввечері 31 жовтня, підтвердила рішення про виступ - не було часу для гаяння. Центральний Військовий Комітет, переіменований тепер на Українську Військову Команду, розіслав по повітових містах краю своїх кур‘єрів, щоб вони перейняли владу, що у Львові мала зробити решта його членів з сотником Вітовським у проводі. Очевидно, що у Львові перспективи для перевороту були найслабші. 1400 українських вояків з 60 старшинами, зорганізованими Центральним Військовим Комітетом, проти двох добре зорганізованих і вимуштруваних курінів та помічних частин військової залоги й переваги неукраїнського населення Львова, в якому працювала Польська Військова Організація, це було мало. Тільки віра в святість справи й її остаточну перемогу могла кинути цю крихту українського війська на переважаючого супротивника.
Вночі з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. поміж 2 і 4 годиною, українські частини 15 полку краєвої оборони, 50 вартового й 41 супровідного куріня вийшли з казарм, розброїли жовнірів-неукраїнців, обсадили всі важніші урядові будинки й вивісили на ратуші жовто-блакитний прапор. Силою несподіваного удару опанували українці столицю краю і перебрали владу без насильства й проливу крови. Щойно по військовому захопленню міста полагоджено формальність перебрання влади від австрійського намісника Гуйна в руки Української Національної Ради. В дні першого листопада 1918 р. перемогла не сила й скількість, але віра, готовість на саможертву й однодушність думки й чину, що її так небагато виявили українці продовж своєї історії.
1 листопада 1918 року о 4 годині ночі українські частини 15 полку краєвої оборони, 50-го вартового й 41-го супровідного куренів УСС раптово захопили і роззброїли польські загони, оволоділи найважливішими об’єктами міста, арештували Гуйна і Пфеффера, і на ратуші вивісили жовто-блакитний прапор. Вранці місто опинилося в руках повсталих. Австрійські і угорські війська оголосили про свій нейтралітет.
Національна Рада 1 листопада 1918 р. звернулася з відозвою "До населення цілої держави". "Український народе! – проголошувалось в ній, – Голосимо тобі вість про Твоє визволення з вікової неволі. Віднині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави. З нинішним днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави. Заки будуть установлені органи державної влади в законнім порядку, українські організації по містах, повітах і селах мають обняти всі державні, краєві і громадські уряди, і від імені УНРади виконувати власть. Все здібне до оружжя населення має утворити бойові відділи. Всім горожанам Української держави без ріжниці народности і віросповідання запоручається горожанську, національну і віросповідну рівноправність. Як тільки буде забезпечене й укріплене існування Української Держави, УНРада скличе на основі загального, рівного, безпосереднього і тайного виборчого права Установчі збори, які вирішать про дальшу будучність Української Держави".
Організовано, без жертв і проливу крові, проходив перебір влади в інших містах краю. Газета "Станіславський голос" (орган повітової управи Національні Ради в Станіславі) з цього приводу писала: "В найбільшім ладі і порядку відобрала повітова УНРада власть в нашім місті. Насамперед прийшла черга на староство. Підпоручник Рад д-р Янович, радники Мирон і Кульчицький явилися в п’ятницю 1 с.м. о 16.15 вечора до старости Завістовського й сповістили його про те, що волею українського народу переходить влада в руки УНР. Староста сказав, що передасть владу без найменшого опору з огляду на права українського народу до його власної землі. Опісля перебрали урядування на почті, магістраті. В кінці прийшла черга на залізничний дворець. Місце комісара, оставлено для посла д-ра Л.Бачинського. В Рогатині інтернували місцеві селяни старосту, проголошуючи одночасно перехід влади в руки УНР. В Надвірній і Делятині зроблено кінець хабарницькому пануванню на українській землі. У Коломиї УНРада одна з перших перейняла власть. В Калуші перейшла власть в наші руки. Всі робітники прийняли дуже радо нову власть і стоять при роботі. На Гусятинщині йде роззброєння австрійського і мадярського війська. Йде добровільний збір цінностей в Національний фонд".

4. Вищі органи влади і управління ЗУНР.
Формальна передача влади від австрійського намісника відбу¬лася 1 листопада 1918 p. Того ж дня, подолавши розгубленість, поляки почали готувати повстання проти української влади. Вже на початку з'ясувалося, що українці не були до влади підготовлені. Вчинити переворот — це одна річ, а утримати владу — зовсім інша. Отже, боротьба за Львів перетворилася на справжню війну між Галичиною і Польщею.
Одразу ж після після першолистопадового зриву почалось будівництво нової держави. Законодавчу владу було передано Українській Національній Раді (парламенту). Її президентом (Президентом ЗУНР) обрано Євгена Петрушевича.

Євге́н Петруше́вич народився 3 червня 1863 р. у м. Буськ, нині Львівської області, в сім'ї греко-католицького священика. Після закінчення Академічної гімназії записався на студії правничого факультету Львівського університету. Вже в студентські роки став одним із лідерів молодіжного руху, очолював «Академічне братство». Після отримання ступеня доктора права відкрив у м.Сокаль (нині Львівської обл.) адвокатську канцелярію. Виявив себе талановитим організатором суспільно-політичного й культурно-освітнього життя у віддаленому від галицької столиці повіті. Був головою повітової «Просвіти». Закладав мережу її осередків у регіоні, заснував повітову ощадну касу, очолював боротьбу проти москвофільства, яке мало досить сильні позиції в Сокальщині. Як адвокат здобув прихильність широкого загалу населення професійним захистом від свавілля властей.
Із утворенням у 1899 р. Української національно-демократичної партії став її активним членом. Отже, не випадково на перших (після прийняття в Австро-Угорщині демократичного закону) виборах до парламенту 1907 р. його обрано послом від великої виборчої округи Сокаль-Радехів-Броди (нині міста Львівської обл.). Серед 30 українських депутатів став одним із лідерів (поряд з К. Левицьким), а згодом — головою парламентської репрезентації, виступи якого на сесіях відзначалися цілеспрямованістю і глибокою аргументацією. Критикував політику австрійського уряду в національному питанні, постійно звертав увагу парламенту на нехтування властями інтересів бідноти, наполегливо вимагав впровадження реформ, насамперед виборів до Галицького сейму, в якому існуюча більшість українців мала всього 12 послів. Унаслідок чисельної переваги поляки часто приймали закони у власних інтересах. Саме цій проблемі він присвятив першу промову в Палаті послів 1908 р..
Наступного року переніс адвокатську канцелярію до м.Сколе (нині Львівської обл.), де невдовзі став посадником міста. 1910 р. його від Стрийської виборчої округи обрано послом до Галицького сейму у Львові. Впродовж майже двох років як провідний діяч Українського сеймового клубу очолював боротьбу галицьких послів за новий виборчий закон, який, врешті-решт, було ухвалено. На виборах 1913 р. до Галицького сейму увійшли 34 українські депутати. Зайнявши провідні позиції в комісії для опрацювання нового виборчого закону, Є. Петрушевич і К. Левицький домоглися збільшення квоти українців у сеймі до 62 мандатів, що було схвалено послами сейму. Крім того, після довголітньої боротьби, нарешті, у лютому 1914 р. ухвалено постанову про заснування у Львові українського університету.
Не менш активну участь брав у діяльності австрійського парламенту. У розпал Першої світової війни (1916 р.) замінив К. Левицького на посаді голови української парламентської репрезентації, очолив боротьбу на захист інтересів українства. Вона набула особливо гострого характеру після оприлюднення 23 жовтня того року цісарського маніфесту, який надав полякам право на відновлення державності й фактично підпорядкував Польщі Галичину. З цього приводу між українськими парламентаріями, з одного боку, та австрійськими і польськими, з другого, розгорнулася справжня війна. Є. Петрушевич провів низку зустрічей з впливовими діячами Австро-Угорщини, оприлюднив кілька аргументованих заяв у виступах і пресі, відстоюючи історичну справедливість щодо Галичини — української етнічної території та її народу, що мав таке ж право на національну державність, як і інші народи імперії.
Використовуючи такі потужні аргументи, як участь українців, зокрема Легіону українських січових стрільців, у війні на боці Австро-Угорщини, антиросійське спрямування політики Загальної Української Ради, українські посли парламенту на чолі з Є. Петрушевичем і К.Левицьким домоглися деякого послаблення утисків урядових чиновників та польської адміністрації на українське населення Галичини. Українців стали більше залучати на керівні посади в місцеві та регіональні установи, більше того, І. Горбачевський став міністром здоров'я (1917—1918), а Й. Ганінчак — генеральним прокурором Австрії. Вдалося змістити відверто пропольської орієнтації цісарського намісника в Галичині генерала Діллера, якого замінив більш поміркований і прихильний до українців генерал Гуйн. Парламентську діяльність Є. Петрушевича високо оцінював К. Левицький: «Євген Петрушевич виявляв велику енергію у важнійших хвилинах наших визвольних змагань, — писав він у спогадах 1937 р. — Поміж послами належав до діячів гострійшого тону».
Під час міжнародних переговорів у м. Брест-Литовському (нині Брест, Білорусь) в лютому 1918 р. він очолив галицьку делегацію, яка, хоча й була усунута від безпосередньої участі в дискусіях, але сприяла внесенню в таємний додаток до укладеної угоди між центральними державами, УНР та більшовицькою Росією зобов'язання Австрії надати Галичині автономію до 20 липня 1918 р. Проте, польські представники таки зірвали у віденському парламенті ратифікацію Брестських угод, що певною мірою захищали Галичину від зазіхань Варшави й, по суті, були кроком до відновлення у краї української державності. У відповідь Є. Петрушевич спільно з парламентаріями Чехії та Словаччини опрацював і вніс на розгляд цісаря Карла план перебудови Австро-Угорської імперії. За його концепцією, імперію необхідно було перетворити у федерацію вільних народів з перспективою утворення національних держав у союзі з Австрією. 16 жовтня 1918 р. цісар оприлюднив маніфест, згідно з яким Австрія проголошувалася союзною державою, а її народи отримували право на державність. Усвідомлюючи, що монархія Габсбургів стоїть на межі розвалу, 10 жовтня галицький політичний провід під керівництвом Є. Петрушевича прийняв рішення скликати 18 жовтня у Львові Українську конституанту, щоб визначити долю краю. Представницьке зібрання українських послів парламенту, галицького й буковинського сеймів, єпископату, представників політичних партій, організацій і товариств (близько 500 осіб) 19 жовтня проголосило утворення на етнічних українських землях незалежної держави й обрало УНРаду на чолі з президентом Є. Петрушевичем для реалізації історичних постанов. 21 жовтня на зборах відпоручників з усього краю в Народному домі він оголосив у присутності митрополита А. Шептицького опрацьований ним статут УНРади та виклав план легального й мирного переходу влади в руки українців. З цим виїхав до Відня.
Однак мирним шляхом перебрати владу у Галичині не вдалося. У зв'язку з реальною загрозою приєднання Галичини до Польщі провід УНРади під керівництвом К. Левицького й Військовий комітет на чолі з Д. Вітовським здійснили 1 листопада 1918 р. переможне повстання у Львові й на теренах Галичини та Буковини.
Як президент УНРади Є. Петрушевич здебільшого виконував репрезентативні функції й згідно з Тимчасовим Основним Законом не мав реальних прав для реалізації власних поглядів на внутрішню й зовнішню політику держави. Його надмірний парламентаризм і конституціоналізм часом були перешкодою й піддавалися критиці під приводом, що вони не відповідали ситуації державі, охопленій кровопролитною війною. Але своєю політичною культурою, парламентським досвідом і тактом умів впливати на перебіг подій. УНРада під його проводом діяла як справжній парламент, де панувала атмосфера демократизму й свободи слова. Вона опрацювала низку необхідних законів, які регламентували суспільно-політичне й економічне життя, заклали правову базу держави й відповідали прагненням та інтересам народних мас, завдяки чому вдалося уникнути гострих соціальних конфліктів. На відміну від Наддніпрянщини й більшовицької Росії, в ЗУНР не було місця проявам анархізму, отаманщини та іншим деструктивним явищам, смертельно небезпечним для молодих держав.

9 листопада Українська Національна Рада створила уряд – Державний Секретаріат. Уряд був коаліційним за своїм партійним складом. До нього входило 8 націонал-демократів, 2 радикали і по одному представникові від соціал-демократичної і християнсько-суспільної партій: К.Левицький — прем'єр; Л.Цегельський — внутрішні справи; В.Панейко — закордонні справи; С.Голубович — судові справи; О.Барвінський — освіта та віроспо¬відання; Д.Вітовський — військові справи; С.Баран — земельні справи; А.Чернецький — праця; І.Коровець — здоров'я; І.Мирон — шляхи; С.Федак — харчові справи; Я.Литвинович — торгівля і промисли; О.Пісецький — пошта і телеграф; І.Макух — громадські роботи. Головою Державного Секретаріату було обрано К.Левицького. Менше двох місяців існував уряд К. Левицького, але його державотворча діяльність залишила глибокий слід в історії ЗУНР.

Кость Левицький народився 18 листопада 1859 р. у містечку Тисмениця (тепер районний центр Івано-Франківської області) в сім'ї священика-шляхтича. Після закінчення 1878 р. Станіславівської гімназії навчався на правничих факультетах Львівського та Віденського університетів. 1884 року склав докторат, а 1890-го відкрив адвокатську канцелярію у Львові.
К. Левицький був людиною невичерпної громадської енергії. Його обирали заступником голови «Академічного братства», він був активним членом першого товариства українських правників «Кружок правничий» (1881), співзасновником і провідним діячем товариства українських ремісників «Зоря», «Народної торгівлі» (1883), страхового товариства «Дністер» (1891), «Краєвого союзу ревізійного» (1904), «Земельного банку гіпотечного» (1910), директором «Краєвого союзу кредитового» (1898—1939), засідав в управі «Просвіти».
Водночас виявив себе в галузі науки: перекладав закони, опрацьовував українську юридичну термінологію, уклав німецько-український правничий словник, почесний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, співзасновник і довголітній редактор «Часописі правничої» та квартальника Союзу українських адвокатів «Життя і право», автор популярних юридичних праць.
Видатний політик: співзасновник і секретар «Народної Ради», член президії та президент Народного комітету Української національно-демократичної партії, депутат Палати Послів австрійського парламенту (1907—1918) та Галицького сейму (1908—1914), президент «Руського клубу» в Галицькому сеймі (1910—1914), президент українського клубу в австрійському парламенті (1910—1916). Очолюючи боротьбу українських парламентарів за український університет і реформу виборчої ординації до Галицького сейму, К. Левицький став одним із найавторитетніших українських політиків. Коли на початку I світової війни українські партії створили свій координаційний орган — Головну Українську Раду, згодом Загальну Українську Раду — їх очолив К. Левицький.

13 листопада 1918 р. Українська Національна Рада на своєму засіданні прийняла Конституцію ЗУНР. Тимчасовий Основний закон постановляв: 1) держава, проголошена Українською Національною Ра¬дою 19 жовтня 1918 p., має назву Західна Українська Народна Республіка; 2) до неї входять всі українські етнографічні території, що знаходяться під управлінням Австрії; 3) ця територія утворює самостійну ЗУНР; 4) її сувереном є увесь народ, що обирає своїх представників до Установчих зборів ЗУНР на основі загального, рівного, таємного, безпосереднього і пропорційного голосування, а Українська Націона¬льна Рада і державний Секретаріат здійснюють владу до їх скликання; 5) гербом ЗУНР є золотий лев на синьому полі.
З часом сталися зміни в струк¬турі та персональному складі Української Національної Ради. Так, 15 листопада на її засіданні було прийнято закон про доповнення її складу делегатами з повітів та великих міст краю, тобто вирішено зробити її більш представницьким органом. Новостворена держава займала біля 70 тис. км2 і зосереджувала 6 млн. населення.
4 січня 1919 p. Українська Національна Рада прийняла кілька законів, присвячених удосконаленню її власної структури. Одним з них вирішено утворити Президію у складі президента (голови) — їм був обраний Є.Петрушевич — і чотирьох його заступників. Прези¬дент скликав засідання Української Національної Ради і головував на них. На цьому засіданні Українська Національна Рада утворила ще один важливий орган — Виділ Української Національної Ради. Він складався з президента (голови Ради) і дев'яти членів та виконував функції колегіального глави держави. До компетенції Виділу відно¬силось: призначення членів уряду; оголошення амністії; затверд¬ження і публікування законів.
У березні 1919 p. Рада прийняла закон про скликання Сейму ЗУНР, а у квітні — виборчий закон. Однопалатний Сейм скликався президентом. З обранням Сейму Українська Національна Рада мала припи¬нити свою діяльність. Право голосу надавалось громадянам ЗУНР з 21 року, а право бути обраним — з 25 років. Позбавлялися виборчого права душев¬нохворі та засуджені судом за вчинення злочину. Сейм складався з 226 послів. Згідно з національним складом, населенню краю належало обрати 160 українців, 33 поляка, 27 євреїв, 6 німців, Відповідно до цього, утворювалися виборчі округи. Обраний таким чином, Сейм мав бути скликаний у червні 1919 p. Проте розвиток воєнних подій перешкодив як його скликанню, так і проведенню самих виборів.

5. Початок польсько-української війни.
Польські керівні кола не змирились з утворенням ЗУНР. Уже з перших чисел листопада на вулицях Львова розгорілися збройні сутички між українськими і польськими загонами. Польські підпільні військові організації здійснили повстання в Самборі, Перемишлі, Дрогобичі та інших містах. Однак були придушені на початку листопада 1918 р. українським військом. Активна підтримка повстання у Львові варшавським урядом спричинили початок війни між Польщею і ЗУНР. Ця війна не була справою локального значення, важливою тільки для Галичини – її вплив з усім трагізмом позначився на розвиткові всеукраїнського національно-визвольного руху, оскільки Галичина була тією частиною України, яка посідала тоді найвищий ступінь національної свідомості України. Українські провідники мали намір перетворити Галичину в твердиню для боротьби за державність. Однак цьому перешкодила польська агресія, яка в критичний час відтягнула галицькі сили на оборону краю. Більше того, залишившись сам на сам з переважаючими силами польської держави, 5 листопада 1918 р. Національна Рада змушена була направити Й. Назарука і В. Шухевича до гетьмана Скоропадського з проханням про допомогу. Гетьман погодився відпустити Січових Стрільців під командуванням полковника Є.Коновальця, які мали "самостійно" перейти в Галичину. Але Український Національний Союз, що саме готував повстання проти гетьмана, довідавшись про його плани надіслати до Галичини січових стрільців, усіма засобами впливав на них, щоб вони залишились на місці, бо це була єдина надійна військова частина, на яку могли покластися повстанці. Тож допомоги Національна Рада так і не одержала.
Тим часом бої у Львові проходили з перемінним успіхом, доки поляки не досягли чисельної переваги. Щоб уникнути оточення, командуючий українськими підрозділами полковник Г.Стефанів наказав у ніч з 22 листопада 1918 р. залишити Львів. Однак залізничний зв’язок Львова з Заходом (Відень, Варшава) не був пошкоджений, що дало можливість польським військам використати залізницю для швидкого перекидання своїх військ. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя. Поза Львовом уперті бої з польським військом розгорілися на західних кордонах ЗУНР. 4 листопада українські війська відбили Перемишль, але під тиском переважаючих сил 11 листопада були змушені його знову здати. Це дозволило польській армії тримати безпосередній зв’язок із Краковом і привозити підкріплення до Львова.

6. Українська Галицька Армія.
З виходом зі Львова Начальна Команда приступила до організації Української Галицької Армії (УГА), зародком якої стали підрозділи УСС і відділи австро-угорської армії, сформованої з українців. Регулярний характер УГА підтверджував закон Національної Ради, прийнятий 13 листопада, про загальний обов’язок військової служби громадян ЗУНР, на основі якого було віддано розпорядження про військово-територіальний поділ ЗУНР, організаційну схему УГА та мобілізацію чоловіків-українців до УГА від 18 до 35 років. В УГА було мобілізовано 126 тис. старшин і вояків, тобто 5% населення. Чисельність армії на фронті становила біля 60 тис. чоловік. Галицькій армії бракувало командних кадрів, зброї, припасів. Всіма військовими питаннями в країні відав Державний Секретаріат Військових справ, який очолював полковник Д. Вітовський (до 13.02.1918р.), потім генерал В. Курманович (до 19.06.1919р.).

7. Окупація Буковини і Закарпаття.
У той час, як Галичина напружувала всі сили в боротьбі проти агресії, докладала зусилля до будівництва держави, важливі події відбулися на Буковині і Закарпатті. 25 жовтня 1918 в Чернівцях було створено Буковинську делегацію Національної Ради, яка 3 листопада проголосила свою владу на українській частині Буковини. Населення цього краю виявило велике соборницьке розуміння і прагнення об’єднатися в єдину українську державу. Проте 27 жовтня Румунська Національна Рада заявила про неподільність Буковини і приєднання її до Румунії, а через тиждень румунська дивізія генерала Задіка перейшла буковинський кордон і зайняла 11 листопада Чернівці, а згодом всю Буковину. Перебуваючи в стані війни з Польщею, ЗУНР не мала змоги творити фронт проти Румунії, а тому Державний Секретаріат обмежився протестом, сподіваючись на справедливе вирішення буковинської проблеми на мирній конференції в Парижі. Однак Сен-Жерменська угода передала Буковину Румунії за ціну збройного виступу останньої проти Австро-Угорщини під час світової війни. Подібним чином була вирішена і доля Закарпаття, яке всупереч Всенародним Зборам Угорських Українців (21.01.1919р. висловились за приєднання до української держави) було передане на Паризькій конференції Чехо-Словаччині. Таким чином, з усіх західно-українських земель утримати українську владу на довший час зуміла лише Галичина. Під контролем уряду ЗУНР залишилось 45 тис. км2 території з 4 млн. населення.


8. Злука ЗУНР та УНР.
В силу обставин все настійливішою стала проблема об’єднання Наддніпрянщини і ЗУНР. З повалення гетьманату (14.12.1918р.) і відновлення Української Народної Республіки під владою Директорії виникли сприятливі умови для злуки українських земель. Ще 10 листопада Національна Рада на пропозицію Р. Перфецького прийняла ухвалу, яка зобов’язала Державний Секретаріат "поробити потрібні заходи для з’єднання всіх українських земель в одну державу".
21 листопада 1919 p. Українська Національна Рада уповнова¬жила Л.Цегельського та Д.Левицького поїхати до Києва для перего¬ворів про об'єднання Галичини зі Східною Україною. Проте, там уже палахкотіла громадянська війна. 14 грудня 1918 р. гетьман зрікся влади, тож так званий Передвступний (попередній) договір було підписано у Фастові з представниками повстанців (Директорією) 1 грудня 1918р.
Договір включав такі пункти: 1) ЗУНР виявила бажання об'єднатися з Великою Україною як складова частина цілого; 2) обидви уряди мають подбати про здійснення цього; 3) ЗУНР притримує свою територіальну автономію; 4) цей договір буде опубліковано за зго¬дою Директорії УНР та Державного Секретаріату ЗУНР. Згідно цього договору ЗУНР застерігала за собою право на територіальну автономію в складі УНР. Перший уряд ЗУНР саморозпустився, було створено новий під проводом С.Голубовича.
З січня 1919 р. справа злуки обох держав стала предметом обговорення першої сесії розширеної Української Національної Ради, яка в кінці грудня в зв’язку з військовими обставинами, переїхала до Станіслава. Після доповіді голови уряду С. Голубовича і виступів багатьох присутніх С. Вітик зачитав "Ухвалу Української Національної Ради з дня 3 січня 1919р. про злуку ЗУНР з УНР", яка була з великим піднесенням одноголосно прийнята. "Українська Національна Рада, – зазначалось в ній, – виконуючи право самовизначення українського народу, проголошує торжественно з’єднання з нинішнім днем ЗУНР з УНР в одну одноцільну, суверенну Народну Республіку. До часу, коли зберуться Установчі збори з’єднаної республіки, владу на території бувшої ЗУНР виконує Українська Національна Рада". Після прийняття ухвали президент ЗУНР Є. Петрушевич виголосив промову: "Ухвалений закон залишиться в нашій історії одною з найкращих дат. По лінії з’єднання не було між нами двох думок. Сьогоднішній крок піднесе наш рух й скріпить наші сили. Від сьогоднішнього дня існує тільки одна Українська Народна Республіка. Нехай вона живе!". З приводу цієї історичної ухвали Національну Раду привітали представники УНР М. Трохименко і Закарпаття С. Кльочурак. Останній наголосив на тому, "щоби галицькі українці подали помічну руку, щоби допомогли їм злучитися з Галичиною, а через неї і з Великою Україною в єдину Соборну Україну від Тиси до Кубані". В честь злуки двох українських держав Станіславська залога провела військовий парад.
Сесія обрала делегацію від Галичини, буковини і Закарпаття у складі 65 чоловік на чолі з Л. Бачинським для участі у юридичному оформленні злуки ЗУНР і УНР і святкуванні проголошен¬ня соборності. До її складу входили Д. Вітовський, С. Вітик, Н. Стефаник, Л. Цегельський, П. Шекерик, І. Сандуляк та ін. Ця делегація мала засідати в Трудовому конгресі, що був Всеукраїнським передпарламентом.
22 січня 1919 р. на Софіївському майдані в присутності десятків тисяч людей, відбулося урочисте проголошення злуки. Церемонію розпочав Л. Бачинський промовою: "Світла Директоріє! Власною нашою волею хочемо і бажаємо обновити національно-державну єдність нашого народу, що існувала за Володимира Великого та Ярослава Мудрого, а до якої стреміли наші гетьмани Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко та Іван Мазепа. Від сьогодні західна Україна лучиться з Великою Україною в одно нероздільне тіло." Прийнявши з рук Бачинського грамоту Національної Ради про ухвалу 3 січня 1919 р., Винниченко привітав західноукраїнську делегацію, після чого член Директорії Ф. Швець зачитав універсал Директорії: "В імені УНР проголошує Директорія цілому українському народові велику подію в історії нашої української землі. Дня 3 січня 1919 р. в місті Станіславові Українська Національна Рада … святочно проголосила з’єднання ЗУНР з УНР в одну суверенну Народну Республіку. Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, ЗУНР і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали сини України".
На основі акту злуки делегація Української Національної Ради в складі 65 чоловік взяла участь у революційному парламенті України – Трудовім Конгресі, скликаному на 23 січня в Києві. Трудовий Конгрес опинився у важкій ситуації. Більшовицька армія підходила до Києва. На самому Конгресі розгорілась міжпартійна боротьба по питанню політичної орієнтації. Партія українських есерів, яка мала на Конгресі найбільше делегатів, поділилася на три групи: ліву ("боротьбісти"), яка виступала за радянську владу, праву, що відстоювала демократичний соціалізм і центр (під проводом М. Грушевського), який настоював на передачі влади "трудовим рядам селянських і робітничих депутатів".
На голову Конгресу було обрано галичанина С. Вітика, а його заступником – колишнього посла австрійського парламенту, селянина Т. Старуха. Конгресу все ж таки вдалось упорядкувати найнеобхідніші справи. Він визнав Директорію верховною владою на Україні, а також утвердив злуку ЗУНР з наддніпрянською Україною. Від проголошення злуки західноукраїнські землі одержали назву – Західна область Української Народної Республіки (ЗОУНР).
Через воєнні дії на Україні не вдалося скликати Всеукраїнські Установчі Збори, які мали, на думку Національної Ради, вирішити остаточно справу державного устрою УНР та взаємовідносин її окремих частин. Крім того, були розходження між УНР і ЗУНР у внутрішній та закордонній політиці. Країни Антанти не визнавали національного самовизначення українського народу і вели справу до передачі Галичини Польщі, а Наддніпрянщину вважали за звичайну провінцію Росії. Отже, фактичної злуки не відбулось: організація влади ЗУНР не змінилася й обидві держави надсилали кожна свої окремі місії за кордон.

9. Державотворча діяльність ЗУНР.
В цих складних умовах Українська Національна Рада всю свою увагу зосередила на організації оборони краю, розбудові і зміцненні державних структур. Всього в Раді нараховувалось 150 депутатів, дві третини яких становили націонал-демократи. В Раді не було представників від національних меншостей, оскільки поляки не визнавали української держави в Галичині, а євреї і німці, хоч і симпатизували їй, проте займали нейтральну позицію. На першій сесії Національної Ради Петрушевича було вдруге обрано президентом.
На початку січня 1919 р. було обрано також новий Державний Секретаріат, до якого увійшли: С. Голубович – голова і одночасно секретар фінансів, торгівлі і промислу; Л. Цегельський – керівник секретаріату закордонних справ (потім М. Лозинський і С. Витвицький); І.Макух – внутрішні справи; А. Артимович – освіта і віросповідання; Й. Бурачинський – садівництво; І. Мартинець – земельні справи; І. Мирон – шляхи, пошта і телеграф; М. Козаневич – публічні роботи.
Місцеві органи влади.
Згідно з розпорядженням Української Національної Ради від 1 листопада 1918 р. у всіх місцевостях старі органи влади і управління належало ліквідувати. Замість них слід було утворити нові, українські. Такими органами влади мали стати міські та повітові ком'ісари з дорадчими органами при них — національними радами.
Українська Національна Рада 16 листопада 1918 p. видали "Тимчасовий закон про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки". Значне місце в ньому посідали питання організації та компетенції місцевих органів влади.
Основним представником влади у повіті був повітовий комі¬сар, якого призначав державний секретар внутрішніх справ. Він призначав у села і містечка громадських комісарів, якщо такі ще не були обрані населенням; де були обрані — затверджував кандидату¬ри. Він мав право оголосити розпущеними місцеві громадські ради і призначити до них нові вибори.
В усіх повітах шляхом виборів слід було утворити повітові національні ради (що на практиці в більшості випадків вже було зроблено раніше), а у громадах та містах — громадські і міські ради. Вибори до них проводилися на засадах загального і рівного вибор¬чого права.
До обов'язків повітових комісарів належало: 1) берегти інтере¬си української державності та протидіяти будь-яким спробам завда¬ти їй шкоду; 2) приймати присягу від службовців повітових служб і адміністрації; 3) приймати рішення з усіх питань, якщо колишні австрійські службовці відмовляються служити; 4) затверджувати розпорядження адміністративних повітових властей загального ха¬рактеру; 5) давати дозвіл на носіння зброї цивільному населенню;
6) здійснювати нагляд за діловодством усіх державних інституцій і службових осіб у повіті.
У справах громадської безпеки повітовому комісару підпоряд¬ковувалися повітові військові коменданти і коменданти жандарме¬рії. У господарських справах повітові комісари повинні були співп¬рацювати з повітовими харчовими комітетами.
Органи охорони порядку, судова система. Реорганізація армії. Після проголошення ЗУНР у багатьох повітах і населених пунктах було ліквідовано колишню австрійську жандармерію. Замість неї місцеві комісари почали на добровільних засадах формувати, так звану, народну міліцію. Але така система не могла забезпечити надійної охорони порядку в усій державі. Тому 6 листопада 1918 p. Українська Національна Рада прийняла рішення про утворення корпусу української державної жандармерії. До нього набирали добровольців, в першу чергу з числа військовослужбовців. Держав¬на жандармерія підпорядковувалась спочатку Державному секрета-рству військових справ, але з часом була відокремлена від військо¬вої влади.
Незабаром в усіх повітах було утворено станиці державної жандармерії, які очолювали жандармські повітові коменданти. Во¬ни повністю підпорядковувались повітовим комісарам, а по служ¬бовій лінії — команді державної жандармерії, а остання — відділу громадської безпеки секретарства внутрішніх справ.
Система державної жандармерії, яка склалася на практиці, отримала законодавче закріплення в спеціальному законі Українсь¬кої Національної Ради від 15 лютого 1919 p. Що стосується народ¬ної міліції, яка утворилась в багатьох населених пунктах, то вона й надалі продовжувала діяти як орган самооборони.
За основу організації судової системи було взято попередню, австрійську. Усіх суддів, які не скомпрометували себе антинарод¬ною, антиукраїнською діяльністю і які зобов'язувалися служити українському народу і українській державі та склали про це відпо¬відну присягу, власті ЗУНР залишили на своїх місцях.
Незабаром Державний Секретаріат розгорнув активну діяль¬ність щодо перебудови судової системи. В першу чергу на території ЗУНР було створено 12 судових округів і 130 судових повітів*.
В січні 1919 p. було проведено реорганізацію армії. У війську Української і Галицької армії у травні 1919 p. налічувалося понад 100 тис. чоловік.
Законодавство ЗУНР.
З найважливіших законів ЗУНР цього періоду був закон від 15 лютого 1919 р. про українську мову в держав¬них установах, але водночас він дозволяв національним меншинам користуватися своєю рідною мовою у взаємовідносинах з державни¬ми властями. 8 квітня було схвалено закон про українське громадянс¬тво, за яким особи інших національностей до 20 травня мали заяви¬ти, чи хочуть вони стати громадянами Української держави. Якщо вони цього не зробили, то вважалися чужинцями і за бажанням могли виїхати з України. Кожен, хто заявив себе громадянином України, вважався за такого на усій території ЗУНР.
Було створено окрему комісію Української Національної Ради для опрацювання земельного закону, прийнятого на сесії 14—15 квітня 1919 p. Цей закон націоналізував поміщицькі, монастирські, єпархіальні, церковні землі, а також землі установ. З них мав бути створений земельний фонд ЗУНР, який розподілявся обласними, повітовими і громадськими комісіями за встановленими державою цінами. Ліси мали перейти під оруду держави, а наділення землею мало бути вирішене майбутнім Сеймом. Самовільне захоплення землі каралося.
Національна Рада і Державний Секретаріат видали ряд важливих державних актів, зокрема 14 квітня 1919 р. було ухвалено закон про земельну реформу. На основі цього закону мали бути конфісковані всі державні, церковні, двірські і фундаційні землі, грунти, що належали членам цісарської династії, а також ті, що перевищували встановлений максимум власності. На відміну від земельної реформи УНР, Національна Рада зберігала приватну власність на землю. Розподіл землі мав початися зразу ж по закінченні війни, а до того часу земля мала бути в розпорядженні земельних комітетів. Поміркованість аграрної політики Національна Рада мотивувала міжнародними обставинами, польською пропагандою, а також торгами над справою Галичини на мирній конференції в Парижі.
Не менш важливим був закон від 15 квітня 1919 р. про вибори до однопалатного сейму ЗУНР. Право рівного, безпосереднього, таємного і пропорційного голосу мали всі громадяни держави, чоловіки і жінки, яким виповнилося 20 років. На 226 послів, 160 мали бути українці (70,8%), 33 поляки (14,6%), євреїв (11,9%) і 6 німців (2,7%). Вибори до сейму мали відбутися в червні 1919 р., однак наступ польської армії зірвав їх проведення. Про характер державотворчої діяльності уряду свідчили й інші законодавчі акти, прийняті Національною Радою, зокрема 12 квітня 1919 р. було видано закон про 8-годинний робочий день, а також про обов’язкове святкування 1 травня (як "свята трудового люду"). Згідно закону "Про вживання мови" поруч з українською державною мовою, національним меншостям надавалося право на школу з рідною мовою. Закон "Про поборювання хабарництва" передбачав кару у 20 тис. гривень, або арешт до 6 місяців.
Національна політика ЗУНР будувалась на визнанні повної рівноправності всіх національностей. Постановою Національної Ради від 19 жовтня 1918 р. євреїв було визнано окремою нацією, тобто визнано за ними всі права національних меншин. До того часу австрійські власті відрізняли євреїв лише за віросповіданням. Тією ж постановою УНРада запропонувала євреям і полякам утворити свої Національні Ради, які б увійшли до складу Української Національної Ради. Державний Секретаріат запропонував Єврейській Національній Раді створити при уряді ЗУНР окреме Міністерство єврейських справ. Для охорони інтересів євреїв було створено на підставі ухвали уряду про національну автономію "Єврейський Децернат". Все це різко контрастувало з політикою польських властей. Після захоплення Львова польські шовіністи вчинили криваві єврейські погроми, в ході яких було убито, а 433 важко поранено. Такі дії мали переломне значення в єврейських настроях. Єврейська молодь виявляла готовність боротися проти польських окупантів. С. Ляйнберг зорганізував у Тернополі Єврейський Курінь, який вписав славну сторінку у визвольну боротьбу українського народу.
Слід зазначити, що організацію і виконання влади Національній Раді приходилось здійснювати в надзвичайно важких умовах. Впродовж чотирьох років Галичину плюндрували воєнні фронти. Край був зруйнований і винищений. Цілі села були стерті з лиця землі. Мільйонні армії окупантів реквізовували і грабували беззахисне й без того убоге населення. Українці понесли найбільше людських втрат серед народів Австро-Угорщини. Всі чоловіки від 18 до 50 років були забрані на фронт, а українські полки австрійське командування кидало у найнебезпечніші місця. Після закінчення війни через Галичину рушили на захід сотні тисяч солдатів окупаційної австро-угорської армії, які поверталися з України, а на схід йшли полонені російські армії.
За свідченням газети "Станіславський голос", в листопаді 1918 р. щоденно через Станіслав переїжджало 50-60 тис. солдат і офіцерів. Не вистачало харчів, одягу, взуття, загрожували голод і пошесті. Перш за все необхідно було думати про хоча б мінімальне забезпечення фронту. Потребували помочі десятки тисяч поранених, калік і безпритульних дітей-сиріт. Уряд УНР надіслав галичанам понад 1 тис. вагонів продовольства, але його катастрофічно не вистачало. В гірських районах панували голод і тиф.

11. Зовнішня політика ЗУНР.
Українське питання на Паризькій мирній конференції.
Західноукраїнська Наро¬дна Республіка не поспішала остаточно об'єднатися з Наддніпрян-ською Україною, і на те були поважні причини. У січні 1919 p. обидві республіки послали спільну делегацію на мирну конферен¬цію до Парижа, де обстановка у чотирьох частинах України розгля-далася окремо. Найкращим було становище Галичини, бо з розпа¬дом Австрії всі народи, що входили до її складу, дістали право на розбудову власного життя у власній державі. На практиці сталося інакше. Уряд ЗУНР негайно, в листопаді 1918 повідомив президента Вільсона про своє оформлення і просив захисту проти намагань Польщі анексувати Галичину. Польський комітет народовий, представник Польщі на мирній конференції, вжили заходів, щоб донести світові, що українські війська перебу¬вають під командою німецьких старшин і що створення України в інтересах Німеччини та Австрії.
Наприкінці лютого 1919 p. мирна конференція направила місію до уряду ЗУНР для переговорів з приводу перемир'я з Польщею. Члени місії виявили повне нерозуміння взаємовідносин Галичини і Польщі, і, поставивши вимогу негайно припинити воєнні дії, запро-понували демаркаційну лінію між Галичиною та Польщею. Третина Східної Галичини зі Львовом та Дрогобицьким районом (нафта) залишалася за Польщею. Уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, і війна з Польщею продовжувалася. Внаслідок скарг уряду ЗУНР до мирної конференції 4 квітня 1919 p. було вислано іншу комісію під головуванням генерала Боти. Новий міжнародний проект українсь¬ко-польської угоди був більш сприятливий. За Галичиною залишався Дрогобицький повіт. Уряд ЗУНР прийняв цей проект.

11. Становище на фронті. Окупація Галичини.
Значні зміни відбулися на фронті. Галицька армія, ведучи безперервні завзяті бої, виявила велику відвагу і стійкість. Успіхові українського війська в ході наступу під Вовчухами в лютому 1919 р. перешкодила місія Антанти, очолювана генералом Бертелемі, яка в дуже скрутній ситуації для Польщі оголосила перемир’я. Чисельна перевага польського війська ще більше зросла, коли в квітні 1919 р. з Франції до Польщі було перекинуто 100-тисячні армію генерала Ю. Галлера. Всупеч зобов’язанням польського уряду про те, що армія буде використана тільки проти більшовиків, її було кинуто на український фронт.
Великий польський наступ проти Галицької армії почався 14 травня. Багаторазова перевага польської армії створила безвихідну ситуацію на Прикарпатті, Тернопільщині, Львівщині. Частини Гірської бригади, втративши зв’язок з головними силами, були змушені перейти на Карпатську Україну, де були інтерновані. Становище ЗУНР стало катастрофічним, коли 24 травня румунське військо ударило по тилах УГА і зайняло все Покуття.
В галицькій армії настала втома і незадоволення проводом. На початку червня, щоб запобігти падінню дисципліни, Національна Рада і Державний Секретаріат 9 червня 1919 р. надали Є. Петрушевичу повноваження диктатора, тобто "право виконувати всю військову і цивільну владу". Для виконання державної влади він створив Раду уповноважених (С.Голубович, С.Витвицький, В.Курманович, І.Мирон). Диктатура сприяла заспокоєн¬ню у війську й припинила анархію. Внаслідок цього галицька армія мала успіхи, але вони були нетривкі.
Командуючим УГА призначено генерала О. Грекова. Одночасно Галицька Армія зробила відчайдушну спробу перейти в наступ. В ході тритижневої так званої Чортківської офензиви невелика чисельно Галицька Армія примусила відступити польські війська по всій лінії фронту. Проте успіх УГА був тимчасовим. 28 червня 1919 р. польська армія під проводом Й. Пілсудського відновила наступ. Через повний брак воєнного спорядження УГА була змушена відступити. 16-17 липня 1919 р. уряд ЗУНР і 50-тисячна Галицька Армія перейшли Збруч, щоб об’єднатися з військами УНР. Польща загарбала всю Галичину. Так закінчився короткий і глибоко трагічний період історії ЗУНР, яка дала багато прикладів національної солідарності та розуміння державних інтересів.

Використана література:
1. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття — С. 159—160.
2. Історія України (під ред. В.А. Смолія), К, – Видавництво дім "Альтернатива", 1997.
3. Історія Українського війська. Видання Івана Тиктора, Л, – 1936.
4. Крип’якевич І., Дальницький М. Історія України, Л, – 1991.
5. Слюсаренко А. Г., Томенко М.В Історія української конституції, К, 1993. -С. 125.
6. Тищик Б., Вівчаренко О. Західноукраїнська Народна Республіка. 1918—1923 pp. Коломия, 1993. — С. 19.
7. Українські січові Стрільці (1914-1920 рр.), Л, – "Слово", 1991. (Накладом ювілейного комітету. Львів – 1935. Альбом).

1 коментар: