27 лист. 2011

Західноукраїнські землі у 20—30-ті роки. Українські землі під владою Польщі.

Західноукраїнські землі у 20—30-ті роки. Українські землі під владою Польщі.
Після Першої світової війни, з розпадом могутніх імперій українські землі — Західна Україна, Північна Буковина, Закарпаття і Бессарабія — відійшли до Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. З 1919 р. Польщею було окуповано 125,7 тис. кв. км земель Східної Галичини та Західної Волині, що становило третину усієї території тодішньої Польщі. На цій території в 1931 р. проживало 8,9 млн осіб — 5,6 млн українців, 2,2 млн поляків. Ці землі стали для Польщі новими джерелами сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту. Водночас вони спричинили появу і загострення зовнішніх і внутрішніх проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію в польській державі. Впродовж 20— 30-х років польська політика в українському питанні мала свої особливості. В 1919—1923 pp. Польща ще не цілком закріпилася в Західній Україні. З погляду міжнародного права і держав Антанти її влада тут вважалася спірною і невизначеною. 28 червня 1919 р. на Паризькій мирній конференції Польща зобов'язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні у початкових школах. Прийнятий 26 вересня 1922 р. закон надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. Але ці гарантії так і залишилися на папері. Водночас вони відіграли певну роль в остаточному вирішенні долі західноукраїнських земель Радою послів Англії, Франції, Італії і Японії 14 березня 1923 р. у Парижі, яка визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. У 1923—1926 pp. в Польщі при владі перебував уряд народної демократії, який в українському питанні відстоював «інкорпораційну» програму. Суть її полягала в окупації західних земель України, Білорусії та Литви. Уряд мав на меті домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а згодом шляхом примусової полонізації народів створити однонаціональну польську державу. Економічна політика Польщі в українських землях переслідувала мету гальмування розвитку і перетворення їх на аграрно-сировинний придаток до корінних польських земель. Внаслідок такої політики економіка Західної України була доведена до катастрофічного стану. Так, на чотири воєводства — Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське — припадало 25% території і 28% населення Польщі, але тільки 16,6% промислових підприємств і 9,8% робітників. Штучне стримування промислового розвитку створювало труднощі в аграрному секторі. Надлишок робочої сили і малоземелля посилювали аграрне перенаселення. У 1921 р. питома вага малоземельних селянських господарств (до 5 га) становила в Західній Україні 81,1 %, а в центральній Польщі — 53,7%. Таке становище посилювалося так званим осадництвом, коли кращі землі, вилучені у поміщиків, віддавалися полякам, переважно відставним військовим. Осадники мали сприяти ополяченню українців і в разі потреби виконувати каральні функції.
Впродовж 1919—1929 pp. 77 тис. осадників отримали тут понад 600 тис. га землі.
Польська влада намагалася знищити самі поняття « Україна», «українець». Населення іменувалось «русини», а вся територія називалася «Східна Малополыца». Керівники Польщі заявляли, що ніякого українського, народу немає, що це вигадка комуністів. Активній полонізації Західної України сприяв закон від 31 липня 1924 р., що оголосив державною мовою на території Польщі польську. Передусім почали ліквідацію українських шкіл. Якщо в 1911/ 1912 навчальному році тут було 2 418 українських шкіл, то в 1926/1927 р. — лише 845. Після приходу до влади Пілсудського у травні 1926 р. Польща стала на шлях відновлення держави «від моря до моря». Суть нової влади полягала у державній асиміляції національних меншин і у відмові від національної асиміляції, особливо мовної, шляхом примусу. Для її здійснення у 1926 р. було створено спеціальний відділ національностей, а в березні 1934 р. почали діяти Національний комітет і Бюро національної політики. В 1928—1930 рр. було зроблено поступки українській буржуазії у формі фінансової підтримки кооперативних об'єднань. У відповідь найчисельніша українська партія УНДО (Українське Народно-демократичне Об'єднання) у жовтні 1935 р. взяла курс на нормалізацію польсько-українських відносин. В свою чергу, уряд пішов на деякі поступки. Лідер УНДО В. Мудрий був обраний одним із п'яти віце-маршалів сейму.
Проте політика поступок українській буржуазії була нетривкою. Напередодні Другої світової війни, побоюючись позиції в українському питанні Німеччини, польський уряд різко змінює акценти у своїй національній політиці, повертається до доктрини однонаціональної Польщі. Це зумовило певну опозиційність українців, що виражалася як легально, так і нелегально. Польська політична система ґрунтувалася на конституційних засадах. Це давало змогу національним меншинам попри дискримінацію відстоювати свої права в інститутах держави. В 1925 р. українці мали 12 політичних партій. Найбільш впливовим було УНДО — ліберальна партія, яка утворилоася в 1925 р. її лідери — Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький — відстоювали конституційну демократію та незалежність України. Іншою впливовою партією була КПЗУ, утворена ще в 1919 р. Лідери партії — Й. Крілик, Р. Кузьма. Програма ставила завдання боротьби проти соціальних і національних утисків, за об'єднання Західної України з Радянською Україною. Українські партії намагалися ставати помітним чинником політичного життя. Якщо в 1927 р. представництво у польському парламенті становило 25 послів і 6 сенаторів-українців, то вже в 1930 р. — відповідно 50 і 14.
В економіці протидія офіційній лінії на гальмування розвитку українських земель здійснювалася через кооперативний рух. Так, якщо в 1921 р. в Галичині діяло 580 кооперативів, то в 1939 р. їх було до 4000. Коли антиукраїнський тиск польської влади ставав нестерпним, відповідна реакція українців виходила за межі легальних форм боротьби. Якщо у 1922 р. в Західній Україні відбулося лише 59 страйків, то в 1934—1939 pp. — 1 118. З весни 1930 р. посилилися виступи селян. Тільки на території Волинського, Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств відбулося понад 3000 антидержавних політичних виступів, в тому числі 160 збройних. Відповіддю уряду була кампанія пацифікації — умиротворення за допомогою поліції та війська. Під час екзекуцій селян змушували вигукувати: «Хай живе маршал Пілсудський» або співати «Єще Польска не згінєла». Жорстоким репресіям було піддано 800 сіл, 1 739 осіб було заарештовано. Послідовна асиміляторська політика польських властей за фактичної відсутності єдності українських політичних сил зумовила застосування більш радикальних форм боротьби. У Відні в січні 1929 р. було створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Лідером партії став Є.Коновалець.
Коновалець Євген (1891—1938) — військовий І політичний діяч. Навчався у Львівському університеті, активно працював в «Академічній громаді», Студентському союзі, був секретарем львівської філії «Просвіти». Представляв студентську молодь у ЦК Української національно-демократичної партії. У1910 р. був під судом за участь у боротьбі за створення українського університету у Львові. Під час Першої світової війни — в австро-угорській армії, наприкінці квітня 1915 р. потрапив у російський полон. У 1917 р. таємно прибув з Царицина до Києва. Співорганізатор Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, з січня 1918 р. — беззмінний командир формації Січових стрільців. Під час антигеть-манського повстання 20 листопада 1918 р. — начальник Осадного корпусу, що наступав на Київ. В армії УНР — командир дивізії, корпусу, армійської групи; полковник армії УНР. Після саморозпуску Січових стрільців Є грудня 1919 р. перебував у польському таборі для інтернованих у Луцьку. З 1922 р. — в еміграції. Ініціатор створення УВО (1921) та ОУН (1929), перший голова її Проводу. Вбитий у Роттердамі агентом НКВС. Автор праці «Причини до історії української революції».
Головним ідеологом ОУН був Д. Донцов. Напередодні Другої світової війни ОУН нараховувала 20 тис. осіб. Вдаючись до тактики саботажу та терору до польської влади, ОУН намагалася стимулювати в українському суспільстві стан постійного революційного піднесення і підтримки та розвитку руху протесту проти влади.

Українські землі під владою Румунії.
На території Румунії у 1920 р. проживало майже 790 тис. українців, що становило 4,7% усього населення країни. Основними місцями їх зосередження були Північна Буковина, Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти Бесса-рабії. Неприхована колоніальна політика призвела до деградації народного господарства українських земель. На Буковині за 1922—1929 рр. було закрито 85 промислових підприємств і майстерень. Загалом кількість підприємств на Буковині до 1935 р. скоротилася наполовину, а в Акермансь-кому та Ізмаїльському повітах — більш ніж на чверть.
Не кращою була ситуація у сільському господарстві. Розміри селянських наділів в українських повітах Бесса-рабії зменшилися майже в три рази. Внаслідок аграрної реформи було встановлено орендну плату за один гектар землі 1 160 лей, але незабаром плата зросла до 2000 лей. В результаті, наприклад, в Акерманському повіті, з 26 567 наділених землею селян понад 48% змушені були від наділів відмовитися. В 1932 р. українські селяни опинилися під загрозою голоду. В 1918—1928 pp. румунська влада запровадила воєнний стан у всій провінції. Українські землі активно роздавалися румунським офіцерам. Тривала прискорена румунізація краю. Було закрито всі українські школи, переслідувалася українська церква. До 1927 р. Буковина втратила залишки автономії, якою володіла за влади Австрії. В 1928—1937 pp. настав період лібералізації, він охоплював 1926—1933 pp., коли було дещо послаблено антиукраїнські дії. Однак уже в лютому 1933 р. на окупованих землях було запроваджено надзвичайний стан, а впродовж 1933—1935 pp. парламент Румунії прийняв кілька реакційних законів, в тому числі про реорганізацію і зміцнення поліції та сигуранци (таємної поліції). Із середини 30-х років у Румунії почали набирати сили фашистські партії та організації («Залізна гвардія», що діяла з 1935 р. під гаслом «Все для Батьківщини! », Націонал-християнська партія та ін.) В лютому 1938 р. було встановлено особисту диктатуру Каро л я II. Розвиток політичного руху опору румунській владі давав про себе знати в усіх підвладних Румунії землях. Однак найбільш активно він виявив себе на території Буковини. Саме тут діяли три основні політичні угруповання:
1) Комуністична партія Буковини. Заснована в 1918 p., з 1926 р. — складова частина Комуністичної партії Румунії. Лідери партії — О. Канюк, В.Гаврилюк, Ф.Стасюк та ін. Боролась за возз'єднання з Радянською Україною;
2) Українська національна партія. Утворена в 1927 p., лідер В. Залозецький. Виступала за співробітництво і компроміс з владою. За час діяльності, до 1938 р. партії вдалося здобути декілька місць у парламенті Румунії;
3) Революційний націоналістичний табір. Сформувався в середині 30-х років охоплював молодь і студентство —спорттовариство «Мазепа», студентське товариство «Заліз
няк Р . Користувався і підтримкою селянства. Лідери —О. Зибачинський, І. Григорович, Д.Квітковський.

Закарпаття під владою Чехо-Словаччини.
Після падіння Австро-Угорської імперії гостро постало питання про долю Закарпаття. У червні 1918 р. на базі емігрантських організацій вихідців із Закарпаття було створено Американську Народну Раду карпатських русинів, яку очолив Г.Жаткович. Рада обґрунтувала три варіанти вирішення карпатського питання:
1) надання повної незалежності Закарпаттю;
2) об'єднання з галицькими і буковинськими українцями;
3) одержання автономії.
За порадою президента СІЛА В.Вільсона 23 жовтня 1918 р. карпатські русини приєдналися до емігрантської організації «Середньоєвропейська демократична унія», яка представляла 10 млн емігрантів з Австро-Угорщини. За русинами було визнано право на самовизначення. Голова унії Т. Масарик обіцяв їм автономію та вигідні кордони. Згодом на засіданні Ради 12 листопада 1918 р. в Скрентоні (СІЛА) і було вирішено приєднати Закарпаття до Чехо-Словаччини. Таке рішення в подальшому було закріплене Тріа-нонським мирним договором, згідно з яким Закарпаття приєднувалося до Чехо-Словаччини під назвою «Підкарпатська Русь». За цим договором вона мала отримати найширшу автономію. Значною мірою ці рішення так і не були реалізовані. Територія Підкарпатської Русі становила 5% усієї території Чехо-Словаччини, на якій проживало 9% населення і було розміщено лише 0,07% виробничих потужностей, що у 136 разів менше, ніж у Чехії та Моравії. Край був сировинним придатком економічно розвинутих чеських земель. Питома вага промисловості в економіці становила трохи більше 2%. Стан сільського господарства був кризовим. Майже 90% селянських господарств краю перебували у борговій кабалі банків та лихварів. Таке становище неодноразово викликало протести з боку закарпатців. За неповні два десятиліття чеська влада змушена була 91 раз збройною силою втихомирювати робітників і селян. Водночас позиція уряду Чехо-Словаччини до українців краю була більш поміркованою і виваженою, ніж у Польщі та Румунії. У 30-х роках тут діяло до ЗО політичних партій, які репрезентували широкий спектр поглядів на суспільний розвиток. У Закарпатті постійно зростала кількість початкових шкіл. Так, з 525 шкіл у 1914 р. вона збільшилася до 851 в 1938 p., кількість гімназій — із 3 до 11. Було дозволено вибирати мову викладання. Тут вільно діяли різні українські суспільні організації: «Просвіта», Асоціація українських вчителів, «Пласт» та ін. Проте і в Закарпатті проводилася чехізація, зокрема за 20 років тут було відкрито 213 чеських шкіл, 191 чеський філіал при українських та угорських школах. Але вона була порівняно м'якою і без утисків українців.
Українське питання в європейській політиці напередодні Другої світової війни
Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система, не витримуючи натиску Німеччини, почала розвалюватися. За цих умов українське питання поступово стало важливим чинником у міжнародній політиці. Роз'єднаність українських земель, їх перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціальний устрій, дестабілізовували політичне життя Європи. Тоді українське питання у вузькому розумінні означало визначення ролі українського фактора у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, а в широкому розумінні охоплювало умови і механізм возз'єднання українських земель і створення власної суверенної держави.
Напередодні війни чітко визначилися три групи країн, які були зацікавлені у вирішенні українського питання:
1) СРСР, Польща, Румунія, Чехо-Словаччина намагалися втримати вже підвладні їм землі й за можливості приєднати нові;
2) Англія, Франція і СІЛА — творці Версальсько-Вашингтонської системи — намагалися у цей спосіб задовольнити свої геополітичні інтереси;
3) Німеччина, яка боролася за життєвий простір і претендувала на українські землі, та Угорщина, що була незадоволена умовами Тріанонського миру 1920 р. і активно домагалася повернення Закарпаття.
Драматизм полягав у тому, що розшматовані українські землі не давали змоги укоаїнцям самостійно вирішити свої проблеми.
Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Вже в березні—травні 1933 р. рейхсляйтер Розенберг здійснив напівофіційні візити до Лондона і Локарно (Італія), де під час таємних нарад обґрунтовував план поділу Росії (СРСР) шляхом відриву від неї України. У 1935 р. Гітлер на з'їзді нацистів у Нюрнберзі заявив, що якби завоювати Україну, то кожна німецька господиня відчула б, що її життя стало легшим.
Гітлерівське керівництво робило все, щоб дати зрозуміти Англії та Франції, що не збирається нападати на них. У свою чергу, Англія і Франція намагалися відвести від себе загрозу агресії та націлити її на Схід. Виходячи з цього, уряди цих країн і пішли на Мюнхенську змову 29—ЗО вересня 1938 р. Вона поклала початок руйнування Чехо-Словацької держави. Проблема Закарпатської України, як зазначав тоді співробітник американського посольства у Варшаві, була однією із центральних. Окрім Німеччини, зацікавленість у Закарпатській Україні виявляли Польща і Угорщина, яка мала плани приєднати до себе Закарпаття і Словаччину. Маючи власні інтереси у цьому регіоні, проти планів угорців виступили Румунія та Югославія.
Намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки після мюнхенської змови, чехо-словацький уряд за мовчазної згоди Німеччини 10 жовтня 1938 р. оголосив утворення Чехо-Словацької федерації з трьох народів — чехів, словаків та українців. 2 жовтня уряд Праги визнав автономний уряд Карпатської України. Прем'єр-міністром став А. Бродій. Такий перебіг подій вимагав зміцнення позицій Німеччини на Закарпатті. Німеччина домоглася, щоб Карпатська Україна віддала Угорщині 1853 кв. км своєї території з населенням 180 тис. осіб, містами Ужгород і Мукачів. У жовтні 1938 р. за рекомендацією Берліна уряд Чехо-Сло-ваччини усунув із посади прем'єра А. Бродія, який виступав за приєднання Закарпаття до Угорщини. Новим прем'єром став А. Волошин, прихильник німецької орієнтації. Активізувалися дипломатичні відносини. У Хусті, столиці Закарпаття, було засновано Німецьке консульство. Укладено угоду про поставки до Німеччини дерева, молочних продуктів, шкіри, хутра, вовни та вина. Про важливість українського питання свідчить і те, що в Хусті було відкрито японське консульство.
12 лютого 1939 р. відбулися вибори до Сейму Карпатської України. У них взяли участь 92,5% населення з правом голосу, з них 92,4% проголосували за Українське національне об'єднання (УНО), яке очолював А. Волошин. Однак, незважаючи на державні атрибути, навіть створення армії, це було нетривке утворення, яке спиралося не на власну силу, а на хиткий баланс політичних сил у Європі. Зміна на рубежі 1938—1939 pp. акцентів у зовнішній політиці Німеччини призвела до падіння влади у Хусті.
Враховуючи досвід Першої світової війни, Німеччина відмовляється від планів війни на два фронти. Вона робить ставку на встановлення нового порядку у відносинах на Заході. Питання про здійснення планів на Сході, в тому числі стосовно України, відсувалося на майбутнє.
6 березня 1939 р. німецькі війська окупували Богемію і Моравію. Гітлер дав дозвіл на окупацію Угорщиною Карпатської України. Чехо-Словацька федерація була ліквідована. У ніч з 14 на 15 березня 1939 р. угорська армія розпочала воєнні дії в районі Мукачево. У цих умовах А.Волошин проголошує самостійність Карпатської України, а 15 березня 1939 р. сейм офіційно проголосив її незалежність. 10— 12-тисячне військо 5 днів чинило опір угорцям, після чого Закарпаття було окуповане. Ще три тижні тривала партизанська війна. Березневі події 1939 р. викликали збентеження у правлячих колах західних держав. Загарбання Чехо-Словаччини і відмова від створення «Великої України» поховали їх плани на близьку війну Німеччини і СРСР. Сталінське керівництво, засудивши для годиться дії Німеччини, було задоволене, що Карпатська Україна не стала трампліном Гітлеру для стрибка на УРСР (СРСР).
Окрилений успіхами, Гітлер 3 квітня 1939 р. віддав наказ вермахту готуватися до нападу на Польщу. Він чудово розумів, що СРСР, маючи власні інтереси у Західній Україні, ні в якому разі не допустить, щоб цей вигідний стратегічний плацдарм був зайнятий німецькими військами. Розглядаючи війну з Польщею як прелюдію до агресії проти Франції та Англії, Гітлер вирішив, що настав час до альянсу із СРСР. Спочатку напередодні остаточної ліквідації Чехо-Словаччини та окупації Угорщиною Закарпаття німецька преса припинила публікацію антирадянських статей. Гебельс категорично заборонив друкувати матеріали про українське питання і вміщувати карти України. В Москві це помітили. На XVIII з'їзді ВКП(б) 10 березня 1939 р. Сталін підкреслив, що галаслива кампанія на Заході навколо * українського питання» має на меті настроїти СРСР проти Німеччини, отруїти атмосферу і спровокувати конфлікт із Німеччиною без видимих на те причин. Після угорської окупації Закарпаття — знову дружній жест, На початку травня 1939 р. В. Молотов змінює на посаді наркома закордонних справ антифашистськи настроєного М, Литвинова. Згодом після кількох взаємних зондувальних спроб налагодження відносин розпочалися переговори з міністром закордонних справ Німеччини Ріббентропом. 22 серпня 1939 р. радянське керівництво висунуло вимоги про визнання інтересів СРСР в Балтиці, у Південно-Східній Європі, а також про відмову Гітлера від планів типу «Велика Україна». Німецька сторона задовольнила ці вимоги. 23 серпня 1939 р. Молотов і Ріббентроп підписали пакт про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Водночас було підписано і таємний протокол, який містив положення стосовно українських земель: «У разі територіально-політичного перерозподілу областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну». Пакт Молотова-Ріббентропа, а також таємний протокол до нього явно демонстрували акт безпрецедентного поділу Європи на «сфери інтересів» двох тоталітарних режимів — СРСР і фашистської Німеччини. З боку московського керівництва саме територіальний виграні, розподіл сфер впливу, поширення сталінської диктатури на нові території і було основною метою радянсько-німецького пакту. Згідно з таємним протоколом західноукраїнські та західнобілоруські землі опинялися під контролем СРСР. Інша територія Польщі опинялася у сфері інтересів Німеччини. Слід зазначити, що деякі історики вважають секретний протокол новим поділом Польщі. Таємний протокол означав згоду керівництва фашистської Німеччини на приєднання до СРСР (а не до України) споконвічних українських земель, а сталінське керівництво не заперечувало проти загарбання Німеччиною території Польщі.
Таємна угода між Німеччиною і СРСР віддзеркалювала імперську, агресивну суть обох держав (Німеччини і СРСР), цинічне ігнорування їх керівниками загальноприйнятих у цивілізованому світі принципів міжнародних відносин. З боку московського керівництва це було порушенням в односторонньому порядку умов Ризького мирного договору (18 березня 1921 р.) між представниками радянської Росії і радянської України, з одного боку, та Польщі — з іншого (згідно з договором, який набрав чинності 30 квітня 1921 р., за Польщею залишилися Західна Україна і Західна Білорусія).
Отже, 20—30-ті роки в історії України — це часи певних позитивних зрушень: спочатку відносно самостійна зовнішня політика, а потім, хоч й ілюзорна, але державність, неп, розвиток кооперативного руху, українізація, ліквідація неписьменності. Водночас то були роки сталінських репресій, двох голодоморів, насильного об'єднання селян у колгоспи, знищення селянської ініціативи.
Драматичними були події в українських землях, які входили до складу Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. Саме ці території стали розмінною картою у великій політиці наприкінці 30-х років, що завершилася початком Другої світової війни.

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ДЛЯ ВИКОНАННЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ студентами І курсу з дисципліни «Історія України»

Розділ 4.
КУЛЬТУРА І ДУХОВНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ В 1917—1921 рр.

Питання для самостійного вивчення:
1. Нові тенденції та чинники розвитку культури в 1917—1921 рр.
2. Культурні здобутки українських урядів в освітній політиці.
3. Культурно-освітня діяльність громадських організацій.
4. Подвижництво творців та діячів культури, їх внесок у вітчизняну й світову культуру.
5. Діяльність більшовиків у сфері культури.
6. Релігійне життя.

Студент повинен вміти, знати:
• показати на карті основні місця і території, пов’язані з розвитком освіти, науки та мистецтва;
• визначити і характеризувати основні чинники, явища, процеси та пам’ятки культури цього періоду;
• порівняти ідеї та цінності, характерні для тогочасної культури й духовного життя, із сучасними державотворчими ідеями та культурними цінностями українців;
• оцінити внесок українських діячів у вітчизняну та світову культуру;
• характеризувати культурні процеси та оцінює підсумки культурницької діяльності більшовиків.

Питання для самоперевірки:
1.Чому культурний процес у 1917-1921 р. мав трагічні відтінки?
2. Які режими проводили українізацію освіти і в чому вона полягала?
3. Яку мету, перш за все, ставили більшовицькі навчальні програми?
4. Якою була доля Всеукраїнської вчительської спілки і національних культурно-освітніх організацій ( «Просвіти») за більшовицької влади?
5. Які тенденції спостерігались у розвиткові радянської початкової та середньої освіти?
6. Політика уряду гетьмана П.Скоропадського в галузі культури.

Тематика рефератів і дискусій:
1. Українізація освіти за доби Центральної Ради.
2. Гетьман П.Скоропадський як український меценат.
3. Початок радянської школи в Україні.
4. Наступ більшовиків на релігію і церкву в Україні
5. Створення УАПЦ.
6. Митрополит Липківський.
7. Г.Юра на чолі драматичного театру ім. І. Франка.
8. Майстри живопису і графіки М. Бойчук (перший ректор академії), В. та Ф. Кричевські, О. Мурашко.
9. Г. Нарбут – автор проектів грошових знаків Центральної Ради і гетьманського уряду, державного герба і печатки, поштових марок, військової форми.
10. Поети П. Тичина, В. Сосюра, В. Чумак – початки творчості.
11. Доля О.Олеся.
12. Лесь Курбас і відомі виконавці О. Мар’яненко, Г. Борисоглібська.
13. Композитори М. Леонтович, Б. Лятошинський, Г. Верьовка.

Рекомендована література: Л.20. С.229…234.
http://galahistoru.blogspot.com/2011/11/1917-1920.html


Розділ 6. ЗАКРІПЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ
(1929—1938)
13.1 Перехід до форсованої індустріалізації.

Питання для самостійного вивчення:
1. Перехід до форсованої індустріалізації.
2. Директивне господарювання.
3. Ударницька праця. Рух багатоверстатників. Соціалістичне змагання.
4. Життя і побут верств і груп населення.

Студент повинен вміти, знати:
• визначати хронологічні межі періоду в Україні та співвідносити їх із подіями і процесами в країнах Європи та світу, визначати хронологічну послідовність головних подій цього періоду;
• показувати на основні індустріальні об’єкти;
• описувати та порівнювати зрушення у повсякденному житті різних верств українського населення;
• аналізувати, узагальнювати факти і щодо причин та наслідків процесу закріплення радянської влади, обґрунтовувати власну позицію з цього питання, викладати її у формі усної відповіді та історичного есе.

Питання для самоперевірки:
1. Поясніть термін «форсована індустріалізація».
2. Яку мету мав Сталін при її проведенні.
3. Назвіть ознаки, які характеризують індустріалізацію з негативного боку.
4. Які підприємства були споруджені на території України протягом перших п‘ятирічок.
5. Що вам відомо про подвиг О.Стаханова.
6. Як змінився соціальний склад населення в роки індустріалізації?
7. Як змінилось розселення населення в цей період?
8. Чи існувало майнове розшарування населення в цей період.
9. Охарактеризуйте умови життя та праці більшості громадян України та порівняйте їх з умовами життя і праці номенклатурної верхівки.

Тематика рефератів і дискусій:
1. Перехід до форсованої індустріалізації.
2. Розкол на «правих» і «лівих» у верхівці партії.
3. Ідеологія та доля Л.Троцького.
4. О.Стаханов та його послідовники.

Рекомендована література: Л.2. С.302, Л.13. С.263…264, Л.20. С.282…285, Л.22.С.53…55.


Розділ 6. ЗАКРІПЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ
(1929—1938)
6.2 Хлібозаготівельні кризи 1927—1929 рр.
Перехід до суцільної колективізації.

Питання для самостійного вивчення:
1. Хлібозаготівельні кризи 1927—1929 рр.
2. Перехід до суцільної колективізації.
3. Розкуркулення. Доля приватних сільських господарів та їхніх господарств.
4. Зміни у житті, побуті й психології селян.

Студент повинен вміти, знати:
• визначати хронологічні межі періоду в Україні та співвідносити їх із подіями і процесами в країнах Європи та світу, визначати хронологічну послідовність головних подій цього періоду;
• показувати на карті місця, пов’язані з подіями період у суцільної колективізації та голодомору, основні індустріальні об’єкти;
• визначати сутність політики колективізації, розкуркулювання;
• аналізувати, узагальнювати факти і щодо причин та наслідків процесу закріплення радянської влади, обґрунтовувати власну позицію з цього питання, викладати її у формі усної відповіді та історичного есе.

Питання для самоперевірки:
1. Яке рішення прийняв Сталін для вирішення хлібозаготівельної кризи?
2. Якими були причини хлібозаготівельної кризи?
3. Які завдання поставив перед Україною Сталін?
4. Які комуністи стали провідниками сталінської ідеї в Україні?
5. З якою метою партія організувала суцільну колективізацію в Україні?
6. Чому влада вирішила знищити приватного власника на селі?
7. На які категорії поділяли т.зв. «куркулів» сталінські поплічники, яка доля загрожувала кожній з цих категорій?
8. Як змінився соціальний склад населення на селі в роки колективізації.
9. Хто такі селяни-двадцятип‘ятитисячники?
10. В чому проявилась головна трагедія колективізації для українського села?

Тематика рефератів і дискусій:
1. Хлібозаготівельні кризи 20-х рр.: порівняльна характеристика шляхів виходу з кризи.
2. Доля провідних членів партії: Рикова, Бухаріна, Томського.
3. Колективізація в Україні: як це було.
4. Кат українського народу П.Постишев і його злочин.
5. Доля розкуркулених українців.
6. Куркулі у Сибірі.

Рекомендована література: Л.2. С.303, Л.13. С.264…269, Л.20. С.286…293, Л. 22. С.56…58


Розділ 8. УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
(1939—1945 рр.).
ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА (1941—1945 рр.)
Наш край у 1939 – 1945 рр.

Питання для самостійного вивчення:
1. Пакт Молотова – Рібентропа та його наслідки для Тернопільського повіту.
2. Вхід радянських військ на територію області. Радянізація краю.
3. Нацистський окупаційний режим у Тернополі та повіті.
4. Рух опору ОУН-УПА на Тернопільщині.
5. Тернопільщина в період переходу фронтів у 1944 р.
6. Визволення Тернополя від нацистських загарбників.
7. Наслідки війни.

Студент повинен вміти, знати:
• визначати хронологічну послідовність подій Другої світової на Тернопільщині.
• спираючись на карту та інші джерела інформації, характе¬ризувати геополітичні плани СРСР та Німеччини щодо України, показує на карті області території, де відбувались воєнні події і розгортався рух опору.
На основі різних джерел інформації:
• порівняти ставлення до війни різних верств населення та полі¬тичних сил в українських землях;
• описати героїчні події Великої Вітчизняної війни на Тернопільщині;
• описати повсякденне життя та визначити зміни, пов'язані з війною;
• характеризувати та порівнювати діяльність національного та партизан¬ського антинацистських рухів, давати їм власну оцінку;
• оцінювати роль ОУН і УПА за часів війни;
• складає характеристики та політичні портрети видатних героїв війни – уродженців краю;
• оцінити масштаб втрат, нанесених війною краю;
• розповісти про ціну перемоги над нацистами у м.Тернопіль та висловити власну позицію щодо ролі війн у житті людства.

Питання для самоперевірки:
1. Коли і чому радянські війська увійшли на територію Тернопільщини?
2. Як ставилось до приходу радянських військ місцеве населення.
3. Які зміни у громадсько-політичному, економічному житті настали з приходом більшовиків?
4. Яким було ставлення місцевого населення до приходу нацистів у 1941 р.?
5. Як нацисти поводили себе на наших теренах протягом війни?
6. Які гілки руху опору існували на Тернопіллі протягом війни.
7. Що ви можете розповісти про радянський рух опору на окупованій території України в період Великої Вітчизняної війни.
8. ОУН-УПА та їхня боротьба на Тернопільщині. ВО «Богун»
9. Самопожертва членів ОУН-УПА в роки війни.
10. Які руйнування спричинила Друга світова війна на Тернопільщині?

Тематика рефератів і дискусій:
1. Входження радянських і німецьких військ на територію Тернопільщини: надії та розчарування.
2. Масове знищення в‘язнів у тюрмах.
3. Розгром громадсько-політичних партій та рухів в 1939-40 рр.
4. Організація опору ОУН-УПА на Тернопільщині.
5. с.Антонівці – штаб опору УПА.
6. Героїчний подвиг визволителів Тернополя: Танцоров, Живов та ін..
7. Чому Тернопіль назвали «другим Сталінградом»?
Рекомендована література: Л.2. С. 310…329, Л.13. 284…321, Л.22. С.79…82
http://galahistoru.blogspot.com/2011/11/23-1939.html
Розділ 11. УКРАЇНА У ПЕРІОД ЗАГОСТРЕННЯ КРИЗИ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ
(СЕРЕДИНА 60-х — ПОЧАТОК 80-х рр.)
Наш край у середині 60-х- на початку 80-х рр.

Питання для самостійного вивчення:
1. Розвиток нових галузей промисловості: сільськогосподарське машинобудування, електротехнічна, текстильна, хімічна, трикотажна, фарфорово-фаянсова і скляна.
2. Побудова нових підприємств харчової промисловості.
3. Розвиток колективізованого села.
4. Результати восьмої п'ятирічки (1965–1970 рр.) на Тернопільщині.
5. Стан освіти, науки, культури в краї в епоху Застою.
6. Результати косигінської реформи на Тернопільщині.
7. Перебудовчі процеси, їх вплив на промисловість і с/г краю.
8. Відомі уродженці Тернопілля.


Студент повинен вміти, знати:
• характеризувати внутрішньополітичне та соціально-економічне становище України у другій половині 60-х — першій половині 80-х років XX ст.;
• визначити, пояснити на прикладах поняття «застій», дає власну оцінку цьому періоду життя України;
• характеризує та порівнює основні вимоги дисидентського руху в Україні в умовах лібералізації суспільства з вимогами другої хвилі опозиційного руху наприкінці 60-х — в 70-ті рр., співвід¬носить його прояви з міжнародними нормативно-правовими ак¬тами щодо захисту прав людини» того часу;
• описує повсякденне життя та визначає зміни, пов'язані з кризо¬вими процесами у суспільстві періоду застою;
• визначає власну позицію щодо питання про системну кризу ра¬дянського суспільства, зв'язки між цими процесами та особливостями політичного життя й суперечливими явищами у розвитку культури та духовного життя в Україні;
• характеризує і пояснює явище соціальної нерівності, що проявилось особливо в роки кризи;
• висловлює і аргументує власну точки зору щодо кризи суспільної свідомості та початку формування подвійної моралі радянського суспільства.

Питання для самоперевірки:
1. Які нові підприємства з‘явились на Тернопільщині в 60-80- рр. ХХ ст.?
2. Які традиційні галузі продовжували розвиватись на Тернопіллі в цей період?
3. Які зміни в освіті і культурі відбулись в цей період.
4. Початки приватного підприємництва на Тернопільщині.
5. Хто з видатних діячів культури, науки, мистецтва народився на Тернопільщині і був відомий своєю діяльністю в зазначений період?

Тематика рефератів і дискусій:
1. Побудова «Ватри», Комбайнового заводу та їх роль у промисловому комплексі країни.
2. Проблеми і здобутки ВО «Текстерно»
3. «Номерні заводи» на Тернопільщині («Оріон», «Сатурн»).
4. Капела бандуристів «Кобзар».
5. Український письменник Богдан Мельничук.
6. Гуморист Євген дудар.
7. Відомі гості Тернополя: П.Тичина, М.Рильський, М.Бажан, А.Малишко, О.Гончар.
8. Всесвітньо-відомий скульптор Михайло Паращук.


Рекомендована література: Л.2. С.334…340, Л.22. С.91…93
http://galahistoru.blogspot.com/2011/11/60-80.html


Перелік посилань.
1. Аркас М.М. Історія України – Русі. – К.: Вища школа, 1993. – 414 с.
2. Бажан О.Г., Білоусько О.А., Власов В.С., Мицик Ю.А. Історія України: Навч. посіб. для студ. ВНЗ. — К. : Дельта, 2006. — 639 с.
3. Бойко О.Д. Історія України. Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Вища школа, 1999. — 340 с.
4. Борисенко В.Й. Курс Української історії: З найдавніших часів до ХХ ст: Навчальний посібник . – К.: УДПУ, 1997. — 152 с.
5. Верстюк В.Ф. Історія України: навч. посіб. / В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань. - 3.вид., доп. й перероб. —К. : Видавничий дім "Альтернативи", 2002. — 472с.
6. Верстюк В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: хронологічний довідник / В.Ф.Верстюк, О.М.Дзюба, В.Ф.Репринцев. — К. : Наук. думка, 1995. —688с.
7. Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. Формування модерної української нації ХІХ- ХХ століття. — 2.вид. — К.: Генеза, 2000. — 356 с.
8. Гончарук П.С. Історія України. — К.: ЦУЛ, 2009, —528 с.
9. Iлюстрована iсторiя України/ Грушевський М.С. —К. : Наукова думка, 1992. - 544с.
10. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії. — К.: Либідь, 1993. — 287с.
11. Гусєв В.І. та ін. Історія України: Навч. Посіб. / В.І. Гусєв, Ю.О. Калінцев, С.В. Кульчицький; За ред. С.В. Кульчицького. – К.: Вища школа, 2003. – 431 с.
12. Дорошенко Д. Нарис історії України: В двох томах, т.1.- К.: Глобус,1992. – 235 с.
13. Зайцев Ю. Історія України. – Львів: Світ, 1998. – 213 с.
14. Історія України. Хрестоматія: Навч. посіб. для учнів старших кл. загальноосвітніх навч. закл. / В.І.Гусєв (упоряд.). — 2.вид., доп. — К. : Вища школа, 2005. — 415с.
15. Історія України / В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О. І. Гуртій та ін.; Під ред. В. А. Смолія. - К.: Альтернатива, 1997. — 420 с.
16. Історія Українського Війська (від княжих часів до 20-х рр. ХХ ст.). Крипякевич Н., Богдан Гнятевич) - Видання Івана Тиктора, м.Львів 1936 р. Частина 1. - 128 с.
17. Історія України в особах: ХІХ – ХХ ст./ Войцехівська, В.Абліцов, О.Божко та ін. – К. : Україна, 1995. – 479 с.
18. Крип’якевич І. Історія України. — Л.: Світ,1992. — 221 с.
19. Крупник Л.О. Історія України: формування етносів, націй, державності. — К.:ЦУЛ, 2009, — 216 с.
20. Лазарович М.В. Ілюстрована історія України: короткий курс лекцій. – 3-тє видання, перероблене і доповнене. – Т.: Джура, 2007. – 470 с.
21. Мацикур Г.В. Історія України 1914-2010 рр. Опорний конспект лекцій для студентів І курсу. – Т.: Технічний коледж ТДТУ, 2009. – 123 с.
22. Мацикур Г.В. Історія України від найдавніших часів до п. ХХ ст. Опорний конспект лекцій для студентів ІІ-ІІІ курсів. – Т.: Технічний коледж ТДТУ, 2010. – 90 с.
23. Мицик Ю. Історія України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. ч.1. - Київ: Видавничій дім „КМ Асаdemia”, 2001. — 138 с.
24. Полонська- Василенко Н. Історія України: В 2-х тт. — К. : Либідь,1992. — 318 с.
25. Світлична В.В. Історія України: навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і доповнене. — К.: Каравелла, 2008, — 400 с.
26. Турченко Ф.Г. Новітня історія України: підручник для 10 кл. середніх загальноосвітніх навчальних закладів. Ч.1. 1914-1939 р.р. / Ф. Г. Турченко. — 3-е вид., випр. та доп. — К. : Генеза, 2003. — 351 с.
27. Турченко Ф.Г. Новітня історія України: підручник для 11-го кл. загальноосвітніх навчальних закладів. Ч.2 . 1939-2001 р.р. / Ф. Г. Турченко, П. П. Панченко, С. М. Тимченко. - 2-е вид., випр. та доп. — К. : Генеза, 2004. — 384 с.
28. Хрестоматія з історії України: Посібник для 10 кл. Серед.шк. Упорядк.: С.В.Кульчицький, О.І.Ганжа. — К.: Освіта, 1998. — 176 с.
29. Яковенко Н.М.Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст..: Навч. Посібник для учнів гуманіст.гімназій, ліцеїв, студентів іст.фак.вузів, вчителів. – К.: Генеза, 1997. – 312 с.

УКРАЇНА У ПЕРІОД ЗАГОСТРЕННЯ КРИЗИ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ (СЕРЕДИНА 60-х - ПОЧАТОК 80-х рр.)

УКРАЇНА У ПЕРІОД ЗАГОСТРЕННЯ КРИЗИ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ
(СЕРЕДИНА 60-х - ПОЧАТОК 80-х рр.)

Зміст:
1. Криза партійно-державного керівництва в СРСР і УРСР.
2. Структурна криза радянської моделі суспільно-політичного розвитку
3. Дві лінії в українському керівництві: націонал-комуністична і проімперська. П.Шелест.
4. Політико-правовий статус України у складі СРСР.
5. Спроби реформування економіки в другій половині 60-х років та причини їх невдач.
6. Особливості індустріального розвитку УРСР.
7. Економіка України у загальносоюзному комплексі.
8. Визрівання економічної кризи.
9. Економічні реформи другої половини 1960-х pp.
10. Деструктивні процеси на селі.
11. Етносоцільні зміни в суспільстві.
12. Життя трудящих.
13. Побут номенклатури.
14. Течії дисидентства.
15. Форми опору.
16. Значення дисидентського руху.
17. Репресії проти правозахисників.
18. Утворення Української Гельсінської спілки.
19. Релігійне дисидентство.
20. Придушення дисидентства.
21. Культура і духовне життя.
Контрольні запитання

1. Криза партійно-державного керівництва в СРСР і УРСР.
Жовтневий (1964) пленум ЦК КПРС, який усунув від влади М. Хрущова, проходив під гаслами подолання волюнтаризму і суб'єктивізму, надання внутрішній і зовнішній політиці реалізму та стабільності.
За основу нового політичного курсу було визначено «наступність», «поступовість», «зваженість» у прийнятті рішень. Однак у ході реалізації вони набули характеру руху у зворотному напряму - від хрущовської лібералізації до неосталінізму. Будь-які реформи, в першу чергу в політичній сфері, вважались недоцільними. Зростає вплив партійно-державного апарату — номенклатури, яка фактично перетворилася на новий правлячий клас радянського суспільства.
Ідеологічним орієнтиром партійно-державного керівництва Радянського Союзу в цілому та Української РСР як його складової частини, зокрема, були положення схваленої в 1961 р. програми КПРС про побудову в СРСР до 1980 р. комунізму. Проте реальне життя виявилось набагато складнішим, ніж уявляли у своїх прожектах ідеологи Компартії.
Вже у другій половині 60-х років стало очевидно, що широко розрекламовані обіцянки побудувати до 1980 р. комунізм виконані не будуть. Показники економічного росту, передбачені програмою КПРС на 1961-1970 рр., виявились абсолютно нереальними. Це поставило під загрозу комуністичний міф, яким обґрунтовувалася вся внутрішня і зовнішня політика СРСР.
У цих умовах балачки про те, що «світле комуністичне завтра» ось-ось настане, припинилися. Центральна влада пустила до повсякденного обігу термін «розвинутий соціалізм». Народу наполегливо і цілеспрямовано прищеплювалась думка, що він живе в суспільстві, де успішно вирішуються питання задоволення життєвих потреб, процвітає економіка, розвиваються наука, освіта, мистецтво. Саме це і є «розвинутий соціалізм» — найдосконаліша форма суспільно-політичного устрою. Побудова комунізму ставала справою невизначеного майбутнього.
Але якщо поняття «комунізм» для пересічної радянської людини було більш-менш зрозумілим, то що таке «розвинутий соціалізм» — достеменно не знав ніхто. У масовій свідомості зріло переконання, що, заговоривши про «розвинутий соціалізм», партія визнала нездійсненність, утопічність побудови комунізму.
Щоб нейтралізувати ці настрої в суспільстві, влада на всі лади стала повторювати, що «розвинутий соціалізм» - не що інше, як передбачений «самим В.І. Леніним» перехідний етап до комунізму, який «волюнтарист» М. Хрущов, мовляв, хотів «перескочити». Лише поступово «розвинутий соціалізм» трансформуватиметься у комунізм. Люди прислухались до цих роз'яснень, дехто сприймав їх, але сумніви залишалися. Здоровий глузд підказував, що й цього разу їх ошукають. У цих умовах все більша кількість населення втрачала віру в реальність комуністичних ідеалів та спроможність тих, хто знаходився на чолі держави, їх досягти.
Основною силою, що мала забезпечувати просування українського суспільства в напряму до «комунізму» чи «розвинутого соціалізму», була Комуністична партія України. Вона не була самостійною політичною партією, а виступала як обласне відділення єдиної й централізованої КПРС. Через Компартію здійснювалося Москвою керівництво Україною.
Обійняти будь-яку високу посаду у ті роки було важко, якщо кандидат на неї не був членом КПРС. В цих умовах чисельність парторганізацій постійно зростали. Якщо на початку 60-х років КПУ налічувала 1,2 млн. членів, то наприкінці 70-х - 2,7 млн. Одночасно зростали роль і значення партійної та управлінської бюрократії — номенклатури. Вона складалась із осіб, які обіймали високі керівні посади, призначення на які офіційно затверджувались керівними ланками партії. Постійно заявляючи про зближення робітничого класу, селянства та інтелігенції, номенклатура фактично перетворилась на панівний клас радянського суспільства. Відповідно до Конституції, ради залишались вищими орга нами державної влади і місцевого самоврядування. 60—80-ті роки відзначені посиленням впливу на них партійних структур. Починаючи із сільських і аж до Верховної Ради, перші особи відповідних партійних комітетів обиралися до виконавчих органів рад, а кандидатури їхніх голів погоджувалися з партійни ми комітетами і обиралися формально.
За таких умов вибори до рад не мали ніякого значення, бо фактична влада концентрувалася в руках партії, її лідери — від першого секретаря ЦК до секретаря райкому — були повновладними господарями на своїх територіях.
Становище це було узаконене, коли 7 жовтня 1977 р. Верхов на Рада СРСР затвердила нову Конституцію. 20 квітня 1978 р. позачерговою сесією Верховної Ради УРСР була затверджена нова Конституція (Основний Закон) республіки. До цих документів вперше в конституційній практиці внесено статті, за якими Компартія визначалась «керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром її політичної системи», яка визначає ге неральну перспективу розвитку суспільства, лінію внутрішньої і зовнішньої політики, «надає планового, науково обґрунтованого характеру його боротьбі за перемогу комунізму».
Усі, хто висловлювався проти визнання виключної політичної ролі КПРС в Україні, фактично вступали у конфлікт із Основним Законом, з усією партійно-державною машиною.
«Двірцевий переворот», у результаті якого з найвищих посад у партії і державі було усунуто М. Хрущова, став результатом змови ' консервативних сил, котрі боялись лібералізації радянського суспільства і найменшого обмеження всевладдя партійної номенклатури.
Л. Брежнєв, який прийшов на зміну М. Хрущову, вже в березні 1966 р. на XXIII з'їзді КПРС відновив політбюро ЦК , КПРС - вищий та всевладний орган партійної ієрархії, повернув посаду генерального секретаря, яку сам і обійняв, зняв існуючі раніше обмеження для партноменклатури обіймати і відповідні посади протягом тривалого часу.
Він був вихідцем з України. У Дніпродзержинську (тоді Кам'янці) Л.І. Брежнєв народився, закінчив інститут, працював на металургійному заводі, обіймав посаду голови міськвиконкому.
У роки Другої світової війни він працював у політорганах армії. Повоєнна біографія Л. І. Брежнєва пов'язана з партійною та радянською роботою. Поступово долаючи її щаблі — через роботу в Казахстані, Молдові і нарешті Москві - він зрештою обійняв і аж до своєї смерті в 1982 р. утримував пост Генерального секретаря ЦК КПРС, додавши до нього в 1977 р. посаду Голови президії Верховної Ради СРСР. За цей час він став маршалом, був нагороджений безліччю нагород.









2. Структурна криза радянської моделі суспільно-політичного розвитку
Складові Прояви
Економічна • Дефіцит товарів
• Відмова або повільне запровадження нових технологій
• Невисока якість більшості товарів
• Продовольча криза, хронічна криза сільського господарства
• Прихована інфляція (зростання цін при незмінних розмірах заробітної плати)
• Переважно екстенсивний шлях розвитку економіки
• Висока затратність виробництва, енергоємність і матеріалоємність продукції
Політична • Воєнні авантюри і нездатність вийти з них (Афганістан, Ефіопія, Ангола тощо)
• Нездатність вищого керівництва реагувати на нові тенденції розвитку світу. «Старіння» керівництва
• Недієздатність законодавчих органів
• Утрата динамічності в розвитку радянської моделі й, відповідно, її привабливості для інших країн
• Корупція у вищих ешелонах влади: хабарництво, криміналізація, просування по службовій драбині за принципом знайомства, родинних зв'язків, особистої відданості
• Посилення репресій проти інакомислячих
Ідеологічна • Розчарування в правильності обраного шляху розвитку (побудова комунізму)
• Розходження між ідеологічними догмами і реаліями життя
• Усвідомлення нереальності досягнення мети побудови комунізму • Зростання дисидентського руху і настроїв у суспільстві
• Посилення ідеологічного тиску на суспільство
Екологічна • Бездумна експлуатація природних ресурсів
• Відсутність наукового обґрунтування розміщення виробничих потужностей
• Руйнування природного середовища, придатного для життя людей (забруднення водоймищ, атмосфери тощо)
• Поступова деградація нації (генетичні зміни, зростання кількості дитячих захворювань і народження нездорових дітей, скорочення народжуваності, зростання числа хронічних захворювань тощо)
Моральна • Поява явища подвійної моралі (розбіжності між декларованим стилем поведінки і реальними устремліннями та настановами; безвідповідальність, прагнення перекласти відповідальність на інших)
• Зростання престижності професій та посад, які дають змогу отримувати нетрудові доходи
• Зростання кількості побутових злочинів
• Прагнення досягти мети незаконним шляхом
• Зростання кількості економічних (господарських) злочинів
• Наростання споживацьких настроїв
• Швидке поширення пияцтва та алкоголізму













3. Дві лінії в українському керівництві: націонал-комуністична і проімперська. П.Шелест.
Після приходу до влади Л.Брежнєва лідером КПУ ще майже вісім років залишався ставленик Хрущова Петро Шелест. Уміння швидко орієнтуватися у ситуації, продемонструвати свою відданість новому керівництву дали змогу йому досить тривалий час утримуватись на найвищому в республіканській ієрархії посту. П.Шелест — фігура неоднозначна, навіть суперечлива. За кордоном він здобув імідж поміркованого прихильника національних прагнень народу. Спричинилася до цього не стільки його політика, скільки незграбно-офіціозна критика виданої ним книги "Україно наша Радянська". Фактично ж Шелест був вихованцем тоталітарно-казарменої системи.
Задля об'єктивності слід наголосити, що Шелест з симпатією ставився до колишньої політики українізації, навіть намагався використати окремі її елементи, виступав на захист української мови й культури, хоч русифікація України йшла вже повним ходом. У цьому контексті й слід поглянути на згадану книгу та пов'язані з нею колізії. Вийшла вона друком 1970 р. й отримала низку схвальних рецензій. Але в травні 1972 р. Шелеста без його згоди призначили одним із заступників Голови Ради Міністрів СРСР й незабаром на пленумі ЦК КПУ заочно увільнили з посади Першого секретаря. Хоч він і надалі залишався членом Політбюро ЦК КПРС, вказівка щодо цькування автора та книжки все ж надійшла. Редакційна стаття "Про серйозні недоліки та помилки однієї книги" з'явилася в журналі "Комуніст України" у квітні 1973 р. Рецензенти звинуватили автора в ідеалізації минулого, козаччини, Запорізької Січі, у тому, що він розглядає історію України поза Історією Російської держави, не розкриває "благотворного впливу" російської культури на формування і розвиток української літератури, мистецтва, музики, "применшує роль Комуністичної партії... виступає із загальнолюдських, абстрактно-гуманістичних позицій".
Брутальна критика книжки примусила П. Шелеста тоді ж, у квітні 1973 р., подати заяву про відхід з обох постів на пенсію. На пленумі ЦК традиційно послались на погіршення стану його здоров'я, що викликало численні посмішки (здоров'ю Шелеста могли позаздрити багато з тих, хто обома руками тримався за керівні крісла), але звільнили його одностайно.
За більшовицькою традицією книжку Шелеста з бібліотек вилучили і знищили. Сини Борис та Віталій зазнали утисків, що примусило батька забрати їх у Москву. Самого автора в Україну не пустили, навіть на могили батьків він їздив ледь не таємно. У прийнятті на роботу відмовляли, поки не вклонився Брежнєву. У 1974 р. влаштували начальником дослідного виробництва одного з підприємств авіаційної промисловості у підмосковному місті Долгопрудному, де він працював майже 10 років.
Отже, Шелест — типовий представник радянської антидемократичної системи. За його правління було здійснено два великих "покоси" дисидентів. За свідченням О.Дубчека, Шелест був одним з ініціаторів збройної інтервенції військ Організації Варшавського договору в Чехословаччину 1968 р., тому що боявся поширення ідей національного відродження на Україну. Але водночас він був патріотом України і намагався дбати про її інтереси, за що й поплатився.
Загальна характеристика політики П. Шелеста (1963—1972 pp.)
• Активно і постійно відстоював економічні інтереси УРСР. Намагався вивести республіку з-під контролю Зовнішторгу СРСР і всіх зовнішньоторговельних відомств Союзу. Критикував центральні (союзні) управлінські (господарські) структури
• Підтримував розвиток українського народного мистецтва, зокрема ансамбль Вірського. Не придушував розвиток інших мистецтв .
• Підтримував і захищав провідних українських кінорежисерів С. Параджанова і Ю. Іллєнка
• Усупереч забороні Москви збудував у Києві Палац «Україна»
• Брав активну участь у змові проти М. Хрущова, критикував його політику
• Повністю підтримував жорсткий антизахідний курс брежнєвського керівництва, у той же час критикував політику «розрядки», називаючи її «заграванням із Заходом»
• Підтримував і сприяв придушенню «Празької весни 1968 р.»
• Виступав за відзначення 90-річчя від дня народження Й. Сталіна і встановлення йому погруддя біля Кремлівської стіни (було зроблено в 1970 р.)
• Ініціював видання багатотомної «Історії міст і сіл УРСР»
• Став ініціатором запровадження Шевченківської премії як найвищої нагороди республіки, яка присуджується лише один раз у житті
• Ініціював створення державного заповідника на о. Хортиця
• Сприяв створенню музею-заповідника української народної архітектури та побуту в с. Пирогове
• Захищав українську мову, хоча в родинному колі спілкувався російською. За П. Шелеста видавалося значно більше україномовної літератури, періодики. На офіційних заходах наполегливо вимагав виголошувати промови українською мовою
• Боровся з дисидентським рухом (арешти і судові процеси 1965—1966 pp., процес над В. Чорноволом 1967 р. тощо)
• У період його правління кількісний склад КПУ збільшився майже на мільйон — переважно за рахунок етнічних українців, що відкривало їм кар'єрні перспективи
Діяльність П. Шелеста на посаді першого секретаря ЦК КПУ стала підставою для діаметрально протилежних оцінок істориками, громадськістю його діяльності. П. Шелеста називали «українофілом». Його «українофільство» не було унікальним явищем. Аналогічні тенденції простежуються у 1960-ті pp. в Азербайджані, Грузії, Естонії, Литві. Вони відбивали прагнення правлячих еліт національних республік зміцнити свій авторитет, стабільність за рахунок посилення «незалежності», насамперед економічної, від Москви.

В. Щербицький.
Понад сімнадцять років керував Україною Володимир Щербицький — довше за будь-кого іншого. Країна вже п'ятий рік вирувала демократичними процесами, названими перебудовою, а у найвищому кріслі республіки сидів діяч, політична кар'єра якого починалася ще за Сталіна (1948—1951 рр. Щербицький працював другим, а 1952—1954 рр. — першим секретарем Дніпродзержинського міськкому партії на батьківщині Брежнєва, який йому і протегував упродовж усього свого життя).
Злет його на високі щаблі партійної ієрархічної драбини був стрімким. У 1954 р. тридцятишестирічний Щербицький стає другим, а наступного року вже першим секретарем Дніпропетровського обкому партії, тобто повновладним господарем великої, індустріальне потужної області. У 1957 р. його обирають секретарем і членом Президії ЦК КПУ. Вже тоді, вислуговуючись перед М. Підгорним, на той час Першим секретарем ЦК КПУ, Щербицький "пробив" реалізацію низки капіталомістких суперпроектів, будов і водосховищ — сумновідомих "гнилих морів". Це дало свої плоди, й у лютому 1961 р. його призначили Головою Ради Міністрів УРСР, а в жовтні того ж року на XXII з'їзді КПРС обрали кандидатом у члени Президії ЦК КПРС.
З підлеглими Щербицький часто поводився різко, нетактовно. За ініціативою Хрущова 1963 р. його відправили в Дніпропетровськ на попередню посаду, а згодом вивели зі складу Президії ЦК КПРС.
Нове сходження Щербицького на бюрократичний олімп відбулося після приходу до влади Л. Брежнєва. Голову Ради Міністрів УРСР І. Казанця без погодження з Президією ЦК КПУ 1965 р. призначили міністром чорної металургії СРСР, звільнивши таким чином місце для Щербицького. Наперекір рішенню Президії ЦК КПУ його призначили на звільнену посаду. У 1966 р. Щербицький був обраний кандидатом, а 1971 р. — членом Політбюро ЦК КПРС. Нарешті у травні 1972 р. він став Першим секретарем ЦК КПУ. На цій посаді Щербицький твердо дотримувався обраного курсу повного підпорядкування Москві, готовності виконати будь-яку команду центру, свідомо жертвуючи економічними і політичними інтересами України.
Протягом кількох років Щербицький позбувся вихованців Шелеста і посадив на їх місця своїх прихильників. Секретаря ЦК, що займався проблемами ідеології, науки та культури, академіка Федора Овчаренка вже у жовтні 1972 р. повернули на наукову роботу, принагідне звинувативши у відхиленнях від генеральної лінії. Натомість призначили енергійного "борця з націоналізмом" Валентина Маланчука, який прославив себе переслідуванням львівської інтелігенції та русифікацією шкільництва у Міністерстві освіти УРСР. Головою Ради Міністрів на наступні 15 років став Олександр Ляшко. Головою Президії Верховної Ради було рекомендовано активного учасника боротьби проти Шелеста, голову Комітету партійного контролю Івана Грушецького. У 1976 р. на цій посаді його заступив дніпропетровський соратник Щербицького Олексій Ватченко. Відданих секретаря ЦК М. Борисенка та голову Укрпрофради В. Сологуба у вересні 1973 р. перевели з кандидатів у члени Політбюро. Останній виконував ці обов'язки до березня 1990 р. (М. Борисенко 1980 р. помер). Надаючи ваги репресивній машині КДБ, Щербицький рекомендував новоспеченого Голову Комітету В.Федорчука кандидатом, а 1976 р. — і членом Політбюро. Того ж року було усунуто з посади другого секретаря ЦК КПУ Івана Лутака та ще одного члена Політбюро, висуванця Шелеста, першого секретаря Донецького обкому партії В. Дегтярьова. Замість них обрали І. Соколова та Б. Качуру. На XXV з'їзді було здійснено ще кілька переміщень у складі Політбюро, й досягнутий баланс сил гарантував Щербицькому повну [ підтримку й бюрократичну стабільність.
Не похитнули фундаментального становища Щербицького ні смерть чотириразового "Героя Радянського Союзу" Брежнєва 1982 р., ні наступні генеральні секретарі. Реформатор Юрій Андропов (1982—1984), можливо, не встиг, а ставленик брежнєвської групи, інтелектуально і фізично немічний Костянтин Черненко (1984—1985) і не намагався нічого змінити.
Не вплинули на статус Щербицького і перебудовні вітри, допоки він сам, як стверджував М. Горбачов, не подав заяви про увільнення від керівних обов'язків наприкінці зими 1989 р. Але урочистих проводів довелося очікувати ще сім місяців.
Постать В. Щербицького не можна розглядати одномірне. Чимало корисного він намагався зробити для республіки, зокрема, якщо на це було благословення центру. Однак є на совісті Першого секретаря кілька гріхів, які переважують усі праведні справи. Головний з них — Чорнобиль. Не сам вибух, а все, що йому передувало, і все, що було після нього. Атомна станція у верхів'ях Дніпра, у найзаселенішому регіоні України, та ще й на піску з'явилась саме за вказівкою В. Щербицького, всупереч рішучим запереченням учених, зокрема, академіка АН УРСР Олександра Алілова. Особисто Щербицький наполягав на прискореному будівництві та достроковому пуску станції, незважаючи на відсутність остаточних рішень щодо проекту. З відома Горбачова та Щербицького було приховано аварію у перші найнебезпечніші дні і злочинно замовчувалась об’єктивна інформація пізніше.

Складові політики В. Щербицького (1972—1989 pp.)
• Цілковито підтримував політичний курс Л. Брежнєва
• Не противився обмеженню прав України
• Вів запеклу боротьбу із дисидентським рухом, який фактично був розгромлений
• Сприяв процесам русифікації і «злиття націй»
• Не підтримав перебудову, започатковану М. Горбачовим
• Дозволив будівництво в УРСР низки атомних електростанцій, зокрема Чорнобильської. Під час аварії на останній у перші дні намагався приховати трагедію
• Сприяв докорінній технічній модернізації легкої і харчової промисловості УРСР • Розробка і прийняття нової конституції УРСР (1978 р.)
• Будівництво меморіального комплексу «Український музей історії Великої вітчизняної війни 1941 —1945 pp.». Був відкритий 9 травня 1981 р.
• Будівництво монументу на Жовтневій площі (тепер Майдан незалежності), присвяченого більшовицькій революції 1917 р. у Києві. Реконструкція Хрещатика
• Будівництво музею В. І. Леніна (тепер Український дім), хоча Ленін ніколи не був у Києві
• Підтримував розвиток спорту, особливо футбольний клуб «Динамо»

4. Політико-правовий статус України у складі СРСР.
Посилення компартійного впливу на всі сфери суспільного життя, прагнення партійної номенклатури закріпити свою виключну, керівну роль у Основному Законі держави, яка юридично перетворювалась на тоталітарну, хоча формально проголошувалась загальнонародною, знайшло відображення у прийнятій у жовтні 1977 р. Конституції СРСР.
Прийняття Конституції СРСР 1977 р. остаточно закріпило у суспільно-політичному житті держави систему ідеологічних догм. Однією з характерних її рис було лицемірство, декларування одних, а втілення в життя принципово інших засад.
Конституція СРСР формально закріплювала суверенітет со юзних республік, їхнє право на самостійні зовнішні зносини та право вільного виходу зі складу Союзу РСР. Водночас, іншими статтями, реальною практикою керівництва КПРС, цей «суверенітет» зводився нанівець.
Партійна та господарська номенклатура, яка здійснювала керівництво республікою, призначалась за вказівкою (у виключних випадках — за згодою) центру, який найменші прояви самостійного мислення кваліфікував як «спроби до відособлення», а спроби хоч якось відстояти суверенітет республіки — як «підступні наміри» розвалити Радянський Союз.
У квітні 1978 р., за зразком союзної, було прийнято Конституцію УРСР. Текст Основного Закону республіки практично повністю збігався з Конституцією СРСР. За Конституцією Українська РСР визнавалась суверенною радянською соціалістичною державою, яка мала право зовнішніх зносин та виходу з СРСР, але механізму такого процесу вироблено не було, що свідчить про декларативний характер даної конституційної норми. Невідповідними реаліям тоталітаризму були і положення Конституції, що декларували свободу слова, друку, віросповідання, мітингів, демонстрацій, створення громадських організацій та недоторканності особи. Конституція ще раз підтвердила одну з рис тодішнього режиму — обман громадян — шляхом декларування зовні демократичних гасел і реалізацію жорсткої, антигуманної політики. Політика за таких умов стояла над правом.
Союзні органи державної влади протягом другої половини 60-х — початку 80-х років все більше привласнювали і без того обмежені права союзних республік. УРСР не мала права на прямі зовнішні зносини з жодною із держав світу. Не мало реального значення і представництво республік у загальносоюзних органах управління.
Формально Українська РСР мала свій вищий законодавчий орган — Верховну Раду, вищий виконавчий орган — Раду Міністрів республіки, місцеві органи влади - ради народних депутатів. Однак владні повноваження кожного з цих органів на своєму рівні поступались повноваженням відповідних партійних комітетів. Саме вони, жорстко підпорядковуючись партійній ієрархії, що починалась від політбюро ЦК КПРС, без будь-яких натяків на самостійність чи автономію, проникали до кожного району, підприємства, колгоспу чи радгоспу, висували зі своїх лав керівників, заслуховували звіти про їхню роботу, а в разі невідповідності їхнім вимогам — і звільняли з неї. За умов, коли партія, що стала, відповідно до ст. 6 Конституції юридичне визнаною «керівною і спрямовуючою силою», сама не знала, куди рухатись, політична система поступово агонізувала, а переважна більшість населення втрачала віру в комуністичні ідеали.

5. Спроби реформування економіки в другій половині 60-х років та причини їх невдач.
Спроби М. Хрущова послабити владу партійної бюрократи, бодай частково обмежити матеріальні привілеї номенклатурної еліти, децентралізувати
управління економікою зумовили його падіння. 14 жовтня 1964 р. пленум ЦК КПРС обрав Першим секретарем ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, посереднього політика, колишнього партійного функціонера з Дніпропетровщини. Пленум звинуватив Хрущова у суб'єктивізмі і волюнтаризмі, адмініструванні й поспішному експериментуванні, недооцінці економічних законів соціалізму, порушенні норм партійного життя, принципів партійного керівництва.
Гостра критика економічної політики М. Хрущова зобов'язувала нове керівництво розробити власну концепцію розвитку економіки. Почали з сільського господарства, зокрема, з принципів закупівлі продукції: твердого планування, збільшення заготівельних цін, доплат за надплановий продаж, підвищення матеріальної заінтересованості селян.
Ці заходи дещо пожвавили сільськогосподарське виробництво, але суттєво вплинути на стан справ не могли. Адже вони не змінювали виробничих відносин на селі, за якими селянин залишався підневільним. Майже узаконена система розкрадання, зневага до збереження вирощеного доповнювали непривабливу картину колгоспно-радгоспного буття.
Низька ефективність колективізованого й одержавленого господарювання на селі особливо яскраво виявляється при порівнянні його продуктивності з віддачею особистих підсобних господарств. Займаючи лише 5,8% земельних угідь України, останні, наприклад 1970 р., забезпечили майже три чверті загального виробництва картоплі, третину — молока, овочів, м'яса (у тому числі свинини — близько половини), 61,9% яєць.
Брежнєвська аграрна політика була "одностайно" підтримана партійним керівництвом України як єдино правильний шлях, однак сільське господарство не досягло передбаченого рівня. Причини вбачалися у повільній реалізації вказівок, послабленні контролю, зниженні відповідальності за доручену справу, поверховості керівництва. До з'ясування істинних факторів відставання села було ще далеко.
Програма економічної реформи в промисловості одним з перших кроків передбачала ліквідацію раднаргоспів, що означало обмеження прав союзних республік і їх територіальних органів, відновлення всевладдя союзних міністерств. 90% підприємств республіки підпорядковувались Москві. У розпорядженні уряду УРСР залишилась фактично лише місцева промисловість. Жовтневий (1965 р.) пленум ЦК Компартії України схвалив це рішення ЦК КПРС, зазначивши, що ліквідація раднаргоспів має винятково важливе політичне і народногосподарське значення, хоч не так давно — в квітні 1957 р. пленум ЦК КПУ констатував велике народногосподарське значення запровадження раднаргоспів.
Реформа мала негативні як економічні, так і політичні наслідки: перервались усталені народногосподарські зв'язки, зросла собівартість продукції, впала дисципліна поставок, почастішали зустрічні мандри одних і тих же матеріалів, сировини і палива. Позбавлення республік права управляти підприємствами на своїй території, насадження централізаторських тенденцій, посилення адмі ністративно-командних методів управління — все це позбавляло реформу реальних перспектив.
Водночас реформатори прагнули послабити прояви місництва, прискорити технічний прогрес. Було запропоновано нову систему оцінки діяльності підприємств (за реалізацією продукції, рівнем рентабельності, виконанням плану поставок). Планувалося розширення прав підприємств, їх самостійності на грунті повного госпрозрахунку. Але запровадження цієї концепції в економічну практику здійснювалось повільно і непослідовно. Потужною перепоною на шляху змін став бюрократичний апарат.
Однак період реформування (1966—1970) все ж виявився одним з найрезультативніших. Виробництво промислової продукції зросло в Україні на 50%, продуктивність праці у цій галузі — на 28, національний доход — на 38%. Після цього темпи економічного зростання почали спадати, досягнувши у 80-х роках від'ємних значень.

6. Особливості індустріального розвитку УРСР.
Незважаючи на суперечливий і непослідовний характер економічної реформи 1965 р., вона деякий час справляла певний позитивний вплив на економіку. У другій половині 60-х років забезпечувались порівняно високі темпи розвитку промисловості. Радянські економісти навіть назвали восьму п'ятирічку (1966—1970) «золотою». Підприємства одержали відносну самостійність, робітники, інженерно-технічні працівники і службовці стали відчувати зв'язок між якістю своєї праці і заробітною платою. Завдяки співдружності вчених, інженерно-технічних працівників, робітників-новаторів, за п'ятирічку було освоєно виробництво багатьох зразків нової техніки і матеріалів. Було створено єдину енергосистему республіки з підключенням до неї промислових підприємств, радгоспів. Завдяки цьому на початку 70-х років повністю завершено електрифікацію сіл України.
Усе це сприяло забезпеченню високих економічних показників розвитку України. Протягом восьмої п'ятирічки основні виробничі фонди і загальний обсяг промислового виробництва зросли в 1,5 раза, а національний дохід — на 30%. Характерно, що дві третини приросту промислової продукції було одержано за рахунок підвищення продуктивності праці.
Але вже на початок 70-х років помітними стали труднощі в реалізації задекларованої програми економічних реформ. Еле менти госпрозрахунку, зводились нанівець жорсткою плановою економікою. Чим кращі показники роботи підприємство мало в поточному році, тим вищими визначались для нього планові показники на майбутній. При цьому не завжди зростання про дуктивності праці та обсягів виробництва супроводжувалось відповідним підвищенням її оплати. Економіка розвивалась екстенсивним шляхом, за рахунок залучення нових джерел си ровини та робочої сили. Інтенсивні шляхи розвитку, зниження матеріало- та енергомісткості виробництва, підвищення якості продукції, посилення її конкурентоспроможності вважались другорядними. В результаті на світовому ринку вітчизняні то вари були неконкурентоздатними, та і в самій країні люди віддавали перевагу імпортним виробам.
Усе це спричинило погіршення всіх виробничих показників. Так, якщо у 1960—1970 рр. темпи зростання промислового виробництва в Україні щорічно становили в середньому 4,9%, то в 1981—1985 рр. — 2,8%. При цьому зростав обсяг усіх видів використовуваних ресурсів. Швидко застарівали основні виробничі фонди, а про оновлення навіть не йшлося. Цьому сприяло те, що з 70-х років, особливо у зв'язку зі світовою енергетичною кризою, союзні відомства левову частку капіталовкладень направляли на нове будівництво, розвиток Сибіру, де видобувалася нафта й газ для експорту. Україна ж мусила обходитись залишком коштів. Наростання негативних явищ в економіці було прямим наслідком згортання економічної реформи 1965 р.




7. Економіка України у загальносоюзному комплексі.
70—80-ті роки відзначалися подальшим наступом центру на національні інтереси союзних республік. Союзні відомства на свій розсуд використовували багатства і трудові ресурси України. Лише вони монопольне вирішували, де, скільки і коли будувати, що в Україні виробляти та куди направляти, їх головним аргументом була економічна доцільність, хоча за цим приховувалась глибинна політика збереження радянської імперії. Першочергова увага приділялась вугільній промисловості, чорній металургії, важкому і електротехнічному машинобудуванню, військово-промисловому комплексу. В Україні споруджувалися нові гірничо-збагачувальні, трубні, металургійні заводи та інші промислові гіганти. Нерідко вони будувалися за застарілими проектами і технологіями, що призводило до забруднен ня довкілля. На Донбасі, в промислових центрах Наддніпрянщини, Західної України, в багатьох містах інших регіонів республіки рівень забрудненості повітря значно перевищував допустимі норми. За оцінками спеціалістів, забруднення України відходами мінерально-сировинного комплексу відбувалося вде сятеро інтенсивніше, ніж Радянського Союзу в цілому.
Водночас погіршувалося становище з водою; у республіці інтенсивно будувалися підприємства «великої хімії», причому форсована «хімізація» більшості регіонів не відповідала потребам України.
«Штучні моря» поглинули близько 1 млн. гектарів чудових родючих земель. Про недоцільність побудови Київського, Кременчуцького та інших водоймищ попереджали науковці, літератори, публіцисти, протестували місцеві жителі, змушені переселятися, кидати рідні місця. Однак ці настрої були проігноровані.
Протягом короткого часу в Україні, без належного обґрунтування, розрахунків, часто використовуючи застарілі і недосконалі технології, без урахування геологічних особливостей місцевості було споруджено 8 атомних електростанцій. Цент ральні міністерства й відомства довели концентрацію атомних електростанцій в Україні до небезпечного рівня. Прямої не обхідності в такому вирішенні енергетичної проблеми, з точки зору інтересів народного господарства республіки, не було. В Україні вироблялося 21% загальносоюзного обсягу електроенергії, причому в республіці використовувалася лише частина, а решта передавалася до сусідніх республік і експортувалася за кордон. Вирученими за продаж електроенергії коштами розпоряджалися ті ж таки центральні відомства.
Як і в попередні десятиліття, у 60-80-х роках Україна залишалася одним із найважливіших виробників зброї та різноманітних видів військової техніки. Замовлення військовиків виконували кращі підприємства, там концентрувалися найкваліфікованіші робітники, інженерно-технічні працівники, вчені, туди йшла найбільш якісна сировина і матеріали. В Україні сформувався потужний військово-промисловий комплекс (ВПК), основу якого становило керівництво армії і оборонні підприємства. Це був додатковий фактор централізації радянської економіки, що не знав ні національних меж, ні місцевих особливостей, ні республіканських кордонів і мав тенденцію до необмеженого розростання, розширення політичного впливу, підпорядкування своїм інтересам усіх цивільних структур.
Промисловість, що займалася виробництвом товарів народ ного споживання, розвивалася повільно. Більшість машин та обладнання підприємств легкої і харчової галузей промисловості застаріли, а ефективність їхньої роботи була низькою. Через це незадовільною була і якість вітчизняних товарів, багато з яких до того ж були дефіцитними.

8.Визрівання економічної кризи.
Згортання економічної реформи означало придушення господарської ініціативи, ледь помітної самостійності підприємств, нових економічних методів управління виробництвом, повернення командно-адміністративної системи до звичних директивних засобів керівництва. Панівним залишився екстенсивний шлях розвитку виробництва, тобто зростання обсягів досягалося за рахунок залучення додаткової робочої сили, будівництва нових підприємств на старій технічній основі, нарощування капіталовкладень, розширення посівних площ тощо.
У результаті основні виробничі фонди України в 1966—1985 рр. майже почетверилися, кількість робітників і службовців зросла в 1,5, а капіталовкла дення — у 2,5 раза. Однак якщо у першому п'ятиріччі цього періоду обсяг промислової продукції, згідно з офіційною статистикою, збільшився на 50%, то в останньому — лише на 19, середньорічний приріст продукції сільського господарства знизився з 3,2 до 0,5%, темпи зростання продуктивності суспільної праці зменшились у 2,2 раза, національного доходу — у 2,5 раза, реальних доходів населення — у 2,6 раза. Спрацьованість основних виробничих фондів становила 1961 р. 28, а 1985 р. — 43%. Хронічним стало невиконання "накреслених" партійними з'їздами планів. Економіка республіки, як і всієї країни, стрімко наближалася до кризи.
Створити комплексний міжгалузевий план не вдалося, як і поставити стимулювання у залежність від результатів праці. Розходження інтересів трудівника, підприємства і суспільства, нежиттєздатність виробничих відносин зумовили крах економічних новацій.
Замість того щоб виробничі пропорції регулювати потребами споживання, тобто ринком, соціалістична система запровадила плановість, волюнтаристськи встановлені показники. Окрім того, у 70—80-ті роки надзвичайно поширилася практика коригування планів у бік зниження. Все це перетворило країну у суспільство тотального дефіциту. Катастрофічне не вистачало металу, будівельних матеріалів, обладнання, палива, паперу, кормів, транспортних засобів тощо. Водночас вироблялося чимало нікому не потрібних речей лише тому, що вони були включені в план.
Високорозвинені країни побудували постіндустріальне суспільство, вступили в технотронну еру. Україна ж у складі СРСР все ще продовжувала індустріалізацію. Але й ці процеси гальмувалися повільним вилученням з виробництва застарілого устаткування, середній вік якого 1985 р. становив 28 років. При оптимальному рівні щорічного оновлення основних фондів у 14% у промисловості України щорічне їх списання 1966—1970 рр. становило 2,7%, і поступово зменшувалося до 1,6% 1981—1985 рр.

9.Економічні реформи другої половини 1960-х pp.
Реформи 0. Косигіна — система заходів у промисловості та сільському господарстві, яка передбачала запровадження елементів економічного регулювання. їх розробка і здійснення відбувалися за сприяння Голови Ради міністрів СРСР 0. Косигіна.

Етап Характеристика
І етап. (1964— 1965 рр.) Перевірка на практиці та відпрацювання нових методів господарювання. Економічні експерименти. У1964 р. деякі об'єднання швейної промисловості УРСР перейшли на роботу за прямими зв'язками з крамницями. Виробництво продукції безпосередньо залежало від її реалізації. Перші результати вселяли оптимізм. Передбачалося поширити цей досвід як на інші галузі легкої промисловості, так і на суміжні галузі. У1965 р. у Львівському раднаргоспі на підприємствах машинобудівної, вугільної, приладобудівної промисловості, галузей легкої промисловості було запроваджено госпрозрахунок, змінено систему планування, поліпшено матеріальне стимулювання. У1965 р. апробовано нову систему преміювання інженерно-технічного персоналу (85 підприємств) і робітників (90 підприємств)

Висновок. Позитивні результати експериментів засвідчили необхідність переходу від адміністративних до економічних методів управління господарством
II етап. (1965— 1969 рр.) • Сільське господарство.

У листопаді 1964 р. були скасовані всі рішення 1959—1963 pp., які обмежували розвиток особистих підсобних господарств. Проте нові документи в цій галузі свідчили, що держава не відмовилася від регламентації особистих селянських господарств. Були запроваджені норми на утримання худоби. У березні 1965 р. відбувся пленум ЦК КПРС, який намітив заходи щодо розвитку сільського господарства. На ньому були визначені причини відсутності прогресу в розвитку сільського господарства (ігнорування економічних законів, порушення принципу єдності суспільних і особистих інтересів, недостатня матеріальна зацікавленість робітників, прояви волюнтаризму та суб'єктивізму в керівництві сільським господарством, особливо в ціноутворенні, плануванні тощо). Пленум змінив практику планування: план заготівлі сільськогосподарськими підприємствами продукції почали складати не на рік, а на тривалу перспективу. Було підвищено основні закупівельні ціни. Скасовувався порядок щорічних змін у заготівельних цінах залежно від урожайності. Вводилася додаткова оплата праці працівників, які вирощували рис, просо, гречку, соняшник. Запроваджувалась вільна заготівля сільськогосподарської продукції у населення за сталими цінами. За здачу колгоспами понадпланової продукції встановлювалася 50% -ва надбавка від вартості. Зросли капіталовкладення в розвиток сільського господарства, обсяги зрошення і меліорації земель. Висновок. Нові ціни, твердий план здачі продукції, надбавки за надплановий продаж, значні капіталовкладення на деякий час стимулювали розширення виробництва. Проте практика довела, що причини відставань аграрного сектору економіки коріняться значно глибше і без розвитку різних форм власності й господарювання, без розкріпачення ініціативи та підприємливості селянства позитивні зрушення в сільському господарстві неможливі.
• Промисловість та система управління

У вересні 1965 р. відбувся пленум ЦК КПРС, який визначив програму реформ у промисловості. На пленумі було прийнято рішення про ліквідацію раднаргоспів і відновлення галузевої системи управління через союзні та союзно-республіканські міністерства (фактично галузеві монополії).
У жовтні згідно із Законом СРСР «Про зміни системи органів управління промисловістю і перетворення деяких інших органів державного управління» було утворено 9 нових (існувало 9) загальносоюзних та 11 союзно-республіканських (існувало 2) міністерств. У жовтні 1965 р. пленум ЦК КПУ та засідання сесії ВР УРСР шостого скликання ухвалили рішення про проведення економічних реформ. Так, було проведено реорганізацію органів управління, у результаті якої в УРСР було утворено 22 союзно-республіканських і 7 республіканських міністерств (автомобільного транспорту і шосейних доріг; будівництва; комунального господарства; місцевої промисловості; освіти; охорони громадського порядку; соціального забезпечення). Таким чином, реальні можливості щодо управління економікою республіки зменшилися
• Удосконалення системи планування

Підвищення наукового рівня роботи планових органів, забезпечення сталості планових завдань, перехід до складання п'ятирічних планів із розбивкою найважливіших завдань по роках. Розширення господарської самостійності підприємств, зокрема шляхом скорочення кількості планових показників (до 8), що доводилися до підприємств, та запровадження повного госпрозрахунку. В основу оцінки господарської діяльності підприємств закладалися насамперед показники обсягу реалізованої продукції, одержаного прибутку й виконання завдань щодо поставок найважливіших видів продукції.
• Посилення стимулювання виробництва

Замість фонду підприємства утворювалися три самостійні фонди: розвитку виробництва (для поповнення основних фондів, запровадження нової техніки, технологій тощо); матеріального заохочення (для преміювання, одноразового заохочення, матеріальної допомоги); соціально-культурних заходів та житлового будівництва (використовувався для будівництва і капітального ремонту житла, культурно-побутових установ, для поліпшення обслуговування працівників)." Перехід на нові умови праці відбувався поступово: у 1966 р. за новими умовами господарювання працювало 100 підприємств УРСР (1,5 %), у 1970 р. — 8,2 тис. підприємств (83 %).
• Посилення стимулювання виробництва

Замість фонду підприємства утворювалися три самостійні фонди: розвитку виробництва (для поповнення основних фондів, запровадження нової техніки, технологій тощо); матеріального заохочення (для преміювання, одноразового заохочення, матеріальної допомоги); соціально-культурних заходів та житлового будівництва (використовувався для будівництва і капітального ремонту житла, культурно-побутових установ, для поліпшення обслуговування працівників)." Перехід на нові умови праці відбувався поступово: у 1966 р. за новими умовами господарювання працювало 100 підприємств УРСР (1,5 %), у 1970 р. — 8,2 тис. підприємств (83 %)

10.Деструктивні процеси на селі.
Не менш катастрофічними були наслідки панування командно-бюрократичної системи у сільському господарстві. З 1966 по 1985 р. посівні площі у республіці скоротилися на 1,1 млн. га. Досягнутий (1976—1980) 43-мільйонний середньорічний рівень виробництва зерна знизився наступного п'ятиріччя до 39,3 млн. т. Зате значно зросла чисельність адміністративного апарату. Якщо на початку 60-х років сільськогосподарські підрозділи райвиконкомів налічували близько 20 працівників, то створені 1982 р. районні агропромислові об'єднання (РАПО) — до 60. Майже кожен п'ятий з них ніколи не працював не лише на землі, а й взагалі у сільському господарстві. Значно розширився і апарат обласних управлінь. Численні реорганізації, власне, й здійснювалися на догоду агропромисловій бюрократії. Окрім цього, селянином ще керували партійні комітети. Держава систематично підвищувала ціни на техніку, транспорт, міндобрива, залишаючи незмінними ціни на сільськогосподарську продукцію.
Капіталовкладення в агрокомплекс (1966—1985 рр. — 101 млрд. крб.) були малоефективними. Ні майже потроєння їх обсягів, ні збільшення їх питомої ваги у складі інвестицій у народне господарство до 27% не дали очікуваної віддачі. Як і "закопування" в землю 16 млрд. крб. за допомогою меліорації. Темпи зростання врожайності були дуже низькими, та й ті досягалися часто за рахунок "прихованих" земель.
Ініціатива практиків також не знаходила підтримки збюрократизованої сільськогосподарської керівної верхівки, бо підточувала підґрунтя її владарювання. Наприклад, колективний підряд з оплатою праці за кінцевими результатами за врожай у Баштанському районі Миколаївської області запровадили ще 1971 р., але й через 12 років кількість таких колективів у колгоспах і радгоспах республіки ледь перевищила 5%. Чимало господарств (на початку 80-х років — 41%) були низькорентабельними та збитковими.
Гальмування розвитку особистих підсобних господарств лише протягом 1966—1975 рр. призвело до скорочення в них поголів'я свиней на 1976 тис. (або на 34%), овець і кіз — на 702 тис. (54,3%) і корів — на 620 тис. (18,2%). У наступні десять років кількість корів в особистому користуванні зменшилась ще на 480 тис. Відповідно скоротились прибутки селянських господарств.
І все ж Україна забезпечувала не лише власні потреби в продовольстві, а й за рознарядками з Москви вивозила сільськогосподарську продукцію. Наприклад, на межі 70—80-х років вона виробляла 60% союзного обсягу цукру, 44 — соняшнику, 36 — плодів та ягід, ЗО — овочів, 27 — плодоовочевих консервів, 26 — тваринного масла, 23 — м'яса, 20% сиру і бринзи тощо.
Але умови життя та праці на селі залишалися надзвичайно тяжкими. Так, 1985 р. ручною працею у рослинництві було зайнято 71,4% колгоспників і 76,9% працівників радгоспів. До цього додамо примітивність знарядь, недосконалість техніки, відсутність достатньої кількості шкіл, дитсадків, клубів, транспорту, впорядкованих доріг, відсталість медичного та побутового обслуго вування. До 1985 р. природний газ отримали 5% населених пунктів, водопровід — 1260 сіл (4,4%), каналізацію — 213 (0,7%). Колишні методи примусового прикріплення селян до землі уже не діяли, і вони масово рушили до більш цивілізованого міста. Протягом 1966—1985 рр. до цього кроку вдалися 4,6 млн чол. З карти України зникли сотні оголошених "неперспективними" сіл, зокрема, 1972—1986 рр. — 1502. У селі залишились пенсіонери, немічні люди, які не мали снаги розпочинати нове життя, та ще ті, хто не встиг виїхати або не мав змоги це зробити.
Зрозуміло, що міграція сільського населення у міста не була б явищем негативним за умови відповідного підвищення продуктивності праці в агропромисловому комплексі. Але цього не сталося, й командно-адміністративна система знову застосувала традиційний метод "зосередження сил на вирішальних ділянках". Щодо сільського господарства цей принцип реалізувався у вигляді шефства міста над селом. Для польових робіт, на сінокоси, заготівлю кормів, збирання врожаю, перебирання того, що не встигло зігнити, залучали робітників і студентів, вчителів і школярів, науковців і військових, творчу інтелігенцію і працівників торгівлі. Держава, зберігаючи середній заробіток високооплачуваним спеціалістам, зазнавала величезних збитків.
Екстенсивний підхід до сільського господарства ще раз довів свою неефективність. При тому, що у 1960—1985 рр. енергоозброєність одержавленого сільського трударя зросла майже у сім разів, електроозброєність його праці — у двадцять, а використання мінеральних добрив — у 10,5 раза, валовий обсяг продукції рослинництва збільшився за цей час лише у півтора, у тому числі зернових — у 1,3 раза. Поголів'я корів зросло на 1037 тис. (на 13%), а річний надій — в 1,4 раза і становив 1985 р. 2570 кг молока від однієї корови. Для порівняння зауважимо, що у США він досяг на той час 5800 кг.
Остаточно з'ясувалося: колгоспно-радгоспна система господарювання на селі виявила цілковиту нездатність забезпечити високоефективне функціонування. Не допомогла і прийнята травневим (1982 р.) пленумом ЦК КПРС і продубльована того ж року листопадовим пленумом ЦК КПУ Продовольча програма, її чекала доля попередніх програм. Виконаною виявилася лише та частина, де йшлося про створення додаткових управлінських структур.
Однією з кардинальних причин провалу економічних реформ був саботаж їх з боку потужного апарату державного управління, величезної армії виробничо-управлінської бюрократії, яка на середину 80-х років досягла у країні за далеко не повними підрахунками 18 млн чол. Але найбільшим гальмівним фактором економіки була відсутність зацікавленості трудівника у результатах своєї праці через відчуження його від засобів виробництва, від розпорядження виробленою продукцією.
Ці явища свідчили про розклад радянського ладу. Тоталітарна комуністична система могла продемонструвати певну ефективність в екстремальних умовах, коли потрібно було мобілізувати зусилля суспільства на вирішення надзвичайних завдань (індустріалізація, війна, повоєнна відбудова тощо). Вона могла також, зосередивши ресурси на окремих ділянках, домогтися на них значних результатів (наприклад, в освоєнні космосу чи гонці озброєнь). Але ця система не змогла забезпечити стабільного й ефективного розвитку суспільства за нормальних, мирних умов. У 70—80-х роках стала очевидною її нездатність витримати конкуренцію з західною моделлю, заснованою на ринковій економіці і демократії.
70-ті — першу половину 80-х років дещо оптимістично називали періодом застою. Насправді ж це був час неухильного сповзання країни, а отже, і всіх з'єднаних однією долею республік, у тяжку економічну кризу.
11.Етносоцільні зміни в суспільстві.
Період другої половини 60-х — початку 80-х років був часом суттєвих соціальних, етнічних, демографічних змін у суспільстві. На початок 60-х років вдалося подолати жахливі для України демографічні наслідки Другої світової війни, сталінських репресій та голодоморів. У 1960 р. загальна чисельність населення республіки становила 42,4 млн. чол., з яких 22,6 млн., або 53% були сільськими жителями. На початку 80-х років чи сельність населення республіки перевищила 50-мільйонну позначку, досягнувши у 1989 р. (за результатами перепису населення) 51,7 млн. чол.
Характерною рисою демографічних процесів були високі темпи росту чисельності мешканців міст. У 1964 р. міське населення у кількісному відношенні перевищило сільське, а на середину 80-х років воно становило вже більше 2/3 населення республіки.
Різке скорочення чисельності селян було викликане як загальносвітовою тенденцією до урбанізації (збільшення кількості міст), так і побутовою невлаштованістю та складністю з працевлаштуванням на селі.
У 1979 р., вперше за тривалий період української історії, смертність сільських жителів перевищила народжуваність — розпочалася депопуляція. На початку 90-х років вона стала явищем, характерним для всієї республіки.
Національний склад населення Української РСР зазнав суттєвих змін. Протягом 60—80-х років відбувалося скорочення чисельності титульного етносу — українців. Це було пов'язане зі зниженням народжуваності, постарінням українців, а особливо — високими масштабами в'їзду до України представників інших національностей.
За ЗО років - з 1959 по 1989 - частка українців у загальній кількості населення республіки скоротилась із 76,7 до 72,1%, в той час як відсоток росіян збільшився з 16 до 22%. При цьому варто врахувати, що вплив російської ментальності, мови, культури був значно вищим кількості етнічних росіян. Фактично повністю зрусифікованими були українські міста, за винятком західних областей. Все рідше звучала українська мова і в селах Сходу України та Криму.
Русифікація стала державною стратегією, а головний напрям розвитку національних відносин полягав у підтягуванні етносів до мови і культури «великого російського народу».

12.Життя трудящих.
Починаючи з XXIII з'їзду КП України і XXIII з'їзду КПРС (1966) на всіх високих партійнихфорумах завдання підвищення життєвого рівня населення дек ларувалося як одне з основних завдань партії та держави. Навіть у новій Конституції Української РСР 1978 р. були зафіксовані права на гарантовану, гідну оплату праці, на забезпечення житлом, кваліфікованою медичною допомогою.
Деякі позитивні зміни справді відбулися, хоча їх масштаби явно поступалися обіцяним. Так, уперше за роки радянської влади у людей зник примарний страх голоду. Регулярно протягом усього року стали отримувати зарплату колгоспники. З 1964 р. колгоспники стали отримувати і пенсію у розмірі 12— ЗО крб. Відносно зросла купівельна спроможність населення. Люди почали більше купувати телевізорів, холодильників, пральних машин, іншої побутової техніки. Але основні еконо мічні показники, що мали гарантувати підвищення життєвого рівня населення, не виконувалися. З 1971 по 1985 р. грошова маса, яка перебувала в обігу, збільшилася в 3,1 раза, тим часом як виробництво товарів народного споживання — всього лише вдвічі. Внаслідок цього, все більше товарів повсякденного попиту, особливо якісних, потрапляло до розряду дефіцитних. Довгі черги за цими товарами та гоніння за «дефіцитом» були характерною рисою побуту радянських людей у 70—80-ті роки.
Намагаючись не допустити зниження життєвого рівня громадян, керівництво держави йшло на широку закупівлю за кордоном товарів широкого вжитку. Це поглинало десятки мільярдів доларів, виручених від продажу західним країнам нафти і газу. Країни арабського Сходу, які також у широких масштабах екс портували нафту, зуміли використати «нафтодолари» для створення нових галузей промисловості, модернізації господарства в цілому, істотного покращання соціально-культурної сфери. У Радянському Союзі ці кошти просто «проїдалися».
Нафтовий «бум» 70-х років закінчився, і в бюджеті стали виникати багатомільярдні дефіцити. Однак, перетворившись на заручників власних необгрунтованих обіцянок і демагогічних заяв, партійно-державні верхи старанно приховували дефіцит бюджету, розширюючи реалізацію алкогольних напоїв, піднімаючи ціни на продовольчі та промислові товари. Закупівля дешевих промислових товарів за кордоном тривала. У все шир ших масштабах імпортувалося зерно. Так створювалася видимість добробуту.
Наскільки низьким був добробут у 70-80-х роках свідчить той факт, що за рівнем життя Україна на початку 80-х років перебувала серед держав, що посідали 50-60 місця у світі.
Складною залишалася житлова проблема, хоча для її розв'язання виділялися мільярди карбованців. У 1965—1980 рр. в Україні було побудовано 5,6 млн. квартир, 25,2 млн. чоловік одержали житло. В республіці з'явилися нові міста: Вільногорськ, Нововолинськ, Світловодськ, Енергодар та інші. У великих містах зводилися нові житлові мікрорайони. В Києві — це Русанівський, Теремки, Нивки, Оболонь, Виноградар; у Харкові — Салтівський; у Запоріжжі — Космічний. Та, попри це, черга на житло не зникла. У роки одинадцятої п'ятирічки вона станови ла 1,5 млн. чоловік і мала тенденцію до зростання. У складному становищі перебувало комунальне господарство міст, на поліпшення якого постійно бракувало коштів і матеріалів.
Що ж стосується українського села, то воно перебувало у незрівнянно гіршому становищі, ніж місто, хоча обсяги державних капіталовкладень, а також витрат на вказані Іллі сільсько господарських підприємств протягом 60-х — першої половини 80-х років зростали. Розширилось житлове будівництво, до центральних садиб практично всіх колгоспів і радгоспів пролягли дороги з твердим покриттям. В середині 60-х років було завершено електрифікацію села, кожне двадцяте село було газифіковане.
Однак, «стирання граней між містом і селом», яке обіцяла програма КПРС 1961 р., не відбулося.
Медичне обслуговування населення хоча й поліпшилося, все ж і тут були численні проблеми. Наприкінці 80-х років в ме дичних закладах республіки працювало 180 тис. лікарів і понад 500 тис. медичних працівників середньої кваліфікації. У розрахунку на кожні 10 тис. жителів це було більше, ніж у розвинутих країнах світу. Одночасно зростала кількість лікарняних ліжок — за 1970-1985 рр. майже на третину. Однак оснащеність установ охорони здоров'я і якість медичного обслуго вування залишалися надзвичайно низькими. В той час, коли рівень смертності у переважній більшості розвинутих західних країн знижувався, у Радянському Союзі - зростав. З 1965 по 1980 р. цей показник на 1 тис. жителів зріс з 7,3 до 10,3 ви падків. Що ж до України, яка колись мала прекрасні природно-кліматичні умови, що могли сприяти довголіттю її жителів, то смертність на її території стала зростати швидше, ніж по СРСР в цілому: з 7,6 випадків на одну тисячу населення у 1965 р., до 12,1 випадку у 1980 р. Уже наприкінці 70-х років у деяких місцевостях України рівень смертності перевищував народжуваність.

13.Побут номенклатури.
Деформації в соціальній сфері посилювалися несправедливим характером розподілу суспіль них благ. В обстановці всевладдя і безконтрольності номенклатурні верхи утворили власну, закриту систему постачання продовольства і промислових товарів, що не знала дефіцитів і спекулятивних цін. Рада Міністрів і ЦК Компартії мали спеціальні великі господарства, де вирощувалися екологічно чисті городина і фрукти для вищих партійно-державних установ. Переробкою сільськогосподарської продукції для номенклатурних верхів займалися спеціальні закриті цехи.
Отримуючи заробітну плату, яка в 2—3 рази перевищувала заробітну плату робітників та колгоспників, представники номенклатури могли придбати на них у 5—10 разів більше товарів. За умов тотального дефіциту номенклатура мала можливість за дешевими - державними — цінами купувати необхідні товари, в той час як основна маса людей або взагалі не мала доступу до якісних товарів, або втридорога змушена була робити покупки на базарах чи у спекулянтів. У 70-80-х роках стала поширюватися практика закупівлі великих партій високоякісних промислових і продовольчих товарів, призначених виключно для вищого керівництва.
«Вищі інстанції» мали закриті кращі санаторії, поліклініки та лікарні, що були у віданні четвертого управління Міністерства охорони здоров'я, будинки відпочинку, пансіонати, а також мисливські господарства.
Для чиновників партійно-радянського апарату зводилося поліпшене житло.
Вищі урядові і партійні службовці мали постійно закріплені за ними цілорічні сімейні дачі. Квартири найвищих керівників обслуговувалися штатними покоївками, що утримувалися за державний кошт. Домробітниці, покоївки та інша домашня челядь навіть була об'єднана в спеціальну профспілкову організацію, а їхня служба зараховувалася в трудовий стаж.
Діти партійно-державної еліти відвідували найкращі, найсучасніші дитячі садки і школи, після закінчення яких вони, як правило, вступали до престижних вузів.
Керівництво Комуністичної партії, держави, котре постійно твердило про свої наміри побудувати справедливе безкласове суспільство, насправді створило з вигодою для себе суспільство витонченої соціальної нерівності.

14.Течії дисидентства.
Після смерті Сталіна і потепління внутріполітичного клімату розпочався новий етап національно-визвольної боротьби в Україні. Його каталізатором був світовий процес деколонізації 50—60-х років, антикомуністичні заворушення у так званих країнах народної демократії, зокрема, в Угорщині, Чехословаччині, Польщі та НДР, а також потужний правозахисний рух, заохочений прийнятою 1948 р. загальною Декларацією прав людини
Внутрішніми передумовами опозиційного руху були практично бездержавний статус України, панування партійно-радянської бюрократії, утиски національ ного культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація корінного насе лення.
Традиції національно-визвольної боротьби у нових умовах продовжили підпільні групи та організації, які, відмовившись від збройних методів опору режиму, намагались діяти мирними, конституційними засобами. Серед них широко відомі Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) на чолі з юристом Левком Лук'яненком (1959—1961) та Український національний фронт (УНФ) історика Дмитра Квецька і філолога Зіновія Красівського (1964—1967).
Водночас хрущовська відлига створила можливості зародження не знаного раніше руху і появи нової генерації борців за порятунок нації, її духовності, культури та мови, названих за часом розквіту їх мистецького таланту "шістдесятниками", а за рішуче неприйняття пануючої ідеології — "дисидентами".
Ігнорування комуністичним режимом законів, норм і правил, підкорення інтересів особи примарним інтересам колективу і тоталітарної держави логічно покликали до життя здійснюваний легальне рух за права людини, який жорстоко переслідувався режимом. Правозахисна течія руху опору була представлена Українською гельсінською групою (УГГ, 1976—1988).
Чималий пласт антирежимної опозиції становили також борці за свободу совісті, зокрема представники православної та репресованих Української греко-католицької і різних протестантських церков. Серед знаних діячів цього руху Василь Романюк, Йосип Тереля, Георгій Вінс.
Отже, основними течіями опозиційного руху в Україні другої половини 50—80-х років були самостійницька, яку представляли, зокрема, національно-визвольний рух підпільних груп; національно-культурницька, яку репрезентував рух шістдесятників; правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція).
Існував в Україні ще рух за соціально-економічні права, який виявлявся у формі страйкової боротьби та інших формах народного опору.
На противагу збройному періоду національно-визвольної боротьби з переважно селянським складом, загонів у дисидентський рух слідом за інтелігенцією поступово втягувалось робітництво. Наприклад, під адресованим у квітні 1968 р. вищому партійному та державному керівництву СРСР листом-протестом проти незаконних репресій та судів в Україні з-поміж 139 підписів діячів науки, літератури, мистецтва, виробничої інтелігенції, педагогів та студентів були прізвища 28 робітників. За підрахунками знаного історіографа інакодумства в СРСР Людмили Алексєєвої, серед 89 засуджених 1972—1974 рр. українських дисидентів, соціальну приналежність яких вдалося, встановити, 72 були людьми інтелігентських професій (у тому числі 10 священиків) і 17 — робітниками. Серед покараних за опозиційну діяльність 48 осіб репрезентували Східну У крашу (з них 28 киян) і 55 — Західну (з них 13 львів'ян).
Відомий аналітик українського руху опору Мирослав Прокоп подав у журналі "Сучасність" за 1974 р. своєрідну "анатомію" опозиції, тобто соціологічний аналіз 530 учасників руху, згаданих у документах самвидаву. За фахом найчисельнішу групу становила професійна інтелігенція (інженери, лікарі, вчителі, журналісти) — 36,8%, далі робітники — 12,8, науковці — 11,9, літератори — 10,9, студенти — 9,2, митці — 6,6, священики Української католицької церкви — 4,7, селяни — 2,6%, один працівник міліції і один матрос. Професії 21 особи встановити не вдалося. Серед учасників руху було 14,9% жінок. За віком домінуючою була група людей 25—45 років. Більшість опозиціонерів не оминула членства в комсомолі, але комуністами стали лише окремі з них. Невеликою була й кількість колишніх членів ОУН.
Цікавою видається географія руху, проаналізована за місцем праці його учасників. Головні сили опозиції зосередились у Києві та Київській області — 258 осіб (48,7%). На Львів та область припадало 116 осіб (21,9%). Наступними за кількістю дисидентів були такі області: Івано-Франківська — 41 особа, Дніпропетровська — 24, Тернопільська — 22, Донецька — 10, Волинська і Рівненська — по 8, Житомирська, Одеська і Харківська — по 6, Запорізька — 5. В останніх областях було від 1 до 3 учасників руху.
Чисельність опозиціонерів 60-х років була набагато меншою порівняно з попередніми етапами незалежницьких змагань. Дослідник української історії з Канади Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960—1972 рр., у якому налічувалось 975 імен. Інші джерела також вказують близько тисячі активних учасників опору.
Опозиційний рух в Україні захопив у свою орбіту представників усіх соціальних верств суспільства. Але місце їх у боротьбі визначалося не класовою приналежністю чи соціальним статусом, а особистими якостями.

15. Форми опору.
Учасники новітнього етапу національно-визвольної боротьби сприйняли не лише основні державницькі та демократичні ідеї попередників, а в окремих випадках і тактику боротьби. Йдеться про створення підпільних груп та організацій, про самоспалення як вищий вияв жертовності, поширення листівок, методи таємної політичної роботи серед людей.
Жорстоко переслідувані сміливці продовжували відстоювати національну символіку: вивішували синьо-жовті прапори на честь важливих подій української історії, малювали тризуб на поширюваних листівках. Лише за виготовлення та намір вивісити національні прапори 1957 р. у Львові на честь відновлення української державності 1941 р. Веніамін Дужинський отримав 25 років таборів суворого режиму (смертну кару було скасовано 1947 р.), а Марія Василів за пошиття цих прапорів — 10 років. Обоє додатково дістали по 5 років поразки у правах та стільки ж — заборони мешкання у західних областях УРСР.
Монополія бюрократії на засоби масової інформації й відмова підцензурної преси друкувати матеріали, зміст яких не влаштовував правлячі кола країни, змусила опозиційні сили вдатися до позацензурних видань, які дістали влучну назву "самвидав". Поява його в Україні датується 1964 р. Серед перших "самвидавних" публікацій були поезії Ліни Костенко та Василя Симоненка, твори Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Валентина Мороза, Івана Світличного та багатьох інших провісників духовної свободи, а також машинописний журнал Українського національного фронту "Воля і Батьківщина". Унікальним явищем опозиційного друку став позацензурний журнал "Український вісник", який редагував В'ячеслав Чорновіл.
Більшість публікацій самвидаву передруковували українські видавництва за кордоном, зокрема, "Сучасність" (Мюнхен, Німеччина), "Смолоскип" (Балтимор, США), Перша українська друкарня у Франції та ін. Виходили вони також у перекладах іноземними мовами.
Своєрідною формою опору тоталітарному режимові в науці, літературі, образотворчому мистецтві була езопова мова. Болючі проблеми національного буття піднімались на симпозіумах та конференціях під прикриттям інтер націоналістських гасел. Організовувались шевченківські свята, вечори Івана Франка та Лесі Українки, гуртки з вивчення історії України. Підтримували національну самоповагу самодіяльні популяризатори народних та релігійних традицій, проводячи вертепи, свята Івана Купала, співаючи колядки та щедрівки. Мандрували містами й селами народні хори, зокрема, "Гомін", ''Жайворонок" та ін. Помітним явищем у духовному житті стали клуби творчої молоді.
В окремих випадках опозиціонери вдавалися до мовчазних зібрань біля пам'ятників світочам національного духу, мітингів протесту, демонстрацій, пікетувань. В антирежимні акції перетворювались похорони однодумців, судові процеси над дисидентами. Широко відомі письмові заяви, петиції вищим! державним та партійним органам, протести, відкриті листи, звернення на адресу ' міжнародних організацій, урядів демократичних країн.
Боротьба з режимом не припинялась і в ув'язненні. Окремі опозиціонери відмовлялись від участі у слідстві, перетворювали останнє слово на судових процесах в акт звинувачення антидемократичної системи. У таборах дисиденти влаштовували акції мовчання, невиходу на роботу, боролися за перехід на статус політв'язня, передавали на волю документи, інформацію про табірні порядки.
Головною зброєю політв'язнів у відстоюванні власної гідності, при захисті друзів від знущань адміністрації, в організації протестів було голодування. Вдавалися вони до цього засобу досить часто. Адміністрація таборів на це реагувала карцерами, забороною побачень, медичної допомоги та ін. Але голодуючий був позбавлений права померти: близько передсмертної межі його годували примусово, роздираючи спеціальними пристроями рот і подаючи їжу через запханий у шлунок зонд. Помирати дозволялося поза голодуванням, але не на знак опору.
Активною формою протесту проти тоталітарної системи була відмова від радянського громадянства, подання заяв на виїзд за кордон. Влада розглядала їх як заяви на переселення в тюремні камери, хоч під тиском міжнародної громадськості окремим дисидентам вдалося прорватись через "залізну завісу". Дехто не витримуючи тиску й переслідувань, намагався перейти кордон таємно, що, як правило, також завершувалось тривалим ув'язненням. Пильному контролю спецслужб підлягали зв'язки опозиції з українською діаспорою та закордонною демократією. Такі контакти активно використовувалися для провокацій проти дисидентів та їх дискредитації.
Особливістю руху опору в Україні було його постійне прагнення розглядати власну антирежимну діяльність у контексті національно-визвольної боротьби поневолених комуно-фашизмом народів. Чималої мужності вимагали протести проти придушення масових народних заворушень в Угорщині, Чехословаччині, Польщі та інших країнах. Окремим дисидентам такі протести коштували свободи (Олекса Тихий, Зорян Попадюк).
Найпоширенішою, хоч і пасивною, формою опору системі було інакоду-мання. Проявлялося воно у "шухлядній" творчості науковців та літераторів, неформальних товариських дискусіях, "кухонних" розмовах і засвідчувало наростаюче невдоволення свідомої частини нації ідеологічним одурманенням народу, колоніальним статусом України. Такі люди власне й були опорою сміливцям, що виступали з відкритим "забралом". Вони допомагали перехо вувати викривальні матеріали, збирати й передавати за призначенням документи й свідчення про репресивну політику властей, друкували, розмно жували й розповсюджували "самвидав", відкривали двері своїх домівок для переслідуваних. Серед тисяч імен надійних помічників опозиції — Олена Антонів, Мирослава Глібовецька, Людмила Дашкевич, Ярослав Кендзьор, Роман Крип'якевич, Віра Лісова, Ярослав Малицький, Ольга Орлова, Ліля Сверстюк, Теодозій Чабан, їх також переслідували, звільняли з роботи, заарештовували, намагалися зробити донощиками, але зламати не змогли.

Дисидентський рух другої половини 1960-х — першої половини 1980-х pp.
Особливості руху:
• Стає більш масовим і організованим
• Були відкинуті ілюзії щодо ідей соціалізму і комунізму, рух став носити яскраво виражений антитоталітарний характер
• У поглядах дисидентів прослідковувався майже весь ідеологічний спектр
• Зв'язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними правоохоронними організаціями
• Заперечення насильницьких методів боротьби
• Прагнення легалізувати свою діяльність
• 80 % дисидентів становила інтелігенція
Течії дисидентського руху:
• За соціалізм з «людським обличчям»
• Національно-визвольна течія
• Демократична правозахисна течія
• Релігійна течія
Методи боротьби дисидентів:
• Листи-протести до керівних органів УРСР і СРСР. Протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій та урядів демократичних країн
• Акції солідарності з іншими народами, які зазнали утисків з боку тоталітарної системи; підтримка кримських татар у їх прагненні повернутися на батьківщину; відстоювання ідеї рівноправності народів
• Видання і розповсюдження самвидаву, розповсюдження листівок
• Індивідуальні протести, вивішування синьо-жовтих прапорів
• Створення правозахисних організацій
Розправи над дисидентами (форми і методи боротьби з дисидентським рухом):
1. Арешти:
• Перша хвиля арештів — серпень—вересень 1965 р. (заарештовано 25 осіб)
• Друга хвиля арештів — 1970—1972 pp. (заарештовано понад 100 осіб)
• Третя хвиля арештів — початок 1980-х pp. (заарештовано близько 60 осіб)
2. Позасудові переслідування
• Звільнення з роботи
• Виключення з партії, громадських, громадсько-політичних організацій, спілок
• Позбавлення радянського громадянства
• Організація громадського осуду
3. Ізоляція в психіатричних лікарнях

16. Значення дисидентського руху
• Наступ карально-репресивної системи не загальмував розвиток націонал-демократичного руху
• Свідчив про наявність кризових явищ у радянській системі. Сприяв розхитуванню радянської тоталітарної системи, поширенню і утвердженню в народі демократичних ідеалів
• Продовжив традиції національно-визвольної боротьби. З'єднав два етапи національно-визвольного руху — середини і кінця XX ст.
• Відкривав Україну світові
• Досвід та ідеологічні напрацювання дисидентів були використані в період перебудови і здобуття Україною незалежності
• Дисиденти зробили вагомий внесок у сучасну теорію і практику державного будівництва
• Із середовища дисидентів вийшла чимала когорта політиків незалежної України
• Дисиденти зробили вагомий внесок у розвиток української науки і культури

17. Репресії проти правозахисників.
Більшість дисидентів періодично "перевиховувалась" за ґратами та колючим дротом реченцем від кількох до 15 років, часто й повторно. За даними Секретаріату Міжнародної амністії, політв'язнів в СРСР налічувалось від 600 до 700 осіб. Українці серед них становили у різний час від 25 до 75%.
Судили дисидентів переважно за 62-ю статтею Карного кодексу Української РСР "Антирадянська агітація і пропаганда", яка у першій частині передбачала до 12, а у другій — до 15 років покарання, у тому числі в обох випадках по 5 років заслання. Зрідка застосовувалася стаття 187і, яка на відміну від попередньої не вбачала у діях підсудного мети підриву чи ослаблення радянської влади і містила максимальний 3-річний термін позбавлення волі у таборах загального режиму. Інколи дисиденти потрапляли під дію статті "Зрада батьківщини", яка передбачала смертну кару. Йшлося, звичайно, не про шпигунство чи видачу державної або військової таємниці, що було основним змістом статті, а про "діяння, умисно вчинене громадянином СРСР на шкоду суверенітету, територіальної недоторканості... СРСР". Отже, той, хто вважав за доцільне Україні скористатися конституційним правом на вільний вихід з СРСР, підпадав під дію цієї статті і міг бути засуджений до розстрілу.
Чималий реченець отримували дисиденти за читання і поширення творів М. Грушевського й П. Куліша, "Історії України" М. Аркаса, праці І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", твору О. Солженіцина "Архіпелаг ГУЛаг", роману Б. Пастернака "Доктор Живаго", розповсюдження національної символіки, з'ясування "білих плям" української історії (штучного голодомору 1932—1933 рр., знищення кращих українських письменників, діяльності УНР, ЗУНР, ОУН, УПА та ін.), за звертання з критичними пропозиціями та протестами у партійні, радянські й адміністративні органи, написання власних творів, які виходили за визначені ідеологічні рамки, та публікацію їх за кордоном.
Крамольним вважалося будь-яке правдиве слово, коли б воно не було мовлене. Наприклад, при обшуку у В. Чорновола ЗО вересня 1965 р. було вилучено твори Б. Грінченка, М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, Є. Олесницького, В. Щурата, Рабіндраната Тагора, А. Крушельницького, Б. Лепкого, М. Возняка, Г. Костельника, І. Крип'якевича, В. Винниченка, Б. Антоненко-Давидовича і навіть "Галицько-Волинський літопис".
Якщо ж не набирали достатніх "підстав" для застосування політичних статей Карного кодексу, то вдавалися до кримінальних, фабрикуючи справи найчастіше напередодні завершення терміну ув'язнення чи заслання або незабаром після звільнення. Такого переслідування зазнали Микола Плахотнюк, Сергій Параджанов, В'ячеслав Чорновіл, Микола Горбаль, Василь Січко, Володимир Монбланов та інші.
Найнебезпечніших вільнодумців ізолювали у психіатричних лікарнях, зокрема спеціального типу, що були фактично психіатричними тюрмами. Потрапляли туди також ті, кому ні антирадянщини, ні аморальщини приписати не вдавалося, а окрім них — віруючі з вищою освітою, порушники кордону, учасники виробничих конфліктів. Якщо у звичайного в'язня все ж була надія хай за 10—15 років вийти на волю, то у психлікарні могли "лікувати" хоч до смерті. Для того щоб перетворити здорових людей у психічно хворих, застосовувався цілий набір засобів. "Хворого" дисидента вміщували в середовище вбивць, ґвалтівників, параноїків під наглядом "санітара" з карних злочинців. А завершити справу допомагали препарати для пригнічення волі, психіки, інтелекту, пам'яті, емоцій. Серед жертв цього психічно-в'язничного терору — генерал Петро Григоренко, математик Леонід Плющ, лікар Микола Плахотнюк. Примусового "лікування" зазнали Зіновій Краківський, Василь Рубан, Йосип Тереля, Михайло Ковтуненко та багато інших. Вчителя Віктора Рафальського катували у психіатричних тюрмах 27 років (1954—1959, 1962—1964, 1967—1987). Загальна кількість в'язнів психлікарень невідома. За підрахунками Леоніда Плюща, у 70-х роках їх в СРСР було близько двох тисяч.
Окрім судового активно використовувалось й адміністративне переслідування дисидентів, а саме: звільнення з роботи, виключення з КПРС, комсомолу, творчих спілок, вузів і аспірантури, вилучення з видавничих планів і позбавлення права писати й малювати, відмова у захисті і затвердженні захищених дисертацій, забалотування на конкурсах у наукових закладах, оголошення всіляких доган, позбавлення права на професію тощо.
За сталінською традицією покаранню підлягали не лише самі дисиденти, а й їх батьки та діти, близькі родичі.
Найліпшим для режиму варіантом, який вирішував усі клопоти з дисидентами, була їх смерть. А для самих засуджених переслідування тривали і після смерті. Так, тіло в'язня родичам не віддавали до закінчення терміну ув'язнення, а заривали на табірному цвинтарі, залишаючи над похованим лише безіменну табличку з номером.
Тих, кого не вдавалося зжити зі світу, активно "перевиховували". Починалися "виховні" заходи відразу після арешту. Ізоляція від суспільства, підступність слідства, приниження з боку наглядачів, цілодобове освітлення камер, постійне підглядання у вічко, підсадні співкамерники, часто з деградованих карних злочинців, багатогодинні допити повинні були зламати волю заарештованих.
Суди, як правило, були закритими. Лише на оголошення вироку інколи допускалися родичі і друзі, хоча за кримінально-процесуальним кодексом суд може бути закритим лише тоді, коли йдеться про сексуальні злочини, інтимні сторони життя підсудних, державну таємницю або злочини неповнолітніх. Якщо ж суд і вважався відкритим, то аудиторію старанно добирали і "сторонніх", тобто близьких підсудного, не допускали.
Інакомислячих вміщували переважно у табори суворого або особливого режиму, умови перебування в яких, за виразом В.Стуса, сягали "поліцейського апогею": смугастий в'язничий одяг, ізольовані камери, злиденне харчування, тяжка праця. І арсенал покарань: ПКТ (приміщення камерного типу), ШІЗО (штрафний ізолятор, те ж саме, що карцер у тюрмі), позбавлення побачень, "ларка", обшуки, свавілля, знущання, приниження, заборона мати свої книги, записи. Будь-яке звертання до влади не лише залишалося без відповіді, а й викликало жорстоку кару.
Повернення з ув'язнення чи заслання не означало здобуття свободи. Інакодумця, як правило, передавали під прилюдний нагляд міліції. "Будучи під наглядом, — писав у заяві до Верховної Ради СРСР Левко Лук'яненко, — я не маю права виїжджати без дозволу міліції, від вечора до ранку не маю права залишати своєї квартири, не маю права відвідувати готелю, кав'ярні, барів, ресторанів міста і зобов'язаний кожної п'ятниці між 17 і 18 зголошуватись у міліції для реєстрації. Моє помешкання навідують міліціонери і дружинники. Мене перевіряють на праці. Це офіційний нагляд. А неофіційний нагляд, у висліді якого органам влади відомий кожний мій крок — де його межа? Він позбавляє інтимності все моє життя. Мої листи перевіряє КДБ і потім використовує їх проти мене... А "тайна" телефонних розмов..." Мета нагляду — тримати людину "в постійному нервовому напруженні, не дати їй можливості зайнятися суспільною діяльністю, ізолювати її і ступневе поставити на коліна".
Отже, відбуття покарання не означало повернення до нормального життя, праці та творчості. Більшість інакомислячих представників інтелігенції потрапляли у "внутрішню еміграцію", позбувшись доступу до засобів масової інформації, права публічно виступати і друкуватись, малювати і брати участь у виставках, знімати фільми і робити телепередачі.

18.Утворення Української Гельсінської спілки.
Погром 1972—1973 рр. змусив учасників руху опору, що залишились на волі, замислитись над оновленням тактики боротьби. Можливості такої зміни з'явилися після підписання у Гельсінкі 1 серпня 1975 р. Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі, невдовзі опублікованого в СРСР. Громадяни імперії чи не вперше дізналися про міжнародні зобов'язання свого уряду з гуманітарних проблем, зокрема щодо прав людини. Це дало поштовх активізації легального правозахисного руху.
На думку опозиції, Гельсінський Заключний акт створював умови для громадського контролю за його виконанням. Відтак, 12 травня 1976 р. у Москві на скликаній академіком Андрієм Сахаровим прес-конференції професор Юрій Орлов оголосив про створення Групи сприяння виконанню гельсінських угод в СРСР з 11 осіб. Під установчим документом поставив свій підпис і генерал Петро Григоренко.
Першою з національних груп утворилася українська — 9 листопада 1976 р. У Декларації про створення Української громадської групи сприяння виконанню гельсінських угод (усталена її назва: Українська гельсінська група — УГГ) зазначалося: "Своїм головним завданням Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на території України Загальної Декларації Прав Людини та гуманітарних статей, прийнятих Гельсінською Нарадою". Декларацію, з поданням домашніх адрес, підписали: Олесь Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук'яненко, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Микола Руденко, Ніна Строката, Олексій Тихий. Очолив групу відомий український поет і прозаїк, колишній секретар парткому СПУ, згодом виключений з КПРС (1974 р.) і СПУ (1975 р.) за "ідеологічні ухили" Микола Руденко. Група робила спроби зареєструватися як громадська організація. Вона подала офіційним інстанціям свої установчі документи. Окрім того, відповідне клопотання було надіслане Раді Міністрів УРСР 14 жовтня 1977 р., але й воно залишилось без відповіді.
У першому ж відкритому листі "До людей доброї волі" (14 листопада 1976 р.) Микола Руденко заперечив повідомлення, що УГГ є відділом московської Гельсінської групи: "Наші відносини є побудовані на приязні й співпраці, але не на підлеглості". Представляти інтереси УГГ у Москві погодився Петро Григоренко.
Підготовлений протягом листопада—грудня і підписаний 6 грудня 1976 р. Меморандум №1 фактично визначив програму діяльності УГГ. Йшлося, зокрема, про те, що "боротьба за Права Людини не припиниться доти, доки ці Права не стануть щоденною нормою суспільного життя". Викривалися злочини режиму: розкуркулення, голод 1933 р., репресії 1937 р., винищення У ПА і мирного населення, у тому числі переодягнутими у "повстанців" чекістами, русифікація, ігнорування національних прав України, погром УРСС і шістдесятництва. Пропагувалася правомірність можливого виходу України зі складу СРСР. Констатувалися не лише порушення міжнародних угод і декларацій щодо прав людини, а й власної Конституції та законів, у тому числі з боку КПРС та КДБ. Передбачалося, що "найближче десятиліття стане періодом великих демократичних перетворень в нашій країні".
До кінця 1980 р. УГГ оприлюднила ЗО подібних меморандумів, декларацій, маніфестів, звернень та інформаційних бюлетенів (останні почали виходити 1978 р.). Кожен з цих документів ставив перед українською та світовою громадськістю важливі проблеми української державності, політичної, еко номічної та духовної незалежності, захисту прав людини. У Меморандумі №5 від 15 лютого 1977 р., адресованому країнам-учасницям Белградської наради керівників європейських держав, стверджувалося, що Група не бореться за повалення радянського ладу, але пропонує, щоб її ідеї були стверджені або відкинуті всенародним референдумом. Існування опозиції визнавалося вла стивістю нормальної суспільної структури. З-посеред проблем державності найвагомішим було положення: "Не людина для держави, а держава для людини". Отже, "народ повинен бути господарем своєї землі, своєї традиції, свого творчого спадкоємства, своєї волі до побудови кращого життя". У розділі прав людини висувалися вимоги: вільного виїзду з батьківщини і повернення назад; вільного поширення ідей; вільного створення наукових, творчих, мистецьких та інших об'єднань; ліквідації цензури, звільнення всіх політв'язнів.
Окремі документи не вдавалося погодити з членами Групи, і вони виходили в авторській редакції. Наприклад, "Маніфест Українського Правозахисного Руху" від 9 листопада 1977 р. підписав керівник УГГ (з 5 лютого 1977 р.) Олесь Бердник. Широко відомий лист українських політв'язнів "Історична доля України" підписали Олекса Тихий та священик Василь Романюк.
Діяльність УГГ не обмежувалася українськими проблемами. Група інформувала про створення і діяльність московської, грузинської, вірменської, литовської гельсінських груп, протестувала проти переслідувань, арештів і судів над її учасниками, проти порушення прав людини на всіх теренах СРСР. Власне налагодження контактів з правозахисними групами інших республік Союзу і за кордоном відрізняло УГГ від попередників. Посилання на гельсінські угоди підносило національно-визвольну боротьбу українського народу до рівня загальноєвропейського демократичного процесу, ставило її на міжнародну правову основу.
Позитивну роль у підтримці правозахисного руху в Україні, виданні матеріалів УГГ та донесенні їх до світової громадськості відіграли вашингтон ський Комітет гельсінських гарантій для України, створений у листопаді 1976 р. із зарубіжних правозахисників і очолений Андрієм Зваруном, та Закордонне представництво Української гельсінської групи (ЗП УГГ), започатковане у жовтні 1978 р. за дорученням УГГ позбавленим громадянства СРСР Петром Григоренком. До ЗП УГГ увійшов також Леонід Плющ, а згодом — Ніна Строката, яка емігрувала у США в листопаді 1979 р. У 1980 р. вони заснували інформативне видання "Вісник репресій в Україні" (укладач і редактор Надія Світлична, що домоглася виїзду в США у жовтні 1978 р.).



Загальна характеристика Української Гельсінської групи (УГГ) (1976—1982 pp.)

Створення 9 листопада 1976 р. в Києві було проголошено створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод, або Української Гельсінської групи (УГГ)
Основне завдання Ознайомлення урядів країн — учасниць Гельсінської наради і західної громадськості з фактами порушень норм Загальної Декларації прав людини та гуманітарних статей Заключного Акта
Засновники 0. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук'яненко, 0. Мешко, М. Матусевич, М. Маринович, 0. Тихий, Н. Строката-Караванська, М. Руденко
Підсумки діяльності Арешти, засудження і заслання фактично припинили діяльність УГГ. Із 37 членів УГГ 23 були на засланні, 6 — позбавлені радянського громадянства і виїхали за кордон, 3 члени групи загинули (0. Тихий, В. Стус, Ю. Литвин). Але УГГ на відміну від інших гельсінських груп не оголосила про припинення своєї діяльності. На початку 1988 р. на її основі постала Українська Гельсінська спілка (УГС)

19.Релігійне дисидентство.
Заборона Української автокефальної церкви в довоєнні роки та Української греко-католицької — у повоєнні, шалена антирелігійна кампанія кінця 50-х - початку 60-х років спричинили зародження та зростання релігійного дисидентства.
Особливо активно боролися за відновлення своїх прав греко-католики. Формально ліквідована Греко-католицька церква діяла в західних областях України в підпільних, «катакомбних» умовах. Значна частина населення цих областей таємно підправляла релігійні обряди. Існувало декілька сот (до 350) парафій (громад). Ними керували єпископи, які також діяли в підпіллі. З-за кордону церквою керував кардинал Йосип Слі пий, який у 1963 р. прибув до Ватикану після багаторічного сибірського заслання.
Одним з активних борців за права Греко-католицької церкви в Україні був Йосип Тереля. У 1982 р. колишній в'язень таборів та «спецпсихушок» Й. Тереля став одним з організаторів Комітету захисту Української греко-католицької церкви. Однак до її реальної легалізації минули ще довгі роки.
Мужньо відстоював права віруючих один із лідерів ук раїнського дисидентства, багаторічний в'язень сталінсько-брежнєвських таборів В. Ромашок. Саме завдяки його діяльності з'явилася опозиція режимові в Російській православній церкві, яка на той час фактично перебувала під цілковитим контролем держави.
Значну частину релігійного дисидентства становили члени протестантських сект євангельських християн-баптистів, єговістів тощо. Особливу активність у справі їх захисту прояв ляли Петро Вінс - член УГС, та його син — один з провідників-баптистів пастор Георгій Вінс.

20. Придушення дисидентства.
На початку 80-х років дисидентський рух в Україні було практично розгромлено. Голов ною причиною цього була відсутність у дисидентів належної політичної мобільності, активних зв'язків з масами, здатних за безпечити їм дієву і рішучу підтримку широких верств населен ня, зокрема робітників та селянства. Бракувало належної орга нізованості. За соціальним складом дисиденти були переважно представниками інтелігенції. Активною була репресивно-каральна машина, силі якої вони протистояти не могли.
Однак, незважаючи на величезні перешкоди, що їх чинила влада, дисиденти доносили до народу правду про справжнє ста новище в Україні. Завдяки їхній самовідданій боротьбі у гро мадській свідомості поступово утверджувалась думка про не обхідність виходу України з Радянського Союзу і створення власної незалежної держави.




21. Культура і духовне життя.
Як і в попередньому періоді, партійне керівництво значну увагу приділяло системі освіти, дбаючи про її ідеологічну чистоту і вірність комуністичним ідеалам. У 1958 р. почалася реформа шкільної освіти: створювалися восьмирічні (обов'язкові) і одинадцятирічні політехнічні школи, школи-інтернати та школи подовженого дня. З 1966 р. запроваджується обо в'язкова десятирічна освіта; трохи пізніше в усіх школах введе на була обов'язкова військова підготовка, значно політизувався навчально-виховний процес.
Поступово і радянське суспільство втягувалося в світову на уково-технічну революцію і потребувало все більше високоосві чених спеціалістів. Тому вища школа переживала у 60-70-і роки піднесення: значні інвестиції держави, високий соціальний пре стиж науковців сприяли її розвитку. Відкривалися нові універси тети: Донецький (1964), Сімферопольський (1972), Запорізький (1985), пізніше Прикарпатський та Волинський. В Україні з'яв ляються іноземні студенти, насамперед з країн "третього світу". Однак якість вищої освіти залишалася дуже низькою, особливо на заочній та вечірній формах, і не відповідала світовим стан дартам. Хоча кількісні показники були вражаючі: студентом в Україні була кожна сьома людина.
Наука України цього часу невпинно, всупереч комуністичному гальму, прогресувала, збагачуючи загальнолюдську скарбницю визначними досягненнями. Виник ли нові перспективні наукові галузі: напівпровідників, високомолекулярних сполук, фізика низьких температур, плазми, космо- навтика. Кількість працівників з науковими ступенями зросла за 1965 -1985 роки у 5,5 раза. Правда, багато науковців, особливо в суспільних галузях, займалися мавпячою працею, або ж зовсім нехтували дослідженнями, отримуючи довічну ренту. З велики ми труднощами наукові дослідження впроваджувалися у вироб ництво, бюрократичні перепони заважали прямим зв'язкам тео рії і практики. Попри все це і гуманітарні науки мали чим пиша тися: археологи, медієвісти, філологи, мистецтвознавці збагати ли українську культуру фундаментальними дослідженнями.
Література і мистецтво України художніми і мистецтво особами відтворювали реальність і несли у собі усі суперечності епохи. Все ж слід відзначити найталановитіші здобутки українських митців: рома ни Олеся Гончара "Собор", Михайла Стельмаха "Чотири бро ди", історичну прозу Юрія Мушкетика, поезію Івана Драча, В. Симоненка, Миколи Руденка, Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Василя Стуса, драматургію О. Коломійця. Визначним був внесок літераторів-дисидентів: М. Осадчого, Євгена Сверстюка, В'ячеслава Чорновола, В. Мороза, Івана Дзюби. Справжнім культурним феноменом стала творчість режисера-новатора Сергія Параджанова, особливо його шедевр "Тіні забутих предків". Скарбницю українського кіно збагатили Ю. Ілленко, К. Муратова, Л. Осика. Славу української музики підносили ви датні майстри вокалу Д. Гнатюк, А. Мокренко, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко, А. Солов'яненко, композитор В. Івасюк, пісні якого "Я піду в далекі гори", "Червона рута", "Водограй" стали народними.
Основні тенденції розвитку літератури і мистецтва
• Панування соціалістичного реалізму
• Паралельне існування офіційного і «справжнього» мистецтва та літератури
• Намагання зберегти національний калорит і самобутність в умовах русифікації та ідеологізації
• Поширення у дозованих формах кращих зразків світового класичного мистецтва. Гасло «мистецтво належить народу»
• Замкненість, відірваність від світового мистецького процессу













Контрольні запитання:
1. Які обставини спричинили усунення П.Шелеста з посади першого секретаря ЦК КП України?
2. У чому проявлявся застій у промисловості в 70-80-ті роки?
3. Наведіть кількісні показники, що характеризують стан сільського господарства України в 70-80-ті роки.
4. Який вплив на довкілля України справляє велика концентрація на її території підприємств важкої промисловості?
5. Дайте оцінку житлової проблеми в Україні в 70-80-х роках.
6. Охарактеризуйте побут керівної верхівки УРСР у 70-80- роках. Чи можна вважати справедливим порядок розподілу матеріальних благ і послуг, який склався в країні в 70-80-х роках?
7. Назвіть головних учасників опозиційного руху в Україні у другій половині 60-х років. До яких соціальних категорій населення вони належали?
8. Охарактеризуйте основні вимоги українських дисидентів.